Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XII. ДЯДЯ КОЛЯ — ПІДПОЛКОВНИК

Рата справді знав Зону як свої п’ять пальців. Ще до ранку він привів їх у цілком пристойне помешкання, де було два виходи — на всяк випадок, як він казав.

— Полізуть спереду, ми чвирк — і через задні двері. Полізуть через задні — а ми сюдою. Фіг нас тут піймають!

Про те, що буде, якщо полізуть через обидва входи, він не розпатякував. Тому Хроня весь час був насторожі. Задрімав аж над ранок, коли трохи поспав Рекс.

Вранці Хроня з Рексом почали ламати голову, як знайти чорнявого хлопця, якого впізнав крук. Розмовляли вони пошепки, щоб не почув Рата.

Але кіт все одно почув. Він потягнувся і сказав невдоволеним голосом:

— Ну шо ви шепчетеся, як прем’єр з президентом! Я ж казав, шо усьо тут знаю. І на станцію вас проведу — нє фіг дєлать!

— Умгу, проведеш… — буркнув Рекс.

— Проведу, проведу, — самовпевнено сказав кіт. Нахабнішав він прямо на очах. — Може, за нами ті чуваки з перпендикулярного світу знову приканають…

— З паралельного! — виправив його Рекс.

— Та мені паралельно з якого, аби швидше приканали!

— А як же це ти свого кореша покинув? — глузливо спитав Рекс.

— Та який він мені кореш! — презирливо пирхнув Рата. — Навіть кіряти не вміє. Раз ковтнув — і готовий. Правда, він уже зовсім розрядився, може, тому…

— Як це — розрядився? — здивувався Хроня. — Він що, на батарейках?

— Та майже… Ходить на станцію до четвертого блоку заряджатися. Годинку на саркофазі пупом униз полежить — і знов гарячий, і далі пляшки точить…

— Ну ви, блін, даєте! — сказав Рекс.

— Звичайний собі мутанюга! — пирхнув кіт. — їх тут уже більше, ніж нас, — нормальних!

— Знайшовся нормальний! — в’їдливо кинув Рекс.

— Ну, досить, — сказав Хроня. — Можеш провести — проведи, а не патякай.

— А пожувать що-небудь не дасте? — нахабно подивився Рата на Хронин заплічник.

— А нащо тобі жувать? — спокійно застібаючи мішка, мовив Хроня. — Ти вже зранку похмелився, — кивнув він на порожню пляшку, яку Рата недбало прикидав дрантям. — П’ятдесят грам водяри заміняє півбуханки хліба, так що я за тебе спокійний.

Кіт розчаровано почухав потилицю:

— Ну ти колбасиш не по-дєтски! Ладно, пішли!

І Рата повів їх до станції. Ранок був холодний, хмарний.

Слідів нічної пригоди вони не помітили. Але якби вони зазирнули до готелю, то побачили б Зою Дмитрівну, яка з мокрим рушником на чолі лежала у номері чергової і розповідала, як її ледь не розірвала зграя вовкулак. Чергові відпоювали Зою чаєм «Принцеса Нурі» і співчутливо охкали, не вірячи жодному її слову, бо думали, що Дмитрівна звечора просто добряче перебрала.

Рата привів друзів до високої залізної загорожі, наказав чекати і зник. Зміна вже давно почалася, тому навколо було безлюдно.

Раптом залізні ворота від’їхали, пропустивши Рату і миршавенького чоловічка у шапці-вушанці.

— Дядя Коля, це той пацан, — сказав Рата. І кинув Хроні: — Покажи фотку!

Поки Хроня витягав целофанову торбинку, Рата улесливо продовжив:

— Дядя Колян тут самий главний. Він тут усіх, тіпа, знає — хто заходить, хто виходить… Він сам колись підполковником був.

Слухаючи, як Рата його атестує, колишній підполковник вирівнював спину, надував впалі щоки і аж більшав на очах.

Хроня простягнув йому картку.

Тримаючи її у витягнутій руці, дядя Коля уважно роздивлявся знімок, надовго зупиняючи погляд на пляшках, які стояли біля шашликів.

Нарешті, пожувавши запалим беззубим ротом, дядя Коля поважно сказав:

— Ну, канєшна, вот етава знаю, — і тицьнув пальцем з чорним нігтем у когось на фото. — Канєшна, он!

— Хто? — присунувся ближче Хроня.

— А от, Ігор Владіміровіч! Оператор! На третьому работає!

У Хроні пересохло в горлі:

— І зараз?

— Нє-е! Зараз нема. У нєво вчора вахта кончілась. Додому поїхав.

— Куди додому? — у розпачі спитав Хроня.

— Куди-куди… Не знаю, куди… Оні ж усє їздять додому. А от через двє нєдєлі приходь, я пазаву.

Ще не вірячи, Хроня перепитав:

— Через два тижні до вас, сюда?

— Сюда, сюда! — сказав дядя Коля-підполковник. — І могорич не забудь!

Хроня не тямився на радощах. Він навіть не звернув уваги на те, що доведеться ще два тижні тинятися Зоною без їжі і житла, намагаючись не потрапити до рук бандитам і вовкулакам. Рекс теж радів. А крук задоволено сказав:

— Туга на серці людини чавить її, добре ж слово її веселить.

— А що, як ми до дідів подамося? — раптом спало на думку Хроні.

— Я теж саме про це подумав! — сказав Рекс. — Та й вуглинку віддати треба.

Рекс добре запам’ятав дорогу, тому добралися вони до знайомої хати вже увечері того ж дня.

Цур і Пек радісно зустріли Хроню та його нових товаришів. Нагодувавши їх усіх гречаною кашею, яку, хоч невдоволено мурмочучи, їв навіть Рата, діди змусили Хроню розповісти про всі пригоди, які з ним трапилися.

Рата, наївшись, влігся на печі і теж уважно слухав, примруживши хитрі очі. Крук Гай, найбільше, здавалося, задоволений вечерею, дрімав на краю шафи.

Коли Хроня закінчив розповідь, Цур почухав потилицю, на якій вже розпустилися листочки, і всівся за телевізор. Там саме якийсь знаменитий негр рекомендував усім терміново звернутися до лікаря, чомусь не уточнюючи, до якого саме.

А Пек, підсівши ближче до Хроні, сказав:

— Перш ніж ви підете, я хочу тобі дещо показати.

Хроня запитально подивився на нього.

— Це завтра вранці, — сказав Пек. — Треба буде сходити до лісу, тут недалеко.

— Навіщо? — спитав Хроня.

— Там побачиш, — ухильно відповів Пек.

Хроня з Рексом полізли спати на піч.

А Пек ще довго сидів перед відчиненими дверцятами печі, наче Цур перед телевізором, не зводячи очей з мерехтливих пломінців, що танцювали на вуглинках.

Він не бачив, що Рата крадькома спостерігає за ним і за Цуром. Нарешті Раті набридло. Він простягнувся на печі, заплющив очі і сам до себе промурмотів:

— Як сказав би папуга Фері: шоу самотніх, тіпа, вальтонутих холостяків!