Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XX. ШЛЯХИ РОЗХОДЯТЬСЯ

Але Рати в підвалі не було. Не було його й наступного дня.

Хроня з Рексом почували себе, наче на канікулах. Їжа була. Бліх не було. Джессіка набиралася сил. Лапа її загоювалася. І вона розквітала на очах.

Рекс не відходив від Джессіки, виконуючи щонайменше її бажання.

Наступного дня Хроня з Рексом знову ходили на Хрещатик — там був величезний гала-концерт.

Рексу концерт не сподобався. Він не міг забути розповіді про жахи собачої катівні, тому тільки пробурчав:

— Краще б на ці гроші бездомним псам нормальний притулок побудували!

Рата з’явився на третій день. І, вражений перемінами, які одразу впадали в очі, вигукнув:

— Ха, чуваки, ви що, банк пограбували? Ні хрена собі! — він витріщився на купу їжі.

Потім перевів очі з ковбаси на Хроню і спитав:

— Ти тепер, тіпа, багатенький Буратіно? Може, й коту Базіліо щось на лапу кинеш? Га?

Рекс, зробивши щиру морду, сказав:

— Це я десятку випадково знайшов!

Але битого Рату обдурити було важко.

— Ти, чувак, як не можеш брехати, то й не берися! Кому ти триндиш? Та тут однієї жратви гривень на п’ятдесят!

— О’кей! — побачивши, що ніхто нічого не збирається пояснювати, ображено сказав кіт. — А мені й плювати… Раз так, то так… Ваша бражка, тіпа, відокремлюється. Не треба сліз — я від вас мотаю! Я тут у одного крутяка — колишнього депутата, тіпа, працевлаштувався!

— Тіпа, шоб не працювати? — підколов Рату Рекс.

— Не твоє собаче діло, — сказав Рата. — Далі наші путі-дорожки розходяться. Тут, у столиці, більше можливостей вибитися в люди.

— А-а-а, до парламенту потрапити? — згадав Хроня Ратині слова.

— Може, й до парламенту… — значуще протяг Рата.

— Ти тільки почни з пластичної операції, — порадив Рекс.

— З якої?

— Хвоста відріж!

— У кого голова на плечах, — постукав лапою себе по майже лисій голові кіт, — тому й хвіст на заваді не стане! Так що, адью, чуваки! Майтеся фест! Пишіть до запитання на центральний поштамт!

І Рата пішов.

— Ну от, — сказав Рекс. — Тепер нам обов’язково треба купляти телевізора!

— Навіщо? — здивувався Хроня.

— Щоб не пропустити, як нашого Рату в парламенті будуть показувати!

Сміялася навіть Джессіка.

— Ну що ж, — сказав Хроня, — більше тут робити нічого. Треба їхати у Бердянськ.

Але Рекс чомусь зам’явся. Він ховав від Хроні очі й голосно сопів.

— Що з тобою, Рекс? — здивувався Хроня.

І тоді Рекс бухнув, як із моста у воду:

— Я без Джессіки не поїду!

— А-а-а, — розсміявся Хроня. — Ось чого ти мучишся! Якщо хоче — нехай їде з нами! Не залишимо ж ми її тут!

— Правда?! — на радощах Рекс почав ловити власного хвоста, потім лизнув Хроню у ніс і вискочив з підвалу.

Отож, не гаючись, Хроня зібрав свою нову гарну сумку «Адідас», і компанія рушила до вокзалу.

Навчений Сашком, він по дорозі наміняв дрібних грошей — по одній і по дві гривні.

Лойчі був на місці. Він присвиснув, побачивши нового Хроню, і сказав:

— Бачу, бабло є!

Хроня вже знав, що бабло — то гроші. Він витяг пожмакані папірці:

— Та ось, назбирав трохи. Вистачить?

— Давай сюди… — простягнув руку Лойчі. — Чекай тут.

— Більше ми його не побачимо, — шепнув Рекс Хроні на вухо.

Але на цей раз пес помилився.

Невідомо, як і з ким домовлявся вокзальний мафіозі, але привів Хроню до довгого потягу, який стояв у тупику. На вагонах були таблички: Київ — Бердянськ.

З вагона вийшла непривітна худа провідниця.

— Ну? — похмуро спитала вона, впершись кулаком у бік.

— Мені до Бердянська… з собаками… — І Хроня розповів їй приготовану легенду про батьків, від яких він відстав на станції, бо вийшов погуляти з собаками, а вони втекли. Поки ловив — поїзд рушив. А батьки чекають його в Бердянську, бо вони туди переїжджають на постійне місце проживання…

Та провідницю Вєрку не цікавили легенди.

— Гроші у тебе є? — суворо спитала вона.

— Та є трохи, — сказав Хроня. — Я, тьотю, можу за ціле купе заплатити. І ми з нього навіть виходити не будемо.

Це вирішило справу.

Курортний сезон ще не почався, місць було багато, заробити Вєрці-провідниці хотілося, тому вона сказала:

— Добре, сиди в купе, і щоб я твоїх собак у коридорі не бачила! Я тебе закрию, поки посадка закінчиться. Відправляємося через годину!

Якщо пролетарське походження Рекса одразу впадало в око, то присутність Джессіки надавала їхній компанії необхідного шику. Вона виступала у новому нашийнику, який купив їй Хроня, наче англійська королева, гордо несучи точену голівку.

Навіть зашкарубле у тамбурному житті серце Вєрки-провідниці розтануло. Вона принесла в купе мисочку з водою, за що Джессіка їй два рази махнула своїм куцим хвостиком.

Потім Вєрка закрила купе на ключ і пішла.

Через годину до вагона сіли нечисленні пасажири — і поїзд рушив.

На пероні проводжаючі показували один одному на вікно, з якого дивилися дві щасливі псячі морди.

Ввечері у службовому купе зібралася тепла компанія — Вєрка, бригадир поїзда Ваня, дві провідниці з сусідніх вагонів і ще два пасажири, які вирвалися у відрядження. На столі стояли пляшки, які принесли щедрі пасажири, і час летів непомітно.

Коли і господарі, і гості спорожнили три пляшки різної конфігурації і їхні язики почали трохи заплітатися, у купе постукали.

Двері відчинилися. На порозі стояв чорний пес, який людським голосом сказав:

— У нашому купе вікно не закривається. А на хлопця дме. Закрити треба.

Щелепа у бригадира поїзда Вані відпала. Ватяними ногами він виніс своє дебеле тіло в коридор, пішов на автопілоті за псом і закрив вікно у п’ятому купе.

Тримаючись за поручні, він повернувся назад і прийшов до тями, лише хильнувши наступну порцію, яку дбайлива провідниця Вєрка налила йому у стакан із підстаканником.

— Ви бачили? — спитав бригадир Ваня, обводячи компанію божевільними очима. Він боявся, що присутні заперечно похитають головами і відречуться від баченого.

— Е-ет, не звертай вніманія! — сказала провідниця Свєта з шостого вагона. — Фокуси! Тут іще й не таке буває! У мене он на минулій зміні в одного пасажира удав уночі з купе втік! Ото була паніка!

— Як-кий удав? Справжній? — уже вірив бригадир Ваня.

— Ще й який справжній! Вони його ото на море возять, щоб відпочиваючих з ним фотографувати! Заспокойся ти! Давайте краще заспіваємо!

І зі службового купе полилося: