Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XVI. ЗАСАДА. ЗУСТРІЧ

І ось знову галявина між трьома соснами. Але вся у зелених листочках, як Цурова маківка.

Хроня озирнувся — діди були тут. Пек обмацував себе, потирав руки і задоволено говорив:

— Це чудово — знову себе помацати!

Хроня радий був, що бачить Цура і Пека.

А от кого він не радий був бачити — то це кривоногу пузату потвору, яка раптом вискочила з кущів.

Рекс теж її побачив, бо загарчав, вишкіривши зуби. Але одразу ж замовк — із-за дерев виступило ще декілька постатей.

Хронине серце стислося: це був Ацетон зі своєю бандою.

— Ну, пацан, — ліниво жуючи жуйку, процідив яйцеголовий Ацетон, — мені ще ні за ким так довго ганятися не доводилось. Ти мене достав!

Тримаючи руки в кишенях, він розвальцем підійшов до Хроні. Рекс застережливо загарчав. Крук злетів з Хрониного плеча.

— Ти свого вовка на фіг притримай! — погрозливо сказав Ацетон. — Бо хоч мені шуміти не понтово, я разок стрельнуть можу!

— Рекс, мовчи! — попросив Хроня пса.

— Ну, ніштяк, — схвально кивнув Ацетон. — Молча шуруєш з нами — і усім харашо.

На Рату він не звертав уваги, наче того на галявині й не було.

Чмак, який ховався за спинами бандитів, виліз наперед і поторсав Ацетона за джинси:

— А моя платня? Де моя платня?

— Атвалі! — сердито сказав Ацетон.

Та Чмак не вгавав:

— Ти ж обіцяв, що одразу мені всі їхні ґудзики віддаси! Обіця-а-ав! — канючив пляшкоїд.

Тоді Ацетон розвернувся — і у кущах тільки зашаруділо: такого копняка дістав Чмак.

— Якщо мало, я ще добавлю! — гигикнувши, гукнув йому навздогін Ацетон.

Та Чмакові було досить — за ним лише листя залопотіло.

І тут у розвитку подій стався поворот. На галявину тихо вийшли п’ятеро дивних чоловіків.

На відміну від голомозих з Ацетонової банди, у них було гладеньке довге волосся, пов’язане у хвостики. Чорні костюми, білі сорочки, краватки — здавалося, вони щойно прибули з засідання кабінету міністрів або з офіційного рауту. Всі мали чорні окуляри, у кожного кишені відстовбурчувала зброя.

Ацетонщики від несподіванки збилися у купку. Порівняно з людьми у чорних костюмах вони виглядали жалюгідно.

— А-а-а, — протяг, намагаючись не виказати свого переляку, Ацетон, — конкуруюча фірма… Шо нада?

— Мармелада, — сказав один глухим голосом. І вихопив з кишені зброю.

А далі все було як в американському примітивному бойовику: всі стріляли, бритоголові кричали, хтось завивав, поцілений кулею.

Хроня гукнув:

— Тікаймо!

І вони побігли. Хроня біг і щосекунди чекав отого вже раз пережитого поштовху, який може бути останнім, що він відчує у своєму житті.

Але стрілянина віддалялася, ліс густішав, бігти ставало важче. Нарешті Хроня впав — дихати не було чим. Коло нього сів Рекс. Хроня озирнувся — більше нікого.

— А де всі? — відхекуючись, спитав хлопець.

Рекс мовчав. На галявині залишився Хронин заплічник, а в ньому картка і глиняна Пра. Хроня перевернувся на спину — над ним кружляв Гай.

Крук сів біля хлопця і сказав:

— Усі цілі. Діди вдома. Заплічник у кота-баюна. Дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника!

— А, там же жратва! — здогадався Рекс. — Він його з лап не випустить!

— Я вас поведу, — сказав крук Гай. — Скоро зміна почнеться.

Хроня схопився на рівні: Ігор Володимирович! Зустріч!

Але до станції вони добралися не на початок, а на кінець зміни. Сховавшись за рогом, Хроня вдивлявся в людей, які виходили зі станції.

Крук, що сидів на паркані, голосно каркнув. Та Хроня вже й сам упізнав високого сивого чоловіка, що йшов просто на нього.

Тоді Хроня вийшов йому назустріч і, коли той підійшов ближче, несміливо привітався.

— Добрий! — відповів чоловік і запитально глянув на Хроню крізь окуляри.

— Тобі щось треба? Грошей?

Хроня ковтнув і заперечливо похитав головою:

— Можна з вами поговорити?

Ігор Володимирович озирнувся — вулиця була порожня. Він трохи нервово сказав:

— Ну, говори.

Хроня озирнувся — недалеко була лавиця.

— Давайте сядемо.

Чоловік неохоче пішов за хлопцем. Вони сіли. І Хроня розповів, як знайшов адресу з фотокартки, а потім і його.

— А картку показати можеш? — недовірливо спитав Ігор Володимирович.

— У мене її зараз нема, — тихо сказав Хроня.

— А де ж вона?

— Загубив.

Помовчавши, чоловік сказав:

— Я той день пам’ятаю. Ми тоді всією зміною до річки на пікнік вибралися. Я здогадуюсь, хто твій батько. Ти на нього схожий. Але точно сказати не можу.

Ігор Володимирович зняв окуляри і нервово протер скельця.

Хроня мовчки чекав. Він був готовий до найгіршого.

— Зрозумій, — ніяково продовжив чоловік, — це лише припущення… Адже нас тоді розкидало — кого куди… Знаєш, за своїми проблемами… — він винувато розвів руками.

А потім, наче наважившись, продовжив:

— Твоя мама — Ксана, мала якраз народити, коли це… коли стався вибух. Про Олексу я чув потім — він… помер у Москві, у лікарні. Він одним із перших там був… А Ксана, казали, народила хлопчика в той день. Куди її вивезли — не знаю. Розумієш, я й сам до лікарні потрапив… Довго лікувався…

Хроня не плакав. Сухими очима він дивився перед собою.

— А як… прізвище… — тихо спитав він.

— Поліщук він… Поліщук Олекса, — сказав Ігор Володимирович. — А в тебе що, ніяких документів не збереглося?

Хроня похитав головою. Чоловік поклав руку йому на плече.

— Тримайся, хлопче! Я знаю, що приїхали вони, якщо це вони — твої батьки — з Бердянська. Є таке містечко на Азовському морі. Так, так, Ксана ще розповідала, що живуть її батьки на самому березі! Вулиця Набережна називається!

Хроня з надією підняв голову і намагався не пропустити жодного слова.

— А більше нічого не пам’ятаєте?

— Ну, ще Ксана рибою завжди пригощала. Казала, що поруч з їхнім будинком, чи ні — напроти, прямо напроти, на березі — рибколгосп, чи рибартіль, щось таке. У ньому мама її завжди рибу купувала.

— А… а брата у мене чи сестри не було?

— Ти перший мав народитися… Вони після інституту щойно побралися.

Хроня підвівся. Ігор Володимирович теж.

— Це все, що я знаю, — сказав чоловік. — Вибач.

Він сягнув до кишені і нерішуче витяг гаманця. Побачивши це, Хроня відступив крок назад і заперечно похитав головою.

Чоловік похапцем запхнув гаманця назад. І з якоюсь полегкістю сказав:

— Може, дати тобі мою адресу? Раптом щось треба буде…

— Не переживайте. Нічого не треба буде.

— Ну, тоді бувай!

Ігор Володимирович рушив, за два кроки зупинився і сказав:

— Знаєш, ти таки Поліщуків син…

Хроня глибоко зітхнув. Потім гукнув Рекса.

Крук Гай звично сів Хроні на плече і промовив:

— Горе одному, як він упаде, й нема другого, щоб підвести його… Вони подалися у напрямку Покинутого Міста.