Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XXI. НА БЕРЕЗІ СПОДІВАНЬ

Хроня стояв на пероні, залитому веселим південним сонцем. Таксисти значуще дзвеніли ключами, наперебій пропонуючи свої послуги.

— Набережна вулиця далеко? — спитав Хроня.

— Десятка! — підскочив хвацький таксист.

Хроні він не сподобався. Хлопець вийшов із вокзалу. На привокзальній площі теж стояли таксі.

Хроня підійшов до високого чоловіка з сумними очима, що не метушився, а просто стояв біля старенького «Москвича».

— До вулиці Набережної підкинете? З собаками?

— Можна, — сказав водій.

— А скільки?

— П’ять гривень.

— Годиться, — сказав Хроня, вмощуючись.

— Який номер? — спитав чоловік.

— Номера я не знаю… Там поруч — рибколгосп, чи рибартіль…

— А-а-а, знаю, — сказав водій. — Там у мене знайомі живуть, у них сестра моя часто зупиняється.

Доїхали вони за п’ять хвилин.

— Ось вулиця Набережна, ось рибартіль, — сказав таксист. — А кого ти шукаєш?

— Та я й сам не знаю, — зітхнув Хроня. — Десь тут мої рідні мали б жити.

Хроня озирався. Білена стіна довгої будівлі рибартілі тяглася вздовж неширокої вулички. Напроти стіни через дорогу стояло чотири чи п’ять будинків. У всіх будинків були паркани з хвірткою та воротами. А ось у одного…

Хронине серце глухо забилося, наче передчуваючи щось лихе.

Одне подвір’я з невеличкою, теж колись біленою хатиною, було відгороджене від вулиці висохлими гілками дерев. Заросле бур’янами подвір’я, здичавілі дерева, прогнилий дах на хаті свідчили про те, що тут уже давно ніхто не живе.

Залізні зелені дверцята біля брами до сусіднього будинку відчинилися. З них вийшов чоловік в окулярах з велосипедом.

Побачивши таксиста, він привітно сказав:

— О, Віталік, ти шо тут дєлаєш?

— Та ось пацана привіз — родичів шукає.

— Какіх родичей? — повернувся до Хроні чоловік.

— Скажіть, будь ласка, тут не жили у вас сусіди, у яких дочка була… Ну, і що потім у Чорнобиль переїхала? — спитав Хроня.

— А-а, да, жилі оні тут, — чоловік в окулярах показав на покинуте подвір’я.

«От і все», — майнуло у Хрониній голові.

— А де вони зараз? — все ж запитав він.

— А хто єво знаєт… Оні давно дом продалі і не то квартіру купілі, не то переєхалі куда-то…

— А прізвище їхнє як було, не знаєте?

Чоловік гукнув у двір:

— Лариса, как фамілія етіх наших сосєдєй била, не помніш?

З хвіртки виглянула кучерява жіночка.

— А шо такоє?

— Та от пацан спрашиваєт.

Жінка наморщила чоло:

— Как ето, как ето… Мельничук… Не, Мельниченко… Не, просто Мельник, по-моєму. Точно не помню. Ані шо, твої родственнікі?

— Так, — кивнув Хроня.

— А-а-а, — розуміюче протягла жінка. — Оні уже давно тут не живут!

— Спасибі, — сказав Хроня і рушив вулицею.

Таксист зітхнув, сів у машину і поїхав. Чоловік в окулярах подивився їм услід, сів на велосипеда і поїхав у протилежний бік.

Хроня вузьким проходом під стіною рибартілі вийшов до моря.

Воно лежало перед ним — спокійне і неозоре, таке велике, аж перехоплювало подих. Білі баранці хвиль бігли до берега, то зникаючи, то з'являючись знову.

Хроня сів на пісок і розшнурував кросівки. Підкотив джинси і ступив у прозору зеленкувату воду. Вода була ще холодна.

Хроня повернувся на берег і сів на перекинутого догори дном човна. Потім вийняв глиняну фігурку Пра, поставив біля себе і сказав:

— Ну, от ми й на морі!

Рекс підійшов до нього, поклав голову хлопцеві на коліна і промовив:

— Не журись, ми їх все одно знайдемо!

Хроня посміхнувся і погладив жорстку Рексову шерсть:

— Обов’язково знайдемо!

Вітер повернувся — почав дути з берега. Він розкуйовдив Хрониного чорного чуба і почав штовхати хвилі від берега.

Глиняна Пра дивилася, як вітер зривав піну з їх вершечків, і, стрибаючи, ніс Хронин віддих туди, далеко за море, через ще більше море, через пустелі з висохлими колючками, до спекотної Африки, де, може, папуга Фері, стріпнувшись на пальмі, скаже:

— Щось мені запахло чимось знайомим.

У небі над морем ширяли і тужно скрикували білі морські чайки.