Злочинці з паралельного світу - 2

Розділ XVIII. КАТІВНЯ ТОВСТОЇ ТІТКИ

До Києва трійця добралася на попутках. Шофери, хоч і дивувалися незвичайній компанії, підвезти не відмовлялися.

І ось — Київ.

Хроня з незвички розгубився. У такому великому місті йому бувати ще не доводилось.

Вулицями снувало море заклопотаних людей. Всі вони кудись поспішали. Тут і там на маленьких базарчиках вирувала торгівля всякою всячиною.

Але перебиватись тут виявилося легше. У людській глоті ніхто не звертав на них уваги. Тому Рата легко поповнював їхні харчові запаси то пиріжком, то булочкою, то навіть сосискою.

У підземних переходах стояли з простягнутою рукою старі люди і діти, чіплялися до перехожих циганчата, грали вуличні музики, співали сліпі.

— Шкода, нема марабу, — казав Рата. — Він би нам шось видав про цей Вавилон.

Рата, якого мандрівне життя вже пронесло не через одне місто, запропонував:

— Гайда на вокзал, подивимося, що там і як до того твого Бердянська добратися.

Вони приїхали на вокзал. Але тут вокзальні безпритульні побачили в них конкурентів. Вони оточили Хроню, і їхній старший сказав:

— У нас тут, май на увазі, все поділено. Хочеш — приєднуйся до нас. Ми тобі виділимо місце — і виступай зі своїм звіринцем. А ні — котися на всі чотири сторони, поки по хавалу не заробив.

— Та я тільки розклад поїздів хочу подивитися, — і Хроня розповів про свої плани.

— Тоді лади, — сказав пацан. — Мене звати Лойчі. Ніякий розклад тобі не нада. Принось бабло — я тебе відправлю хоч у Магадан. Аби не за границю. На заграницю у нас інша бранжа працює. Маєш бабло?

— Н-ні, — розвів руками Хроня. — А що це таке?

— Ну, коли дізнаєшся, приходь, — зареготав Лойчі.

Хроня вирішив податися подалі від центру. Він знав, що там буде легше знайти якийсь притулок, щоб переночувати.

Після недовгих пошуків знайшли пристойний — без води на землі під трубами — підвал. Рата проліз першим і гукнув:

— Давай!

Хроня з Рексом полізли за ним. Рекс одразу ж потягнув носом повітря і сказав:

— Тут хтось є!

— Хто? — не повірив Рата.

Рекс мовчки підійшов до темного кутка і відкинув коробку.

Під нею хтось дихав.

— Хроню! Запали сірника! — сказав пес Рекс.

Утлий вогник освітив два великих карих ока. Це був собака. Породи кокер-спанієль. Він переляканими очима дивився на Хроню і навіть, здавалося, перестав дихати.

— Не бійся! — лагідно заспокоїв його хлопець. — Ти хто? Мене звати Хроня. Це — пес Рекс. А це — кіт Рата.

— Джессіка, — тихо сказав спанієль.

— Джессіка — це значить, що ти… — зам’явся Хроня, — ну…

— Ну що вона не пес, а тіпа, психа! — пояснив Рата.

— Якщо тут і є хтось схожий на психа — то це ти! — визвірився Рекс.

— Чувак, я не те хотів сказати, — виправдовувався Рата.

— Дайте їй спокій, — попросив Рекс. — Не бачите, вона чимось до смерті налякана. Тебе що, били? — співчутливо спитав він.

— І били теж, — тихо сказала вона.

— А тут більше нікого нема? Нам тут можна залишитися? — спитав Хроня.

— Не знаю, — сказала Джессіка. — Я тут від учора. Начебто нікого не було.

— Ну, давайте хавать, — нетерпляче сказав Рата, — а то у мене вже живіт до хребта прилип.

Хроня розклав вечерю, яка не була убогою, бо залишилася дещиця дідівських гостинців, які вони зібрали трійці у дорогу.

— Ходи до нас, Джессі! — покликав Хроня.

Кіт невдоволено муркнув, але змовчав.

Джессіка мало їла, але багато пила. Хроня набрав їй у пластмасову коробочку з-під маргарину води з крану, який знайшов у підвалі.

Бліх у підвалі не було, тому спалося їм чудово.

Вранці Хроня прокинувся і почав роздивлятися довкола. Джессіка спала у своєму кутку. Хроня підійшов ближче і замилувався. Вона була просто красуня: шляхетна мордочка з довгими вухами, а хвиляста шерсть її була золотистого кольору.

Хтось засопів йому просто у вухо. Хроня обернувся: Рекс, не кліпаючи, дивився на Джессіку закоханими очима.

— Правда, гарна? — підколов Хроня Рекса.

— Р-ргм! — тільки й спромігся пес, від чого Джессіка прокинулася.

— Підеш з нами? — спитав Хроня.

Але вона не могла йти з ними — задня нога в неї була глибоко порізана.

— Це коли я тікала з катівні, — сказала Джессіка.

— З якої катівні?

— Так собаки між собою називають притулок, що тримає за містом Товста Тітка.

І Джессіка розповіла, що в цьому притулку, який Товста Тітка відкрила ніби для того, щоб рятувати бездомних собак, живуть собаки, яких гицлі ловлять у місті.

— Але ловлять не лише безпритульних, — розповідала спанієлька, — ловлять собак, які мають нашийники. А тоді у господарів за них вимагають гроші. Так що тобі, — звернулася вона до Рекса, — краще зняти свого гарного нашийника. Бо чим гарніший і дорожчий нашийник — тим швидше потрапиш до катівні.

— А що роблять з бездомними собаками? — спитав Хроня.

— Або вбивають, або вони самі здихають від голоду.

Джессіці було важко згадувати:

— Нас у клітці було багато. Найбільший був дог. Він загриз дворняжку Джулю. А коли за ним прийшли, він кинувся на сторожа, і ми усі втекли. Мене теж впіймали на вулиці біля будинку, де я жила. Але тепер я не знаю, як його знайти.

— Ні фіга собі! — сказав обурено Рата, який теж підійшов, щоб послухати. — А що, ту живодерку, Товсту Тітку, тіпа, викрити не можна?

— Значить, не можна, — зітхнула Джессіка. — Казали, що її навіть Герасим’ючка по телевізору показувала. Показували, як у клітках собаки собаку їдять — і нічого…

— Ну, блін, хай я тільки до того парламента доберусь! — погрозливо помахав кулаком Рата.

— Ой, як страшно! — обізвався Рекс. — Ти їм там усім пики подряпаєш? Чи папірці пошматуєш?

— Так, чуваки, я пішов, — діловито сказав Рата. — Збір тут увечері. У мене діла!

— Які ще діла? — здивовано подивився на нього Хроня.

Але Рата вже здимів.

— Ну, — склав лапи на грудях Рекс, — коли Рата починає займатися ділами, всі можуть бути вихідні!