Злочинці з паралельного світу

Розділ 17. Сварка

У той час коли, напівпритомна Аріадна Трохимівна перелічувала міліціонеру все, що в неї вкрали, додавши до списку магнітофон «Айву», фотоапарат «Кодак» та переносний кольоровий телевізор «Соні», друзі вже благополучно добралися до свого будинку.

Скинувши важкі сумки на підлогу, Рекс мовчки влігся на своє місце. Біля нього простяглася Доллі. Хроня з кутка похмуро спостерігав за Ратою, який метушився навколо сумок, витягаючи та розкладаючи принесене.

Хомка плутався у нього під ногами, примовляючи:

— Ой, скільки їжі, товариші! Ой, скільки! Тепер нам надовго вистачить! Треба список написати, щоб нічого не пропало, щоб усім порівну, щоб не все відразу… А то як єсть, так і сраці честь, як то кажуть… Треба, щоб надовше вистачило! Я, як головний завідувач складу, за все відповідаю! Щоб не вкрали…

Тут Рата припинив витягати бляшанки і з усієї сили ляснув Хомку лапою під зад.

— Ох ти смердючий пацюк! — зло засичав він. — Хто це тут у кого збирається красти? Ми самі у себе? Чи, може, ти ще кого знаєш, хто не проти оце вкрасти?

Хомка з переляку зарився в картонні коробки й затих.

— Тільки тр-р-расти вміють кр-р-расти! — озвався з труби Фері.

— Та виходить — не тільки трасти, — сказав похмуро Хроня.

— А хто ще? — здивувався Рата.

— А оце все, — Хроня кивнув на сумки, — хіба не крадене?

— Ні, це не крадене, — зло заперечив Рата, — це екс-про-прі-йо-ва-не майно у класового ворога!

— Ну й слів ти нахватався у своїй «Котячій Брисі»! — аж закрутив головою Рекс. — Ти хоч сам розумієш, що ти оце пролепендів?

— Я розумію, — так само злісно просичав Рата. — А ось дехто, — він глянув на Хроню, — не розуміє, що він каже, коли говорить.

— А що тут розуміти? — знизав плечима Хроня. — Залізли, як злодії, у будинок і забрали у нещасної бабки всю їжу.

— Як злодії?! У нещасної?! — перекривив Хроню кіт. — По- перше, йоксель-моксель, це й мій дім, з якого мене ця стара піпетка вигнала! А по-друге, оця вся жратва — це те, що я не з’їв за той час, поки тиняюся безпритульний! Зрозуміло? Це все — моє, мені належить. А я вас цим усим пригощаю! А по-третє, ця нещасна бабка, як ти, чувак, кажеш, завтра свій холодильник напакує по саму зав’язку знову. Так що ти за неї не переживай! Ти за себе переживай. Врешті-решт ми ж домовилися мстити, мстити і ще раз мстити!

— Якщо це так називається оце мстити, то я не хочу, — похмуро сказав Хроня. — Це звичайний грабунок, і я більше на таке не піду.

— Я теж, — підтримав його Рекс. — На душі неначе насрано.

— Вибачте, пане Рато, але я теж… — підняла гарненьку голівку Дол.

— Ну й пішли ви всі знаєте куди? — сказав Рата. — А я це все не збираюся отій «нещасній» повертати. Не хочете їсти — не треба. Мені на довше вистачить. А ти, пацюк, теж відмовляєшся, чи як? — гукнув він до Хомки. Але ображений Хомка не озивався.

Зате озвався Фері. Він нахилив чубату голову набік і закричав:

— Мені зер-р-рна! Зер-р-рна! Або гор-р-рішків від Фер-р-ре-р-р-ро!

— Є тобі зерно, пучок пір’я! — зрадів Рата і витяг з сумки декілька сухих качанів кукурудзи, які встиг прихопити у комірці, де Аріадна Трохимівна тримала корм для курей.

— Годиться? — гордо спитав він папугу. — Я про тебе не забув! Ти мені допоміг — я тобі!

— Натур-р-рпр-р-родукт — ваше здор-р-ров’я та довголіття! — сказав Фері й заходився біля качанів.