Злочинці з паралельного світу

Розділ 6. Історія Доллі

Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

— Шантр-р-рапа!

А Рата звернувся до Доллі:

— Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

— Чого ти чіпляєшся? — несміливо заступився за вівчарку Рекс.

— Та я нічого, чувак, — примирливо мовив ситий Рата, — це я нащот етово… хай розкаже свою історію — хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого — ми послухаєм.

— Ну й тип! — обурився Рекс. — 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

— Нічого, — спокійно промовила Доллі, — я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

— Як приємно чути: пан Рата, — перебив її кіт і погладив себе по череву.

— Я шість років жила у професора філології…

— О, чуваки, вона теж лається! — зраділо підняв голову Рата.

— Та ні, — сказала Доллі, — це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову — фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, — Доллі лизнула свою пухлину, — професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…

— Бакси, темнота! — презирливо підказав Рата.

— Так, так, бакси! — пригадала Доллі.

— Бакси? — здивувався Рекс. — А що воно таке?

— Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! — пояснив Рата.

— Як — все?! Все не можна! — заперечив Рекс.

— Можна, можна! — переконаний був кіт. — Ну а далі? — звернувся він до Доллі.

— Далі все було дуже погано, — сумно мовила вівчарка. — Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви — біснісмен.

— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.

— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

Доллі замовкла.

— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.

Усі замовкли.

Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

Доллі вдячно лизнула його в щоку.

— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.

— Кого? — здивувалась Доллі.

— Отого твого БІСНІСмена.

— Навіщо?

— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!

— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.

— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!

— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.

Той мовчки кивнув головою.

— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.

— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.

— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.

— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!

— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.