Злочинці з паралельного світу

Розділ 2. Зустріч

Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

«Хроня, Хроня… — бідкався він. — Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку — камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»

Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.

Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

— Ти Рекс, чи що? — спитала купа лахміття. — Вилазь, тільки не кусайся!

— Чого б це я кусався? — несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. — Я-а-ак це я?.. — забелькотів він.

— Точно, Рекс, — сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. — Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.

Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.

Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.

— Ти що, живеш тут? — несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

— Та ні, — сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. — Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

— А я й не боюсь, — буркнув Рекс і ліг на підлогу.

Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

— Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

«Ну й дива! — не міг отямитися Рекс. — І цей шпарить полюдському!»

Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур-р-рень!», «А, то ти так!», «Шантр-р-рапа!»

Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.

— Ну й пр-р-рийомчик! — сердито сказав папуга. — Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?

— И-й-й-я, — озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

— Запр-р-росити — запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! — закричав папуга. — Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

— Хто шкодує? — спитав Хроня.

— Хто-хто… Хазяїн! — далі кричав папуга. — Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! — і папуга заходився знову вкладати пір’я.

— Попереджати треба, — нарешті виплюнув пір’їну кіт. — Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна — забудь! Якщо вони викидають — то це вже назавжди, — і Рата сердито сплюнув на підлогу.