Злочинці з паралельного світу

Розділ 24. Облава

У напівпідвалі, де розташувався новоутворений загін «Котячий хвіст», усі ще спали. Хроня прокинувся першим, обережно поторсав Рекса і подав йому знак мовчати. Тихенько вони піднялися і вибралися надвір.

— Куди ми тепер? — спитав Рекс.

— Додому, — похмуро мовив Хроня. — Там же Хомка залишився, ти що, забув? Він ще про Доллі не знає…

Вони повернулися до свого підвалу. Але Хомки там не було. Зате був Фері. Він сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.

— Що це ти робиш? — спитав його Рекс.

— Збир-р-раюся в емігр-р-рацію, — теж похмуро відповів Фері. — В Афр-р-рику полечу. Набр-р-ридли ці ср-р-рані пор-р-рядки. По-вер-р-рнуся, коли тут можна буде жити.

— Значить, і ти нас кидаєш, — сумно сказав Хроня. — А нам що робити?

— Шукайте спонсор-р-ра! — порадив Фері. — А я, якщо доб-р-р-ре влаштуюся, надішлю вам пар-р-ру долар-р-рів.

Він дзьобом спритно повісив торбинку з зерном собі на шию й подався до дверей.

— А ти хоч знаєш, куди летіти? — спитав Хроня.

— Я ж тобі не дур-р-рнувате кур-р-ряче стегно! Усе на південь та на південь! — відповів Фері.

Хроня з Рексом вийшли його провести. Вони обнялися на прощання, і Фері, важко змахуючи крилами, піднявся в повітря.

День видався погідний. Хмари нарешті зникли. Сонце стояло прямо серед неба, хоч уже досить низько над обрієм.

І Хроні здалося, що Фері полетів прямо на розжарену його тарілку. Папуга ставав все меншим і меншим і нарешті зник у променях сонця, наче його й не було.

Хроня зажмурив засліплені очі, а коли відкрив їх, побачив біля старого будинку міліцейську машину. З неї вийшли міліціонери, Аріадна Трохимівна і ще одна повнява розфарбована жінка, яка міцно тримала за руку… Шкірю!

Хроня присів у кущах бузку. Рекс, що був біля нього, припав до землі. Вони спостерігали, як міліціонери обережно оточили старий будинок. Потім двоє зайшли досередини, але швидко повернулися.

Один з них сказав:

— Нема там нікого, тільки дрантя, та ще ось…

Він простягнув начальнику вишиваний рушник.

— О! О! — аж підстрибнула Аріадна Трохимівна. — Це мій, мій рушник! Це його тоді вкрали злодії разом з телевізором, фотоапаратом та іншим добром.

— Яким телевізором? — здивовано повернувся до Рекса Хроня. — Ми ж тоді не брали ніякого телевізора!

Рекс теж нічого не розумів.

Але тут почала верещати друга жінка. Вона кричала:

— Цей хлопець з собаками — цей Хроня — небезпечний злочинець! Краде телевізори, викрадає дітей, — вона погладила Шкірю по голові, — а міліція, — вона тицьнула пальцем у напрямку машини, — міліція нічого не робить! — і вона чмокнула Шкірю у маківку.

Начальник сердито зиркнув на неї і наказав:

— Передайте по рації, хай оголосять по області розшук хлопця, звати Хроня, ходить з двома собаками, котом і папугою!

— Які вміють розмовляти! — голосно додав Шкіря.

Начальник скоса глянув на нього, підійшов до Шкіриної мами і тихо сказав:

— А вам я раджу звернутися до лікаря. Такого. Спеціального. По-моєму, прізвище його Запуханич. Це у хлопця, видно, нервовий шок.

Мати пригорнула Шкірю до грудей і тихенько заскімлила в носовичок, притиснувши його до рота.

«Що ж нам тепер робити?» — сам себе спитав Хроня. І подивився на Рекса. — Нам тепер удвох не можна. Нас тоді одразу спіймають.

Рекс подивився на Хроню і сказав:

— Я від тебе нікуди не піду, хоч ти що роби. Куди ти — туди і я.

— Ну що ж, тоді ходімо, — мовив Хроня. — Треба вибиратися з цього міста. Але йти доведеться далеко.

— Далеко — то далеко, — погодився Рекс. — Але ж не так далеко, як в еміграцію?

Хроня засміявся й обняв Рекса за шию, притулившись щокою до густої чорної шерсті.