Цю ніч Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які носилися на шаленій швидкості. Собаки по дворах вчинили гавкіт, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.
Вона не чула, як дід Андрій вранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як покормив курей та подибав за хлібом до крамнички. Софійка погано спала, тривожно вслуховуючись в галас на вулиці. Вона прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Воно було таке пахуче й таке прозоре, що, глянувши на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула стиглий плід й зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина з задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом з різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші плоди та поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі у Соні потеплішало й за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.
Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.
— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.
— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.
— Не бреши мені, дочко.
— В чому я повинна зізнаватися?
— Все село гуде, що ти звабила їхнього старшого, — дід відвів очі в бік.
— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося у неї.
— Нема, доню, диму без вогню.
— У мене є Сашко, і крім нього для мене нікого не існує в цілому світі! Він — моє життя! — з запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.
— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось з тих дурнів.
— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.
— Виходить, він, все-таки, уподобав тебе.
— То його справи. І мене це не обходить.
Дід перестав жувати, замислився.
— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.
Софійка не витримала та розсміялася.
— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою у роті!
— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?
— Можливо якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.
— Тих, хто накрався з державної кишені?
— Авжеж, — посміхнулася Соня. — Діду, мир?
— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Вони розбещені та паскудні, бо звикли, що все їм дозволено, що вони — хазяї життя.
— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко і все владнається. Побачать, що у мене є хлопець, то й відчепляться.
— Дай-то Боже.
— А то чого це, дідусю, йшов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.
— Ах ти, дзиґа! І це помітила! — дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною трапилося. То було в чим ходжу по двору, в тім й по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?
— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!
— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!
— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці: — А ось, діду, твоя приятелька йде.
Скрипнула хвіртка й стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Вона була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня не бачила ніколи бабу Параску в такому стані. Очі у старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:
— Що сталося?! Щось лихе?
Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.
— Ой, не питай, серденько, не питай, — закивала головою Параска та на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. — Лихо та й годі!
— Та розкажіть, нарешті, що трапилося! — не витримала Софійка.
— Горе! Ой, горе мені, горе! — запричитала стара.
— Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться, — Соня взяла стару під руку. — Йдіть за стіл та заспокойтеся.
— Моя… моя Дашка… Ой, лишенько та й годі, — хитала головою в розпачі бабця.
— Годі ревти, — втрутився дід. — Сльозами горю не зарадиш. Йди сюди, побалакаємо.
Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.
— Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! — бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. — Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх його мати. Їй уже вісім десятків, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З його сміються, як з пришелепуватого, а він гигикає та й усе!
— А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? — запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).
— Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, — продовжила бабця. — Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.
— Тьху, — сплюнув дід. — Гидота!
Соня посміхнулася:
— Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.
— Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше й полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Все життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнева та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Та й нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? — баба Параска знову схлипнула. — Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров з дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі ржали з нього та на кіно знімали.
— Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? — обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. — Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!
— Це ще не все. Ви послухайте, що їм ще забажалося, — стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. — Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку — тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? — похитала головою стара. — Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.
— Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? — дід аж скипів. — І на їх управа знайдеться! Йди до міліції, пиши заяву. Не треба цю погань боятися!
— І піду! Піду й напишу! Все про них розкажу! — підбадьорилася стара. — Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.