Зорі, що купаються у річці

Розділ 33

— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано промовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

— Я наполягаю, — вперто повторила Соня.

— А я відмовляю!

— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, леді, зрозуміло?

— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте у грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу через відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб з ним зустрітися — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

— Дурна, — лікар похитав головою, посміхнувся, — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем. Якби у мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та трішки заспокоївшись, посміхнулася до лікаря. — Я згодна. Я — дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч з коханим.

— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака у такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, як був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

— Можливо, мене впізнає. Є така надія?

— Все у нашому житті можливо. Але в даному випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — лікар знизав плечима.

— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка та з надією заглянула лікареві у вічі.

— Ходімо, — нарешті погодився той, — Оскаженіла від кохання, — додав вже з легкою іронією.

Перед палатою лікар зупинився.

— Головне, — дав він пораду, — Ніяких різких звуків, підвищених голосів і ні в якому разі — скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мови, тому лише кивнула головою в знак згоди.

— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй з ним лагідно, спокійно, бажано в пів-голосу.

— Так, — тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорююче підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела її до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. На якусь мить дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили та зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один вона ближче до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла й від цього паморочиться у голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені та дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя у Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях — сивина, якої раніше не було.

— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я — твоя Соня, твоє Сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Вдень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зірки, ми завжди йшли до річки. Там була звалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці, — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, та знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

— Нічого, коханий, — прошепотіла вона. — Все минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, мигають блискавки, а потім, після дощу розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка у щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

— Ну що? — звернувся до Софійки лікар. — Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

— Я забираю Сашка до себе додому, — заявила Соня.

— Що?! — в один голос перепитали лікар та жінка.

— Я звідси поїду лише з ним, — наполегливо повторила дівчина та скинула голову, закидаючи волосся за спину.

— Ні, — сказав лікар. — Це неможливо. Пацієнт буде знаходитися у лікарні… скажімо, ще деякий час.

— Я забираю вашого пацієнта, — в голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

— Як це? — розвела руки Людмила Орестівна. — Йому потрібне лікування.

— Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, — відповіла Софійка. — Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може звар’ювати. Його палата схожа на тюремну камеру. Там навіть здорова людина може збожеволіти за кілька днів.

— Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якщо це було б можливо? — Людмила Орестівна була розгублена.

— Його найкраще лікування — моє кохання.

— Ні! Це вже занадто! — лікар обурився. — Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то ж що воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палку. Вам так не здалося?

— Я не поїду без нього, — повторила Софійка та додала: — Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

— Прошу вас, — лікар звернувся до Людмили Орестівні. — Залишите нас наодинці з цією леді. Я хоча б трішечки прочищу їй мізки!

— Будь ласка, — тихо мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

— Можете обзивати мене дурепою, божевільною чи будь як, як вам забажається, — спокійно сказала Соня. — Я на все згодна.

— Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? — лікар постукав кулаком по своєму лобові.

— Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

— Твоє рішення, — перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. — День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, вони навіть привозили знову сюди своїх дітей, бо були не в змозі упоратися фізично та морально з такими хворими! І я не засуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий вдома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, юна леді.

— Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете робити такі заяви?

— Бо прожив більше тебе вдвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічнохворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову у лікарню, вже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! — хмикнув лікар.

— Я заберу його звідси, — вперто повторила Софійка.

— Тобі розповідали про його приступи? Від дуже хворий і все, що зберегла його пам’ять — серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, ще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

— Я це знаю.

— Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

— Я буду завжди поруч.

— Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

— Я буду виконувати всі ваші приписи.

— Він навіть не знає, хто ти!

— Згадає, коли я буду поруч.

— Хворий не контролює свої потреби, він ходить під себе.

— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йде мова. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш в його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

— Все буде. І я буду, і його мати.

— Ти казала, що в тебе дід хворий.

— Так.

— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це моя біль.

— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.

— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка помовчала в очікуванні відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді вона запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

— Дуже мало.

— Наскільки мало?

— Один шанс із ста.

— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може Сашкові повернути пам’ять та вивести його з такого стану?

— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет, чи щось ще.

— Наприклад?

— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти у робочому кабінеті. Ми десь з рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, як була у того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнє, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Виходить, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — посміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше, три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову, — Софійка задоволено посміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.

… Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат передати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільника, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь згубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Зрештою, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, й нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та перший раз за останній місяць заснула міцним глибоким сном.