У Софійки не було іншого виходу. Рано вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали. Зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може. І люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, говорив, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Інші не шкодували останнього та віддавали все, до послідньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села у скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише у кого ще залишилися сили тримати хоча б якесь господарство жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.
Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи в своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги — це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним трапилося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихти не сумнівалася.
І вона знову йшла від хати до хати, спотикаючись, бо все хиталося навколо, з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.
Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік в цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле містечко та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.
— Тут сто гривень, — сказала жінка голосно і вже тихо додала: — А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.
Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, вголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович вже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонзі в блаженстві прикривши очі…
Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей та сховала у шухляду стола на чорний день.
Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Втома сковувала все її тіло. Були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова і навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб відкрити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона зробила надзусилля, щоб підняти важкі повіки, але марно…