Розділ 7

Місце біля річки Стасові дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», — подумав Стас, оглядаючи місцевість. Тут було, де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір пройшов чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода у річці була теплою, а шашлик Денис зготував просто чудовий. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стаса до стану ейфорії. Він дурнувато гигикав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки в воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився у міцних обіймах сну.

Стас прокинувся від того, що змерз. Визирнув з палатки — надворі вже сіріло. По тому, як завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що наступав ранок. Хлопець вийшов з намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, в горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. В багатті ледь жевріли перегоріли чорні головешки, з яких вилась тоненька смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопці ще міцно спали в своїх наметах. Стас не став їх будити, щоб вони знайшли йому хоча б якусь воду. Він пожбурив ногою кілька пляшок, доки в одній із них помітив залишки води, b задоволенням великими ковтками він випив її та пожбурив пусту пластикову пляшку в річку. Вона тихо хлюпнулась та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з річки прохолодної чистої води, бризнув собі в обличчя.

— Бр-р-р! — Стас здригнувся всім тілом, по тілу знову пробігли мурахи.

Щоб трохи зігрітися, доки зійде сонце та розвіється туман, він вирішив пройтися луками. Ногам було неприємно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими від роси.

Десь заґелґотіли невгамовні гуси та замугикали корови. Стас трохи пройшов назустріч цим звукам і побачив корів, що ліниво, не поспішаючи йшли луками. Вони були різні: граціозні ялівки й матки з товстими та роздутими боками, одні з великими розчепіреними рогами, інші — з акуратними красивими невеликими ріжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу ліниво скубучи соковиту траву.

Побачивши Стаса, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стас бував в селі рідко. Його дідусі та бабусі жили у місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини були для нього, як диковинні звірі в зоопарку. З цієї причини в селі було добре. З іншої — всі ці тварини мали неприємний запах та каляти там, де були самі. Стас посміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом шльопнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, вся ця нечесть ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою та обов’язково кусав гедзь. А ще Стас пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парне молоко». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасові давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав її на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно воняє!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, — майнула в голові Стаса слушна думка. — Цікаво, чи дійсно воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав вглядатися в нечіткі обриси в тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом він побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорбу, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, винирнула вершниця на коні. Кінь йшов галопом граційно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт з ходою коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на її волоссі та мерехтіли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була прекрасна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною посмішкою, вона дивилася згори на Стаса своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука з тятивою, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівча підтягла вуздечку і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граційно загарцював на одному місці.

— Звідки… ти? — невпевнено промимрив Стас, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності при зустрічі з дівчатами.

— Звідти, — засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. — А що?

— Нічого, — Стас вже опанував себе й почувався більш впевнено. Ти живеш в селі?

— Живу. Ну то й що з того?

— І як воно тобі?

— Що воно? — посміхнулась дівчина.

— Жити тут?

— Як і всім. Поживи сам — взнаєш.

— Ну, я народжений не для такого життя.

— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

— Я б ніколи не зміг жити в навозі.

— Куди б ти подівся, якщо довелося б!

— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

— То якого дідька приперся сюди? — дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стаса. Це йому аж ніяк не сподобалося.

— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матірщини?

— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережним, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не приведи Господи, захворієш невідомою медицині недугою, — з легкою іронією мовила незнайомка.

— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стас. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

— Знайди собі інше місце для відпочинку, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона так майже поруч і Стас відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів. Дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала у себе найприємніші запахи природи.

— Де мені відпочивати я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стас. — А де пасти тобі оцих смердючих корів я тобі покажу.

— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стаса у грудях шалено закалатало серце. — Де воняє, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму коханому синочкові кожного ранку масельце на білий хлібець намазує!

— Мені не подобаються смердючі корови, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? То ж віджени їх від мене подалі.

— Якщо не подобається, — тихо, але впевнено відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стає та зі злістю кинув дівчині наздогін: — Вонюча селючка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по плечах, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стримала себе, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стас ніколи не бачив! Тим більше, від кого? Від якоїсь селянки! Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стас у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.

— Що, Стасе, — звернувся до нього Денис, посмоктуючи пиво з пляшки. — Уподобав дівку?

— Не твоє діло, — невдоволено буркнув Стас.

Весь день він ходив сам не свій. В середині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув з хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях тамтами.

— Даю вам часу до ранку, — сказав він хлопцям ввечері. — Я хочу знати про цю пастушку все.

— Ого-о-о! — протягнув хтось з хлопців. — Чи ти, бува, не втюрився у сільську красуню?

— Заткнись! — скрикнув Стас й пожбурив в нього порожньою пляшкою з-під пива. — Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою і все! Ясно?! Козел…

— Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? — запитав Денис. — Серед нас розвідники, КеГеБісти, інтернаціоналісти є? Можливо, серед нас є пластуни?

— Наразі, у мене є гроші, за які ви так полюбляєте гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива — все, що вони полюбляють. Ті розкажуть все, що хочеш, що знають і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Прокурили мізки — далі нікуди, — розгнівано кинув їм Стас.

Загрузка...