Андрій Андрійович останнім часом геть втратив спокій. Він вже лаяв себе, що дав пораду Стасові поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік відчував, що ця поїздка Стаса добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.
Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв на ніч пігулку снодійного, але даремно. В голові знову і знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився по любові з Мариною одразу після інституту. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою осиною талією. Спочатку все у них було добре. Він працював вдень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовими сходами вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина від нього відсувалася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами — тепер не розберешся. Схаменувся тоді, коли пройшло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї — коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина — на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, щоб їх поєднувала — дитини. Він наполіг на обстеженні у лікарні їх обох. Вирок був невтішним — Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб вмовити дружину усиновити дитину. Вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи в знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися у неї сплячі материнські почуття — він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар з пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.
Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав цей день. Він вперше побачив маленького Стаса. Дитинча було й справді гарнесеньке: пухкеньке, живеньке, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика і незабаром їх дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Кожного дня він тепер поспішав додому, щоб швидше побачити сина. Він давав йому все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розбалуваною, непокірною та невдячною. І знову він був сліпий від батьківської любові. Знову наступив вдруге на одні й ті ж граблі. Дружина поступово відійшла від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім — в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть, не у ліжко, а у своє, невідоме йому життя.
Коли Стас підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка у тому, що не потрібно було брати немовля, треба було взяти в сім'ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — У хлопчика погані гени від батьків».
Можливо, вона мала рацію.
Андрій Андрійович пам’ятає, як у пологовому будинку в той пам’ятний, такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв з лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стаса, походженням з села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. До того ж, в неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від дитини, щоб не осоромитися перед односельцями. В цей час породілля вийшла з лікарні і лікар показав її Андрію Андрійовичу. Він бачив її лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика і впевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стас зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольованою, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про що жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стаса, дізнатися все про неї було надзвичайно невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінчені, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стаса.
Він кілька разів проїздив повз її хату, але так і не зупинився. Суворий прокурор великого міста змалодушничав перед незнайомою селянкою, так і не наважившись зайти до будинку. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про що жінку, про її невідомого чоловіка. Він залишив собі надію, що рано чи пізно Стас зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Все буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Все минеться. Хлопець перебіситься та все буде добре».
Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тихої річки, що ховалася серед натовпу кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував йому поїхати туди відпочити.