Своїх корів людям тепер доводилося пасти на іншому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний та похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати. Треба було дочекатися, доки відпочивальників розгонить або негода, або тим самим набридне. Але ті не поспішали від’їжджати.
Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним врожаєм та теплою дниною. Кожного ранку зависали над річкою сиві тумани та люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…
Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже збиралася занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.
— Твоя наречена, діду, — сказала Софійка дідусеві.
— Напевне, мажори знову щось накоїли, — стривожено мовив дід.
І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, одразу ж запричитала:
— Ой, Андрію, лишенько та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.
— Кажи все, як воно є. Здасться, ми вже до всього звикли, — махнув рукою дід.
— Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись врятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столики та стільці забажалося їм.
— Що-о-о?! — в один голос протягли Соня та дід.
— Нема, нема нашої красуні, — сплеснула долонями стара й захитала у розпачі головою.
Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся з палаючими від гніву очима та з сокирою в руках.
— Я сама! — Софійка вихопила у старого сокиру з рук.
Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди та почав хилитися донизу.
— Дідусю, — підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.
— Ой, лишенько! Що ж це робиться?! — баба Параска поспішила на поміч дівчині.
— Діду, діду, дідусю, — Софійка плакала й у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.
— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.
І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що у нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник і покликала на допомогу медпрацівника.
… Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.
Після фельдшерської допомоги приїздив з району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.
— Що ви хочете? Вік. Людину у такому віці лікувати нелегко.
— Я знаю, якого він віку, — відповіла Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.
— Вибачте, молода леді, — відповів лікар. — Але я не Всевишній.
— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка та стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.
— Спробувати можна, але, боюся, що ви дарма витратите свої кошти, — лікар уважно подивився на дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.
— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.
— Ви хоча б уявляєте, в яку копійчину виллється гарне лікування?
— Ні, — зізналася Соня. — Але, розумієте, — голос її пом’якшився, — У мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я — егоїст, що у таку хвилину говорю про себе, але дідусь все життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці кошти, але я повинна зробити все, що можна і навіть більше.
Щирість дівчини зачепила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та дістав бланки рецептів…
Після від’їзду доктора Софійка трохи заспокоїлася, бо той, все-таки, дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.
— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав «на смерть».
Окрилена, вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування. Спазми здавили Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, щоб подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину із щирим співчуттям.
Ще більше роздосадувалася Соня, коли дізналася, що фельдшериці треба платити за крапельниці.
— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.
— А як же безкоштовне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на площі у Києві, коли вона мало не відморозила пальці.
— Вези його до лікарні у місто.
— Зважуючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.
— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшер та додала: — Я з тебе дорого не візьму.
Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів довелося йти до хрещеного та позичати й там з розрахунку на дідусеву пенсію.