Зорі, що купаються у річці

Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди болісно переносила його від’їзд, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук й розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

— На щастя, — зауважив Сашко й посміхнувся, щоб хоча б якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто посміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

— Сонечко, я приїду у серпні. Залишилося лише два місяці. Я візьму відпустку й ми будемо цілий місяць разом! — Сашко обійняв Соню за плечі, заглянув їй у вічі.

— Так, — кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. — Якби я не вірила у те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

— Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

— Добре, добре. Я вже опанувала себе та взяла у руки, — згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Вранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Він не сміявся, а плакав, ніби немовля. Одразу згадала прикмету, що пугач «плаче» на лихо. В її вразливе серце проникла тривога. Душа відчула, що незабаром трапиться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка. Сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

— Соню, щось трапилось? Щось не так? — Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

— Любий, коханий, — Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. — Благаю тебе, не їдь нікуди! Запишися зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

— Моя кохана, моя рідненька, — прошепотів він. — Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся.

— Ні, любий, ні! — палко казала дівчина. — Моя душа відчуває, що трапиться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що трапиться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

— Все буде добре, все буде добре, ось побачиш, — казав він, погладжуючи Сонине волосся. — 3 нами нічого не трапиться. Не має права, жодного права.

— Я не помиляюся. Знаю лише одне, що ми зараз не повинні розлучатися. Ні в якому разі!

— Сонечко, моє любе Сонечко, — Сашко торкнувся її м’яких вуст. — Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести у кількість днів, а дні поділити на добу, добу — на хвилини, хвилини — на секунди… Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо вдвох, — Сашко посміхнувся, подивився в очі дівчини.

— Навіть не знаю, — зітхнула Соня й знову повторила: — Ми не повинні зараз розлучатися, бо трапиться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула.

— Люба, коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

— Не знаю, — Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

— Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, в родинному колі?

— Ще не знаю, — Соня знизала плечима та посміхнулася.

— Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відкритих дверей вагону Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

— Обіцяй мені не плакати і не сумувати, — попрохав він.

— Обіцяю. А ти, напевно, повернешся до мене? — запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

— Обов'язково. Слово офіцера! — сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: — Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

— Якщо приїдеш до мене, — якось сумно мовила дівчина.

— Я клянуся, що ніколи, запам'ятай, ні-ко-ли, тебе не покину. Ти мені віриш?

— Так, — ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до від’їжджаючого вагону й зустрівся поглядом з дівчиною. Серце в нього защеміло у грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! В прекрасних, зволожених, широко відкритих карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток та навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу, вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благаючим поглядом і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потягу, що зацокав по рейках, кинути геть все, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», але він стримав себе та замахав руками на прощання.

— Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! — донеслося до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід зникаючому за деревами потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.