Зорі, що купаються у річці

Розділ 1

Від легкого грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й відкрила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки й від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяла у всій своїй неземній красі весна. Дівчина швидко скочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, накинула халатика й посміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв причаївся несміливий сірий ранок. Передранковий вітерець злегка ворушив світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї нестерпно солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Соня навшпиньках, щоб не розбудити діда, прослизнула повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку стояв саморобний дерев’яний стіл під великою крислатою старезною яблунею. На столі — відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

— Ух! — мимовільно вирвалося у неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Тріпнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. В її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила ледь не два місяця! Тільки уявити: цілих два місяця! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули що новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне у синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу лапу вишні у густому цвіту, яка одразу ж її обдала рясною росою. Великі краплі впали у густу соковиту траву й розсипалися дрібними скалками.

— Господи! Як же мені добре! — не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо разом з дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

— Не спиться, дзиґа? — Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено посміхаючись у сиві вуса.

— Нехай у мене зранку повно справ, — Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда, — а чому ти рано прокинувся?

— Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

— Чула, чула. Але яка необхідність так рано вставати?

— Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, — кивнув головою дід в бік старого, перекошеного хліва.

— Кури ще сплять і десятий сон бачать, — засміялась Софійка. — А півень кукурікнув, а там хоч не розвидняйся.

— Під лежачий камінь, донечко, й вода не тече. — зітхнув старий та, опираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. — Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? — дід з любов’ю поглянув на онуку.

Вона вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню й за мить на ній зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою клітчатою клейонкою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

— Корова в хліві, а ми їмо, — буркнув дід, але без зла, скоріше «задля годиться».

— Я все встигну, — відказала дівчина. — Чи сумніваєшся?

— Знаю, — тихо мовив дід і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. — Мати у тебе теж такою була.

— Якою? — з цікавістю спитала дівчина й серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та взнати. Звичайно, можна було б розпитати про все бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але у її розповіді було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, але правду.

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… забагато пила?

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

— Вона ні разу не приїздила до мене?

— Ні, доню, жодного разу.

— То, може, її вже в живих немає?

— А ти бабу Параску спитай — вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

— Виходить, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.

— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

— А я й не переймаюся, — Софійка посміхнулася дідусеві. — Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?

— Діду, — дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. — І звідки ти все знаєш?

— Собака лає — вітер носить, — посміхнувся дід.

— Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.

— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

— Справді?!

— Їй-Богу!

— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, — зітхнув дід та махнув рукою.

— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе — я ніколи не повторю помилок своєї матері.

— Справді? — дід пильно зазирнув в очі онуки.

— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

— Вісімнадцять.

— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

— Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.

— Так і буде! А як же інакше? — дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?

… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.

В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.

— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:

— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

— А то що буде? — наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.

— Тоді побачиш, що.

— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

— Все чекаєш на свого офіцера? — донеслося ззаду.

— А це не твоє діло! — весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.

— Га! Га! Га! — заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

— А не знайде! — мовила вона, поставивши руки в боки.

— А це ж чому?

— Бо нема таких гарних, як я! — сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

— Це правда, — зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких, і в той же час пружних ніг, тоненької талії, худеньких пліч та танцюючого золотавого волосся. Не дівка — вогонь!

— Тіп-тіп-тіп, — кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм сипав.

— А ось і я! — не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. — Швидко справилася?

— Піди відпочинь хвилинку, — посміхнувся до неї дідусь. — Рано ще на роботу.

— Нічого. Раніше додому повернуся, — відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, в легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горох. Довге волосся Соня підібрала на потилиці у вузол.

— Не сумуй, дідусю, — легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить вже зникла зі двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало у весняній піні квітучих садів та пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то весни, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. В приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало в грудях тріпотіти серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта — її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайвою. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко піде на побачення до Софійки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», — подумала Софійка та посміхнулася сама собі кутиками вуст.

— Доброго дня, хрещений! — крикнула Софійка, помітивши за парканом товстенького дядька Василя, що порпався біля свого старенького «Москвича».

— І ти будь здорова! — бадьоро відгукнувся той.

Софія на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Він був не лише її хрещеним, а й батьком її шкільної подружки Галі.

— А де тьотя Ліда?

— На городі. Де ж їй ще бути? День буде спекотний, то пішла щось зробити, доки сонце не піднялося високо. А ти чому так рано сьогодні?

Дядько Василь вже стояв за хвірточкою та витирав долонею піт, що виступив на його геть блискучій лисій голові.

— Та є деякі справи, — ухилилася від відвертої відповіді дівчина, боячись сполохати своє щастя. — А як там Галинка?

— А! — махнув рукою дядько Василь. — Вся у своїй роботі. Літо прийшло — туристів побільшало, то й заманює цих товстосумів до свого агентства.

— Та хіба ж це погано? — запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. — Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?

— Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися — часу зась!

— Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».

— Робота, робота, — промимрив собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Все задля неї. Зібрали їм гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б око за рік покаже в рідну хату. Але ж ні! Говорить, підіть на пошту та перекажіть гроші, — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька такс бовкнула.

— Кажете, тьотя Діда від цього дуже засмутилася?

— Не лише від цього, — дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти у нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачите, з дитинства терпіти не може.

— То нехай їсть свої туристичні путівки!

Дядько Василь не втримався, посміхнувся.

— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.

— А я й є ваша родичка, бо хрещениця, — дівчина щиро посміхнулася і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, все буде добре. Ось побачите!

— Сподіваюся. Твої слова та Богові в вуха.

— То я піду? Передавайте мої вітання тітці Ліді та Галі.

— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав з хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.

Вже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою з затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяючу посмішку.