Зорі, що купаються у річці

Розділ 2

Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Всі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі в однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут ще й дід підпрігся до баби Параски: «Йди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».

— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, посміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю, ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!

Сказала — й як вітром її здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з коротким рукавом, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках, та поклала її на місце. Але парфумами, що подарував їй Сашко, все ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина посміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.

— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналась вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.

Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Вона здавалася їй млявою, навіть вайлуватою, а мовчазна вдача Олесі була не зовсім прийнятною, бо сама Соня була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово — зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одне одного. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.

Соня оцінюючи поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови — ніби крила птаха в польоті, топкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цей недолік. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою зростом. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та чкурнула надвір.

Приміщення клубу знаходилось серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип та верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув з величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Зараз було все занедбано: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів — зарослі кропиви, посередині великої клумби розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.

В приміщенні клубу грала музика, а по периметру імпровізованого танцювального майданчика стояли стільці. Кілька хлопців про щось розмовляли та так голосно реготали, сміхом заглушаючи голос з магнітофона самого Кіркорова, що намагався розвеселити публіку своїми піснями. Дівчата — в іншому кутку. Вони шепотілися про щось своє, дівоче, поглядаючи в бік парубків і лузали соняшникове насіння, кидаючи лушпайки собі ж під стілець. Крайньою справа тихо сиділа Олеся.

— Лесько! — кинулася до неї Соня, забувши з усіма привітатися, — Лесечко!

— Соню! — зраділа Олеся. — Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!

Соня обняла подругу, поцілувала в пухленьку щічку.

— Ну, розповідай, вчителька ти вже чи ще ні?

— Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.

— Поздоровляю! Яка ж ти молодець! — Соня схопила подругу за руку й вже не відпускала. — На роботу вже влаштувалася?

Олеся ніяково посміхнулася, і Соня озирнулася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей з неприхованою цікавістю дивилися на подруг.

— Може підемо звідси? — запропонувала Софійка.

— З задоволенням! — згодилася Олеся.

Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.

— Тут спокійніше, — промовила Олеся. — Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою.

— А звідки ти взнала про мій приїзд?

— Здогадайся з трьох разів!

— Баба Параска донесла?

— А то ж хто?! — засміялася Соня. — Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?

— А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня привити їм любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання у школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, — з запалом сказала дівчина та знизала плечима.

— Звичайно впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я — неук.

— Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

— Можна, — зітхнула Соня. — Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще, навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Вдає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року траву для корови мені самій доведеться косити.

— Він ще тупає потихеньку?

— Так. За хлібом до магазину ходить та вдома по господарству. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж сама розумієш, що у нас в селі біля магазину збираються люди, то і він іде туди. А я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь всі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає — дивись уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе? Де ти живеш, Олесю?

— Знімаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають два рази на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру наймати.

— Зізнавайся, хлопця маєш?

— Ні, — Олеся похитала головою та ніяково посміхнулася. — Нема в мене нікого.

— А то ж чому? Нехай тут у селі хлопців не залишилося, а у місті їх повно, бо з сіл туди всі повтікали. Це у нас один дурнуватий Грицько залишився.

— Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені та розбалувані. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба та й годі!

— Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

— Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращої сторони, гарно вдягатися, вміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати у модних бутіках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

— Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може настигнути тебе будь де: в бібліотеці, на роботі і навіть на вулиці, — мрійливо сказала Соня. — Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

— А як ти познайомилася з Сашком?

— Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні Помаранчевої революції.

— Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані. Розкажи, як це було, — попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

— Сашко працював в СБУ. У ті неспокійні дні його послали на Майдан незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонером, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Я, ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я вірила, що ці дні ввійдуть в історію України, як дні народження нового, щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, — розповідала Соня з запалом. Її очі світилися, щоки палали. — Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала у натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене у цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було достатньо, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім побілілі руки та сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

— А ти на те?

— Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, все одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг з моїх рук древко і зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої долоні, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі кожного дня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий же революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

— Як романтично! — Олеся закотила очі догори. — Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

— І у мене, — посміхнулася Соня. — Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

— Ти кохаєш його?

— Ще й як! Сашко — моє життя, — вихопилося у Софійки.

— А яке воно, кохання? — майже пошепки запитала Олеся.

— У тебе не було жодного хлопця?

— Були, — зітхнула Олеся й сумно посміхнулася. — Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

— Як це? — не зрозуміла Софійка.

— Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб все було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке справжнє кохання.

— Кохання? — перепитала Соня й на її обличчі промайнула щаслива посмішка. — Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинаюче, безмежне, як Всесвіт! Прокидаєшся вранці — перша думка про нього, лягаєш спати — його образ перед тобою, коли він поруч — нікого більше не існує в світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом — вони одне ціле, що болить одному, то біль відчуває інший, радість — теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох — задихнеться один і другому забракне повітря. Ех, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!

— Чому ж ви тоді не поберетеся, щоб завжди бути разом?

— Йому обіцяли дати квартиру, але… Та й дідуся я не можу самого залишити.

— То заберіть з собою.

— Ти вважаєш, що це можливо? Чи можна його відірвати від своєї садиби? Від рідної землі? Він народився тут, життя прожив, вріс корінням у рідну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без всього цього. Але я маю бути там, де моє кохання, тому згодна жити й у хліву, або на горищі, аби лише вдвох з Сашком.

— Що ж ви будете робити?

— Сама не знаю, — тяжко зітхнула Соня. — Не хочу про це думати, бо голова від думок тріщить як стиглий кавун. Нехай все буде, як воно має бути. Час покаже.

— Не боїшся, що Сашкові набридне чекати на тебе й він знайде собі іншу дівчину?

— Ні. Аніскільки!

— Чому?

— Бо кохання, якщо воно справжнє, не має меж, не знає часу. Ось приїде незабаром Сашко, то, можливо, щось і вирішиться, — Соня загадково посміхнулася.

— Так він приїздить сюди? Коли? Познайомиш? — засипала Соню питаннями подруга. — Я ні разу його не бачила, але казали, що він у тебе гарний.

— Баба Параска розповідала?

— Так! — засміялася Олеся. — А хто ж ще?!

— І сміх, і гріх. Ця бабця у нас за сільське радіо — перша транслює всі новини, але не стане її — будемо сумувати за її плітками. В селі все менше й менше лишається жителів. Молодь вся виїхала, а старенькі потиху вмирають.

— А з ними вмирають села, — сумно додала Олеся.