Зорі, що купаються у річці

Розділ 19

Ліків залишилося на два дні, а дідусь все ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив з району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнту не стало гірше і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побита собака. Думки плуталися у голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила гарненько виспатися, щоб вранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь вся тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стас.

— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти притерся у мій сад? Берега тобі мало чи що?

— Доброго вечора, красуне, — посміхнувся Стас. — Прийшов до тебе поспілкуватися.

— Прийдеш, коли тебе покличуть.

— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно, — Стас удавано зітхнув та розвів руками. — То ж вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

— Мені від тебе нічого не потрібно.

— Ще й як потрібно! Старого ж потрібно на ноги поставити?

— Звичайно. І я зроблю це без тебе.

— Ні, — похитав Стас головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

— Пішов геть!

— Подумай, Соню, — продовжив Стас, незважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав би бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих з того світу витягають за кілька днів. І що прошу замість…? Майже нічого.

— Якби не ти, то з дідусем нічого б не трапилося! — дорікнула дівчина.

— А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стас, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

— Ти винен у тому, що у діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз йди геть.

— А як же моя пропозиція?

— Не підходить.

— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

— У мене є хлопець, — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стримала себе й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч — нічого не значить. Він був, є і буде у моєму житті. Затям собі: завжди!

— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі це не зрозуміти.

— Звичайно, куди мені зрозуміти? — скептично мовив Стас. — Я ж тупий неук.

— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого?

— Вона ж вірить тобі, покладає великі сподівання.

— Ха-ха-ха! — Стас голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Йди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш за допомогою, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.

— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стас. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли вона його почепила на місце, то хлопця за вікном вже не було.