Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗІ» по грунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.
У Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, ім’я та по-батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно. А час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею?
А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, вперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас, складне слово «мама».
Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під вітерець своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка була на пагорбі, а хатини розкинулися, розляглися вздовж дороги, розсипалися по балці, потонули у зелені з домішками золотавого кольору. Десь внизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою та спокійною.
Софійка угледіла чоловіка, який йшов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той розповів, як знайти її хату, й Соня пішла понад будинками. За дерев'яним парканом вона побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.
— Є хтось вдома? — погукала дівчина чужим, дрижачим голосом. Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася вона, її мати. Сумнівів ніяких не було. Таке ж золотаве хвилясте волосся, як і у Соні, така ж худенька, дуже схожа на Соню, але під очима синюваті кола, лице не свіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.
— Можна? — Софійка першою опанувала себе.
Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обнімати дівчину.
— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…
Серце дівчини наповнилося щемом. Дівчина в що хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасливою та сумною.
— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, перестань лапати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.
Софійка зайшла до хати й у ніс одразу ж вдарив стійкий запах перегару.
— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано. Ми ж не чекали гостей. А у селі, сама розумієш, роботи непочатий край.
Жінка заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На розкиданому ліжку стара ватяна ковдра без пішви,[Пішва — підодіяльник] на столі — пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.
— Ну, як ти, доню? — жінка сіла напроти.
Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.
— Я? Потихеньку. А як… ви?
— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобою працює. А ти вивчилася? У місто виїхала?
— Ні. Живу, де й жила.
— До цього часу у селі? У тій самій хаті?
— Так.
— Заміжня? Дітки є?
— Ще немає.
— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?
- Є.
— То онуків скоро чекати?
— Побачимо, — відказала Соня й знизала плечима.
— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.
— Я не тримаю.
— Одним випадає доля гарна, живуть все життя, як сир у маслі купаються, а мені… Така у мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти — молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.
Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання і нічогісінько не розуміла.
— Чому ж ви не приїхали до мене?
— Чому? Чому? — жінка схлипнула, налила собі у брудну чашку горілки. — Будеш?
— Ні. Я не п’ю.
— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Поїсти в хаті нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.
— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.
— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?
— У вас була я.
Жінка налила собі ще, випила, вже не закусуючи.
— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я про тебе лягала спати та вставала весь час думаючи. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні.
— Про Петруся? Хто він такий?
— Це я його так назвала, — вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі, офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.
— Де… Де ви його полишили? — впалим голосом запитала Соня.
— Де? Де? В пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі ані гу-гу. А то я підпила, розпустила язика. Добре?
— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!
— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім все, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли трапилося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина у тебе буде і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Жаль було Пєтєчку залишати у пологовому будинку, жаль. Гарний був хлопчик, красивий, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам'ятаю. Він на три роки молодший тебе, так, точно на три.
— І ви його полишили там?
— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?
Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.
— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.
З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.
— Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?
— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.
— Помер?
— У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.
— Так ось, чого ти приїхала, — жінка похитала головою. — Грошей просити, — помовчала. — А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.
— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.
— Ти працюєш?
— Так. Звичайно ж.
— Де?
— Поштаркою.
— Зарплатню отримуєш?
— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.
— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?
— Так.
— А ще що розказував? Що я розпусниця?
— Це неважливо, принаймні, зараз.
— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? — жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.
— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.
— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я — ніщо, так, пусте місце.
— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?
— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?
— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.
— Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.
Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю — знала напевне.
Жінка провела Софійку до хвіртки.
— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?
— Добре, — кивнула Соня.
Дівчина зупинилася, обернулася.
— Приїздіть до нас.
— Ага, — закивала жінка головою — Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.
— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.
— Соню! — окликнула її жінка.
Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.
— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? В борг.
— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йде мова.
— На «маленьку» самогоннику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова…, — жінка якось винувато посміхалася.
— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.
Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Вона розмірковувала, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула цю думку. Кожного ранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якійсь вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!
…Коли вечір поклав тихі тіні на подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них в цей час теж дивиться мій коханий та думає про мене»…