Антон та інші нещастя

«БОЖА БЛАГОДАТЬ»

Доки я добігаю до будинку Іне, на годиннику вже п’ята. Вона повісила на вхідних дверях серденько, мовби перед Різдвом.

— То що, врятував його? — питає Іне, відчиняючи двері.

Я бачу перед очима тата за мить до того, як я чкурнув з Малої сцени. Згадую, що крикнув наостанок. Про банан. І думаю: хоч би Іне не помітила мої почервонілі очі.

— Можливо, — кажу коротко.

І ми повертаємося до наших справ. Про тата й усе решта я подумаю згодом. Багато думатиму. Але спершу мушу допомогти Іне, моїй найдорожчій подружці.

Вона добре попрацювала, доки мене не було, це відразу видно. На червоній картатій скатертині стоять мисочки з м’ясними кульками й кубиками сиру й іще багато з чим, чому я навіть назви не знаю. На серветках, покладених на тарілочках — червоні серденька з написом «Love».

Іне всміхається, начеб трохи засоромлено.

— Залишилось хіба запалити свічки, — каже вона.

Я раптом завважую в поведінці Іне щось дивне. Щось зовсім їй не властиве. Вона нервує, по-справжньому. Попри те, що я й сам напружений до краю після всіх перипетій останньої години, намагаюся усе ж її заспокоїти. Як умію…

— Усе буде просто чудово! Я певний, що вони знову закохаються!

— Думаєш?

— Навіть не сумніваюсь!

Я виймаю з пакета троянду.

— Ми покладемо її на фортепіано. Це ж теж буде трохи по-французькому, правда?

Іне дивиться на мене й усміхається. Я знову заливаюся гарячим рум’янцем.

— Приготуєш усе у ванній? — питає Іне згодом. — А я трохи повправляюся.

Звісно, я все приготую. Я ж бачив по телевізору, як це робиться. Це так приємно, та ще й під музику. Ванна в Іне набагато гарніша, ніж у нас з татом.

Спершу я набираю воду. Дуже гарячу, щоб не вистигла, доки батьки Іне наберуться стільки романтики, щоб купатися у ванні. Потім обриваю пелюстки дев’яти червоних троянд. Вісім — у воду, останньою посипаю романтичну стежку від дверей.

Я затримуюся на хвилинку, оцінюю свою роботу. Хоч я й не експерт з ванн, але, як на мене, дуже стильно. Одну справу таки зумів сьогодні залагодити правильно. Хоч щось!

Дуже гаряче у цій ванній. Аж до запаморочення. Обігрів увімкнений на повну потужність, хоча надворі скоро літо.

Я знімаю футболку. Щоправда, оголений торс прикрашає чоловіка, якщо тому є що демонструвати. На щастя, тут мене ніхто не бачить.

На упаковці з ароматичними свічками написано, що вони горять упродовж п’яти годин. Добра новина. Навіть якщо я запалю їх зараз, вони все ще горітимуть і пахтітимуть жувальною гумкою та літом, коли батьки Іне увійдуть до цього романтичного куточка.

Але моє планування трохи невдале. Краще було б поставити свічки на підвіконня над ванною. Палаючі свічки безпечніші, коли стоять десь високо. От лишень проблема в тому, що я не досягаю до підвіконня. Щоб досягти, треба залізти у ванну. Якщо ж залізу у ванну, то замочу ноги вище колін.

Ні… Треба зняти штани. І цієї миті я згадую ще одну фразу, яку міг би викрикнути у мікрофон на Малій сцені. «Чому ти ніколи не переш мою спідню білизну?» — міг би я крикнути. Бо мені вже добряче набридли плавки з морськими зірками.

Я швидко стягую штани. Якусь мить вагаюся, чи не замкнути двері, але чую, що Іне далі грає на фортепіано у вітальні. Запалити свічки — це ж недовго!

Скоренько запалюю дві свічки на підвіконні, посередині ставлю келихи на вино. Дуже гарно! Батьки Іне мають бути задоволені. Навіть її вічно невдоволений тато…

Та саме тієї миті, коли я з запаленим сірником, у надто тісних плавках стою у ванні, за дверима чуються кроки. Важкі, квапливі й дуже цілеспрямовані кроки.

А далі не дуже усвідомлюю, що трапилося. Вочевидь, послизнувся. Від переляку. Пригадую лише, як сів на задок. У ванну. По шию у воду з трояндовими пелюстками.

То повернувся тато Іне. Надто рано. Він не відразу мене побачив. Бо спершу витріщився на підлогу — на трояндові пелюстки. Потім — на дзеркало біля умивальника, де лежала моя футболка. А тоді — на столик з пляшкою сидру.

Неймовірно, скільки всього тато Іне міг встигнути напридумувати за такий короткий проміжок часу. Я, наприклад, встиг згадати нашу зустріч у супермаркеті. Що він, скажімо, міг собі подумати про те, що мені подобається досліджувати те й се. І про кондоми. І про його КАТЕГОРИЧНУ заборону ночувати Іне вдома в Уле. Навіть уявити боюся, що він думатиме, коли побачить мене у ванні з пелюстками троянд…

Доки я все це прокручую в голові, тато Іне помічає мене. Спершу боковим зором, як невиразні лаштунки. Потім — як міраж чи щось таке.

І раптом мовби отямлюється, оживає і рикає громовим голосом: «ЯКОГО БІСА!». Я стартую з ванни, наче ракета.

Спробую не забути цього, коли стану дорослим: трояндові пелюстки — дуже дієвий засіб! Цікаво, що було б, якби тато Іне схопив мене цієї миті? А що він послизнувся на пелюстках, я отримую фору. Встигаю замкнутися у туалеті, який має окрему кабінку у їхній ванній. І подаю сигнал біди, чи як воно називається…

— Що, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ти тут витворяєш? — репетує тато Іне за дверима.

У нього дуже грізний голос. І не менш грізні кулачиська. Ще би, стільки років мити свої авта! Коли він гупає ними в двері, здається, що їх не два, а вісім. Кулаків тобто.

Я затуляю вуха. Тато Іне так горланить, що я й слова вставити не можу. Та навіть якби міг вставити, навряд чи він мені повірив би. Надто незаперечні докази моєї провини. Та і я надто слабкий.

За якийсь час стає підозріло тихо. Я забираю долоні від вух.

Може, він сподівається мене обдурити? Може, зачаївся за дверима зі своїми кулаками й сподівається, що я вийду, бо подумаю, що шлях уже вільний? Та я не такий дурний! Хочте вірте, а хочте — ні!

Я роззираюся навколо. У туалеті є вікно. Точно знаю, що воно виходить на веранду.

Ось таке називають парадоксом. Усе життя я мріяв бути високим. Високим, сильним і широким у плечах. Однак цієї миті, коли йдеться про життя і смерть, мені раптом дуже хочеться стати ще меншим. Тоненькою скіпочкою… Бо туалетне віконце в помешканні Іне дуже маленьке.

З-за дверей знову долинають звуки. Але зовсім інакші. Не гупання кулаків, а шкряботіння чогось маленького й металевого, що обертається у замковій щілині. Це тато Іне намагається відчинити двері.

— Ну, постривай! — бурмоче він, і я чую, як він це каже крізь зціплені зуби.

А я думаю, що, можливо, віконце в туалеті не таке вже й маленьке. Якщо зумію протиснутися в нього ногами вперед, то зісковзну на веранду, звідти зістрибну на землю і накиваю п’ятами.

Надворі погожа днина. Я відчиняю віконце й чую бренькіт гітари, веселі голоси. «Який несправедливий світ, — думаю собі. — Хтось перебуває у смертельній небезпеці, а комусь хорові співи в голові». У Кевіновому саду святкують з грилем і надувними кульками на деревах. За дверима знову чується крізь зціплені зуби: «Ну, постривай!».

Неймовірно, якою креативною стає людина перед загрозою для життя! Я подумав, якщо стану руками на покришку унітаза, а ноги виставлю у вікно, то мені може пощастити.

Здійснити такий трюк важко, для цього треба тренуватися, качати руки гантелями чи щось таке. Я вражений, які в мене, попри все, сильні руки. Видно, маю сякі-такі м’язи, хоч і непомітні неозброєним оком.

За вікном починає співати хор. Доки я висуваю ноги і поступово проштовхую в туалетне віконце задок, доки тато Іне шпортається у замку з однією метою — убити мене, у Кевіновому садку лунає хоровий спів. «Літо прийшло»…

Ліпше було б, звісно, якби підвіконня виготовляли з м’якіших матеріалів. Скажімо, з гуми. Доки я звиваюся вужем крізь віконний отвір, деревина дряпає живіт і боки. Ну ось, принаймні вже весь задок прослизнув надвір. Це успіх, бо задок — найтовстіша частина тіла. Решта піде легко. Я пропихаюся, кручуся, стискаю зуби, бо дуже боляче, направду. Чув, що адреналін діє, як знеболювальне.

Дивно, та я, виявляється, погано знаю своє тіло. Минає багато часу, перш ніж я усвідомлю, що задок не найтовстіша його частина. Аж ніяк не найтовстіша. Найширша насправді грудна клітка. А я так хотів мати ширшу… Ще один парадокс! Тепер я намагаюся видихнути все повітря з легень, щоб вона зменшилася.

Марні мої зусилля. Зовсім марні. Кров холоне в усьому тілі від усвідомлення: я застряг. За вікном стирчить мій зад. У speedo-труселях.

— ДІДЬКО! — ричить тато Іне, коли ключ від дверей туалету випадає з замкової щілини по мій бік.

«Божа благодать», — співає хор у саду.

— Рятуйте! — тоненько пищу я, звисаючи з вікна обома половинами тіла не в тому місці й не в той час.

«Глянь, яке життя прекрасне», — лунає з Кевінового садка.

Раптом спів уривається, хтось починає волати на поміч.

Звисаючи з вікна, я маю лише одну думку в голові: стирчати тут аж ніяк не «Божа благодать».

Пожежники не квапляться. Тато, чесно кажучи, значно їх випереджає.

Я чую його голос по інший бік свого задка, за вікном. Ледве чую, тож йому доводиться репетувати. Хор знову завів співи і майже заглушує тата.

— Антоне! — кричить він. — Усе буде добре!

А з голосу й не скажеш… Бо звучить він дуже навіть розпачливо.

— Ти дуже сердишся? — кричу я.

— Ні! Але я стою на драбині!

— А де ж веранда?!

— Хай там що, не тут!

У моїй голові зринають дві думки.

По-перше, якби я не був такий широкий в грудях, то вже давно звалився б з п’ятиметрової висоти в сад Іне.

По-друге, я думаю про татів страх висоти. Та попри все він виліз на п’ять метрів догори драбиною. Заради мене!

— Я лишень хотів стати сенсом життя, — кажу я.

— Що? — не чує тато.

Мій задок — прекрасна звукоізоляція.

— Я лише хотів стати сенсом життя!

— Сенсом?

— А ще я хотів вирівняти твою вісь! Ти перекошений, як Земля…

Не думаю, що тато хоч щось втямив з моєї балаканини. Людині зі страхом висоти нелегко зберігати притомність, стоячи на драбині. Де вже там думати про Всесвіт!

— Антоне! — кричить тато. — Ти класний хлопець!

Класний хлопець… Не кожного дня доводиться чути такі слова. Я відчуваю, як мої очі стають дуже мокрими. Бути класним хлопцем саме цієї миті дуже приємно.

Якийсь час я вишу мовчки, лише шморгаю носом час від часу, а тоді кажу:

— Ти теж класний хлопець, тату! — і додаю: — І це цілком нормально, що ти продаєш туалети…

Тато мовчить.

«Жайворонки щебечуть у піднебессі», — співає хор, доки я витираю носа тильним боком долоні й ще трохи пхикаю.

— Я дуже щасливий, що…

Тато ще щось каже, але кінець речення губиться по дорозі крізь мої speedo-труселі.

— Що ти сказав?! — кричу я.

— Я дуже щасливий, що той кондом тріснув!

— Справді? — хлипаю я.

— Так! — репетує тато. — Якщо хочеш, я буду писати тобі послання на бананових шкуринках!

Хор замовк. Я давно його вже не чую.

Принаймні я маю що розповісти внукам. Якщо в мене будуть онуки. Бо ж пожежники в повних обладунках не всіх вирізають пилкою з вікон.

«Тобі пощастило, що надворі тепло», — сказав один з пожежників.

Добре йому казати. Сонце вже зайшло, а на мені одягу значно менше, ніж на ньому. Усередині, у теплі, лише одна моя половина. Доки пожежники обережно віддирають мене від підвіконня і садять у спеціальний кіш на вершечку пожежної драбини, я мерзну так, що зуб на зуб не потрапляє.

Тата теж беруть у кіш. Увесь час, доки я висів, він стояв на драбині біля мене. Тато знімає з себе куртку й огортає нею мої плечі.

Доки нас поволі спускають на землю, хор у Кевіновому садку урочисто співає національний гімн. Хоча надворі давно червень, а не сімнадцяте травня[2].

Найдивніше, що я зовсім не ніяковію. Може, тому, що весь адреналін ще не вивітрився з мого організму, хтозна… Навпаки, показую пальцями знак перемоги й махаю людям унизу.

І хоч стою у своїх кумедних трусах-плавках, і смішні вуха нікуди не поділися, я думаю: «Можливо, саме так почувався Дамбо, коли виявив, що і його велетенські вуха можуть для чогось знадобитися. Або гидке каченя, котре раптом збагнуло, що стало прекрасним лебедем».

Відчуття, ніби я лечу. Ніби я справді сенс життя і класний хлопець. І все буде добре!

Зате тато Іне має трохи ніяковий вигляд. Курить під гаражем. Такого я ще ніколи не бачив.

Унизу, просто під пожежною драбиною, стоїть електричиня власною персоною. З червоною помадою на губах. Я й не знав, що вона теж співає в хорі.

Люди плескають у долоні, коли кіш опускається на землю. Тієї миті, коли я вилажу з коша, повз мене, мовби цілком випадково, проходить Кевін.

— Знаєш, Антоне, — глузливо шкіриться він, — у тебе найзвабливіші труселі, які я лиш бачив у своєму житті.

Я мовчки всміхаюся. Бо саме зараз мені глибоко байдуже до Кевіна. Хай собі має великі біцепси чи розкішне волосся, хай собі вишукано й галантно танцює — мені зовсім байдуже! І до його кпинів — теж байдуже!

Але не байдуже Іне. Раптом вона заступає йому шлях, гнівно супить чоло й випалює:

— А в тебе найменший пісюн у класі!