Антон та інші нещастя

СЕМЕРО ЖІНОК І НЕСПОДІВАНИЙ ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК

Давно ми з Іне не ходили на закупи. Я вже заскучав за нашими походами в супермаркет, так хотілось би знову, як колись, котити удвох возик і складати в нього йогурти з чорносливом та анчоуси для Сіґне Сальвесен. Але сьогодні задля ефективності мусимо розділитися. До того ж Іне знається на тапас. Її батьки іноді таки влаштовують вечірки. А ми з татом — ніколи.

Тому я слухняно прямую до крамниці, яку мені показала Іне. Там стоять кілометри полиць з серветками й свічками всіх можливих кольорів і запахів. Не кажу вже про написи з мудрими крилатими висловами. На кожному кроці «Carpe diem»[1].

Але чи така то вже премудрість, замислююсь я. Бо дослівно «Carpe diem» означає «хапай день». Щось у тому є. Принаймні у мене трапляються дні, яких я не можу вхопити й втримати.

Після довгих роздумів я вибираю кілька маленьких рожевих свічок із запахом жувальної гумки. Це нагадує мені літні канікули й бензозаправки, де можна купити морозиво. Таке повинно спрацювати.

— Чим можу допомогти?

До мене підходить дама з дуже червоними нігтями й дуже великим бажанням допомогти.

— У вас є трояндові пелюстки? — питаю я. — Висушені?

Продавчиня киває, усміхається і знаходить на полиці пакетик. Усередині щось сухе й вицвіле. Я довго вагаюся, роздивляючись пакетик.

— Трохи не те, що мені потрібно, — нарешті кажу я.

Уявляю, як батьки Іне, замість насолоджуватися романтикою у ванні, замітатимуть оце сміття.

— А для чого тобі пелюстки? — цікавиться дама з червоними нігтями.

Я відчуваю, як мені паленіють щоки.

— Та треба дещо прикрасити, — відповідаю хрипко й трохи стишую голос. — Ванну…

Я ціпенію в очікуванні, що дама зараз посуворішає і грізно гляне на мене. Але вона підморгує і каже:

— Попитай у квітковій крамниці.

Почервонілий до самих коренів волосся, я плачу за рожеві ароматичні свічки і йду.

Я саме стою перед квітковою крамницею, тримаючи в руках п’ятнадцять червоних троянд, як дзвонить мобільний. Це — тато.

— Хотів лишень сказати, що після зустрічі запрошений на вечерю, тому прийду пізно. Ти не проти?

— Не проти! Не no problem!

— Чудово! Ага, дуже дякую за твій список!

— Список?

— Ну, отой з дамами… Усі хочуть зустрітися, окрім однієї. А ще кількох потенційних клієнтів я мав раніше. Усе просто прекрасно!

Список? У голові починає щось ворушитися. Імена жінок. Особисті тренери. Ґру, котра має собаку, і татові унітази. Згадки починають кружляти в голові дедалі швидше. Зрештою, мені вже здається, ніби я сиджу на каруселі, а навколо все зливається в суцільній круговерті. І не можу схопити день. Зовсім нічого не можу вхопити.

Усе ж починаю розуміти: тато запросив жінок з мого списку на зустріч-презентацію дачних туалетів. І я здогадуюся, хто саме відмовився. Та, що з Сульвікена.

— І що… що ти написав? — тонко пищу я.

— Що написав? Та нічого особливого. Просто запросив їх на Малу сцену.

— І все? Нічого про… туалети?

— Та ж вони й так про це знають. Інакше навіщо телефонували б!

Мені відбирає мову. Від страху чи від чого?

— Гаразд, мені час готуватися. Зустріч починається о четвертій. Бувай! — каже тато й кладе слухавку.

І тієї миті я чую глухий «бенц!» То пакет зі свічками гепнув на підлогу.

Що робити? Одна справа — розмова з ОДНІЄЮ дамою, яка розгнівалася, почувши незрозумілі балачки про шестиметрові сечовивідні шланги, і зовсім інша — навала жіночої юрби. На Малій сцені…

А ми з Іне ще хотіли вивести тата межи люди. Ліпше було б замкнути його в чотирьох стінах!

Я набираю татів номер. Не залишається нічого іншого, як зізнатися. В усьому. Негайно! «Привіт! Це — автовідповідач Пола Альбертсена. Залиште повідомлення після звукового сигналу, а я вам зателефоную, щойно зможу. Гарного дня!»

Гарного дня? Де там гарний день! Справжня катастрофа! Тато вимкнув мобільний.

Я дивлюся на годинник. За двадцять хвилин четверта. За двадцять хвилин тато стоятиме на Малій сцені й ЗАХОПЛЮВАТИМЕ публіку. Агітуватиме…

Ось у цьому я нітрохи не сумніваюся.

На щастя, я знаю, де Мала сцена. Ми там бували на святі новорічної ялинки, коли я ще був малий. Пригадую, їхали п’ять зупинок п’ятнадцятим автобусом.

Я вибігаю з торгового центру. На ходу набираю номер Іне.

— Катастрофа! — шиплю у слухавку, гарячково роззираючись на всі боки в пошуках автобусної зупинки.

— Катастрофа?

— Я все купив, — захекано кажу я. — Троянди й усе решта. А тепер мушу рятувати тата.

Онде, внизу, відразу за поворотом, блакитна табличка з намальованим автобусом. Я мчу, мов скажений, а свічки й троянди витанцьовують у пакеті самбу.

— Рятувати тата?

Над’їжджає автобус. Я зриваюся на спринт. Іне довго чує в слухавку, які в мене короткі ноги й паскудна фізична кондиція. Я застрибую в автобус. Секунда, і двері за мною зачиняються. Падаю на сидіння, довго відсапуюся.

— Обіцяю повернутися якнайскоріше! — пищу я, бо кисню в легенях зовсім не залишилося.

Іне все розуміє. Тоді, нарешті віддихавшись, я розповідаю про список дам, який потрапив татові до рук.

— Я тим часом сама впораюся, — заспокоює Іне. — Зустрінемося у мене. Щасти!

Нормальне дихання повернулося лише через дві зупинки. З думками було важче. Карусель в голові обернулася на американські гірки, а в них по черзі застрибують то Кевін, то Соня з Сульвікена, то трикілометровий шалик.

Автобус їде, думки кружляють, я сиджу, притулившись чолом до шибки. Світ направду дивний. Ось саме цієї миті він зовсім різний у різних точках. Візьмімо, наприклад, водія автобуса. У нього звичайний робочий день. Без каруселей. І він собі, напевно, думає, що я цілком звичайний пасажир у цілком звичайному автобусі.

Як же він помиляється!

По-перше, я зовсім не звичайний. Хотів би таким бути! Зі звичайними вухами й звичайною родиною. Таким собі пересічним хлопчиком, який швидко бігає на уроках фізкультури й ніколи не вплутується у неприємності. Ані з кондомами, ані з будь-чим іншим…

А по-друге, цей автобус теж не звичайний.

Це автобус № 15, який колись збив на смерть маму.

Карусель трохи сповільнює кружляння. Бо я починаю думати про випадковості.

Випадковості, які призвели до того, що мами немає, а я є. П’ятнадцятий автобус, який прибув раніше, ніж повинен був. І кондом, який тріснув.

Отже, я замінив у цьому світі маму. Один плюс, один мінус. Десь так…

Плюс і мінус дають у сумі нуль. Ніщо. Не знаю, чи в цьому є якийсь баланс.

Цікаво, у філософів також іноді бувають каруселі в голові?