Антон та інші зі зграї

ГЕНИ Й НЮХАЛЬНИЙ ТЮТЮН

«Якісні протеїни важливі для нарощування міцних, твердих м’язів. Почни свій день з вершкового сиру».

Я починаю день з сиру. Такого поганого початку дня я вже давно не мав. Ледве не блював.

Та все ж, давлячись сиром, читаю про тіло й харчування. Бо людині, котра хоче якнайшвидше наростити біцуху, не байдуже, що вона в себе напихає.

«Тобі також необхідні вуглеводи й фрукти, — написано там, наприклад, а нижче — таке: Банани можуть стати чудовою перекускою».

Банани, о, так. Досконалий вихід зі ситуації, бо, глянувши на годинник, я бачу, що намастити собі канапки в школу вже не встигаю. А в скляну миску на столі у вітальні Анна поклала велике гроно з семи бананів. Не мої улюблені фрукти, мушу визнати, та це в мільйон разів ліпше, ніж грудкувата біла маса, якою я щойно давився.

До того ж чого не зробиш задля здоров’я?

Я кидаю в наплічник сім бананів і йду в школу.

Сьогодні четвер, і в класі трохи інша атмосфера, ніж звичайно. Бо завтра по обіді ми вирушаємо в дводенну мандрівку — від п’ятниці до суботи. Спатимемо в хатині серед лісу й скріплюватимемо між собою узи.

Насправді дехто, здається, уже скріпився узами. Ніна й Вікторія, наприклад, сидять, тісно притулившись головами, і шепочуться, а Сіндре й Карл кидаються одне в одного олівцями, як це прийнято між друзями.

Щойно я сідаю за парту, чую, як хтось шкрябає мене по спині. Це Карл, який сидить за мною. Він лукаво всміхається.

— Привіт, Антоне! Готовий завтра до маленького акту… цивільної непокори? — каже він, дриґаючи бровами, що мало б означати: «Ти ж розумієш, про що я».

Під «цивільною непокорою» Карл має, очевидно, на увазі жувальний тютюн. Він постійно хвалиться круглою коробочкою, яку носить у кишені.

Я трохи лякливо дивлюся на його брови. Завжди боюся чиїхось очікувань від себе. Та й ніколи не почувався готовим до «цивільної непокори». Навпаки, я з тих людей, котрі весь час бояться вчинити неправильно. І бояться, що їх упіймають на гарячому.

— Хе-хе, — хихочу я у відповідь.

Моє хихотіння може означати, що я маю на думці якийсь дуже «непокірний» вибрик. Або й ні.

Карл підморгує мені. Плескає себе по кишені. Припускаю, там лежить бляшанка з тютюном. На якусь коротеньку мить я теж пробую подриґати бровами, але в мене нічого не виходить, і я миттю відвертаюся до дошки.

Мені перехоплює горло, бо раптом усвідомлюю, що в мандрівку поїде роздвоєний Антон. Один — звичайний, який боїться вчинити щось неправильно й дружить з Уле. Другий — крутий, який обзиває вчителів порочними курдупелями. І жує тютюн.

— Survival of the fittest, — каже Уте. — Хтось про таке чув?

Починається урок природознавства, і догори тягнеться ліс рук.

Ніна так трясе рукою, що Уте дозволяє їй першій відповісти.

— Це означає, що виживає найсильніший, — випалює Ніна.

— Правильно, а можеш пояснити детальніше?

— Найсильніший б’ється з іншими й перемагає, а тому йому дістається самка. І дітки. Дітки потім теж стають сильними…

Цієї миті я не можу не думати про себе. Був би тато сильним і крутим, і я б таким виріс. Татова вина, що я коротун з великими вухами. І його батьків — теж.

— Отже, бути сильним вигідно? — веде далі Уте.

Ніна киває.

— Таким чином прогресує світ, — докидає з місця репліку Сіндре, не піднімаючи руки. — Найслабші програють і не мають пари. І дітей не мають. Тому погані гени зникають, а добрі зберігаються.

Сіндре закочує рукав светра й демонструє свої біцепси. А тоді сміється і додає:

— У нашій родині ми зібрали найкращі гени!

Останні слова він каже жартома, і всі сміються, та водночас розуміють, що саме так він і вважає. Такі, як Сіндре, мають право так вважати.

Уте якусь мить дивиться на нього.

— Що ж, звюриний світ може бути брютальним, — каже вона з жахливим німецьким акцентом. — Але природний відбір вплинув насамперед на розвиток життя на Землі, від крихітних одноклітинних організмів аж до людей. Ідеться, насправді, про мутації, тобто зміни спадкових факторів, які уможливлюють подібний розвиток.

Потім Уте демонструє нам фільм про появу життя на Землі і про Дарвіна, чоловіка, який зробив це відкриття, автора визначення «survival of the fittest».

Я сиджу й думаю про родину Сіндре. З найдобірнішими генами. І раптом дуже сподіваюся, що я на стадії мутації — перший у нашій родині родоначальник спадкового фактору з неймовірно великими біцепсами.

Я дедалі більше усвідомлюю, як важливо бути сильним. Бо лише сильні ВИЖИВАЮТЬ. Навіть Дарвін так вважає.

Після уроку я тягну час, щоб не з усіма вийти з класу. Найбільше тому, що мій олівець закотився під шафу, а ще трохи тому, що біля дверей на мене чекає Уле з книжкою про трутовиків.

Та скільки б я не зволікав, Уле вперто чекає. Зрештою, я здаюся і закидаю торбу на плече. Уте давно пішла, а в класі досі сидить за партою одна-єдина учениця, дівчинка з баскетбольного майданчика. Вона щось запопадливо тре, так шурує, аж голову в плечі увібрала. Коли ж я проходжу повз неї, миттю затуляє парту руками й відвертає голову.

Щось тієї миті падає мені в сам низ живота, бо я встигаю побачити напис на парті. Хтось там написав слово, а вона щосили намагається його стерти.

КАЛОРІНА — ось що було там написано.