Антон та інші зі зграї

БІЦЕПСИ Й КОШМАР

ІНЕ ОТРИМАЛА РОЛЬ СЕНДІ!

Це найгірша новина століття.

Пер стоїть перед класом і дуже задоволений.

— Сьогодні був відбір на дівчачу роль, — повідомляє він, — уже скоро почнуться репетиції мюзиклу. Ну, хіба ж не прекрасна новина!

НЕ прекрасна.

Сенді! Вона ж кохана Денні, танцюватиме й співатиме з ним і навіть ЦІЛУВАТИМЕТЬСЯ…

Тобто цілуватиметься з МАРТІНОМ! Бо так за сценарієм.

Кишки в животі ніби скрутилися тугим вузлом. А в голові дійсність і кошмар мовби помінялися місцями. Іне й Мартін, куди вже ближче сходитися!

Ураз починають проявлятися мої найгірші схильності: здатність уявляти картини. Доки я невідривно дивлюся на Пера, усередині мене прокручується повноекранний фільм, сповільнені кадри й удушлива музика. Я уявляю, як торкаються губи Іне й Мартіна, бачу його біцепси, бачу, як Іне всміхається, як їхні тіла зливаються у танці, і вони кружляють, наче уві сні.

Я струшую видиво і мовби сам прокидаюся.

— Отже, головні ролі розподілені.

У реальності Пер досі стоїть за вчительським столом.

— Тепер час визначитися з іншими ролями й масовкою, — промовляє він. — Нам потрібні люди для реклами, костюмів і, що не менш важливо, ми плануємо багато всього з Пінк Леді. Тому гайда записуватися!

Пер виймає великий аркуш паперу й ручку, подає Фатімі.

— Передай по партах!

У класі чуються шепоти й смішки, доки аркуш переходить від учня до учня. Я ж сиджу задерев’янілий, мов поліно.

— Агов, Уле! — голосно шепоче Карл.

Уле оглядається.

— Ти будеш ЗБІСА крутий, якщо запишешся на рожеву леді, — Карл шкребе мене по спині, шукаючи підтвердження. — Правда?

Уле дивиться на мене. Із запитанням у погляді.

Але мій погляд порожній. Лишень не зараз, бо я не маю відповіді. Мене приголомшує думка: відбувається щось дуже дивне.

Ні, не те, що Іне отримала головну роль. Тут зовсім нічого дивного. Вона вміє і співати, і танцювати, звісно, уміє. Та й на вигляд Іне як акторка. Майже як кінозірка!

Дивно інше… Що вона брала участь у відборі на роль Сенді.

І нічого мені не сказала!

Ось так, у круговерті нереальності й дійсності це питання, яке від самого початку таїлося десь на дні підсвідомості, враз бульбашками спливає на поверхню. І біль: а якщо в тому, що нічого мені не сказала, теж немає нічого дивного? А якщо Іне завжди чекала такої нагоди? Тоді зрозуміло, чому не сказала. Хіба дівчина повідомляє своєму хлопцеві, що насправді мріє цілуватися з іншим?

Живіт скручує до краю. Можу закластися, що кишки позав’язувалися вузликами!

І найгірше з усього: я не смію її ні про що запитати.

— Працівник сцени? — каже Сіндре на перерві. — Хіба це не ЗБІСА нудно?

— Мені подобається бути причетним, — кажу я. — Близько до всього, що відбувається.

Хоча сам не надто певний, що така близькість мені люба. Якщо добре подумати…

Карл хитає головою.

— МИ записалися на ролі друзів Денні. У шкіряних куртках. Можеш з кимось помінятися і піти в нашу групу.

Я дивлюся на них. Украй приголомшений.

— Але ж доведеться танцювати…

— Дурниці! — легковажно відказує Карл. — Це ж не фільм! Ми просто зависатимемо разом.

— Зависатимемо?

Що ж, якщо добре подумати, то Карл і Сіндре добре надаються саме для цього.

— Танцюватиме лише Денні, — пояснює Сіндре. — Отой Мартін, ну, знаєш…

О, так. Ще б не знати!

— То як, ти з нами?

Я? Друг Денні? Та ніколи в світі!

— Нє-є, я більш такий… практичний тип.

Але й це неправда. Я ж близький родич тата…

— Вивчатимемо мову тіла у мене вдома? — питає Уле після уроків. — Я вже добре навчився розставляти носаки.

Уле всміхається і стає схожий на Чарлі Чапліна.

«Мова тіла»? Я уже й забув про неї. Чи радше відмовився від цієї затії. Бо хіба Уле отримає шанс потрапити у Вищу лігу, хоч би як вправно розставляв носаки?

Крім того, я вже не вважаю, що будь-хто здатний опанувати мову тіла. Одна справа навчитися розмашистої ходи й правильного розгойдування руками, і зовсім інша — знати, коли ці навики доречні. Саме останнього Уле не збагнути ніколи.

Зате я за цей день збагнув одне! І точно знаю, за що ми візьмемося удома в Уле.

— Ми акцентуватимемо на М’ЯЗАХ, — кажу я.

Хай мова тіла стала неактуальною, та раптом ДУЖЕ актуальним стало інше: Мартінові біцепси. Саме на них постійно зблизька дивитиметься Іне найближчим часом. Я палаю бажанням позмагатися з Мартіном.

Уле киває.

— ОК! Виживають найсильніші!

Трохи дивно, що саме ВІН це каже…

Після тренування ми з Уле вечеряємо. На щастя, тато Уле полегшує нам умови виживання. Його пиріг ще довго триматиме мене при житті.

— Я чув, ви зібралися в кіно на вихідні? — питає він, доки ми наминаємо вечерю.

— Так, — раптом хрипну я. — У п’ятницю.

Я кілька разів киваю, запихаю великий шматок пирога в рот і ледь не молюся, щоб Уле нічого не ляпнув. Але даремні мої сподівання.

— Ще не остаточно відомо. Спершу я повинен виконати деякі умови, — каже Уле.

Я перестаю жувати. Як традиційно! Якщо щось має піти погано, то так і буде. Знову мій живіт стискається грудкою. Бо Улині тато й мама наймиліші люди на планеті. Не думаю, що вони зрадіють, почувши про особливий вступний іспит у кіношний світ винятково для їхнього сина.

— Деякі умови? — дивується мама Уле.

Я миттю їй усміхаюся.

— Ні-ні! Це Я повинен виконати… е-е… деякі умови. А тоді неодмінно буде кіно!

Я прикладаю палець до губ, але так, щоб це бачив лише Уле.

Спершу він розгублено дивиться на мене, потім широко всміхається, аж очі стають вузькими щілинками.

— Кіно неодмінно буде! — повторює Уле й киває.

Уле таки вміє дотримуватися таємниць.

Хотів би я так само добре, як викручуватися з дивних ситуацій, ще й уміти малювати вуса й пісюни на газетах…