Антон та інші зі зграї

СЦЕНІЧНА ГАРЯЧКА

«Світ безжальний».

У нас знов урок природознавства. Моя група мала приготувати презентацію. Я виступаю першим.

— Для тварин життя — щоденна боротьба за виживання, — починаю я.

Цієї миті я відчуваю, як боротьба відбувається усередині мене. Ось ми, я і моя група, стоїмо зі своїми аркушиками перед класом, руки тремтять від хвилювання, пульс намагається вистрибнути з вух.

Чому в мене не розпухли мигдалики, як в Уле сьогодні. Уле ЗАНАДТО щастить. Спершу — грип, потім — ангіна.

Ейвінн продовжує після мене:

— Життя у зграї має свої переваги, — читає він зі свого аркуша.

Голос вищий, ніж звично, і вібрує, наче жіноче сопрано в якомусь чорно-білому фільмі.

— Тварини, які бояться бути з’їденими, об’єднуються для ліпшого захисту, а хижаки, які полюють на інших тварин, гуртуються, бо так зручніше нападати.

Я спостерігаю за Нільсом та Ейвінном, бачу, як тремтять аркуші в їхніх руках, і нервово думаю: «Саме так поводяться тварини-жертви. Перед тим, як їх зжеруть».

Потім обводжу поглядом клас, бачу Карла й Сіндре. Вигляд у них такий, ніби вони вишукують, з чого б понасміхатися.

— Стадні тварини спілкуються між собою за допомогою звуків, запахів та мови тіла, — закінчує свій виступ Ейвінн.

Тепер черга Нільса. Він крутить в руках аркуш, перевертає іншим боком, перш ніж почати читати.

— Однак життя у зграї чи стаді має і свої недоліки. Жити у великому гурті — чималий стрес. Доводиться часто битися за їжу. І за свою кохану…

Дякую ґречно… Хоч як я нервую, усе ж спромагаюся не менш нервово подумати про Мартіна. Ні, не за обідні канапки ми змагаємося.

— Тварини пристосовуються до життя у зграї у різний спосіб…

Раптом аркуш випадає Нільсові з рук, безладно кружляючи, пропливає переді мною та Ейвінном і приземляється під шафою у кутку.

— Я дістану!

Ейвінн завжди радий прислужитися. Він миттю кидається до шафи, миттю стає навкарачки, задом до класу.

У позі сантехніка.

Клас гигоче. Нільс розгублено кліпає, дивиться то на клас, то на задок Ейвінна.

І глухо замовкає.

— Може, продовжиш без тексту? — обережно пропонує Уте. — Я певна, що ти все пам’ятаєш!

У кутку Ейвінн знайшов віник і тепер пхає його під шафу, щоб вимести звідти аркуш. Гуркіт неймовірний.

— Або ж назви кілька прикладів? — намагається врятувати ситуацію Уте.

Ейвінн шкребе віником під шафою. Уте підбадьорливо всміхається Нільсові.

Однак Нільс не усміхається. Він налякано лопотить віями, ніби хижак уже скрадається до нього.

— Шимпанзе вибирають блохи з хутра одне в одного, — нарешті проквакує він. — Щоб продемонструвати свою прихильність зграї.

Я відразу чую регіт Карла.

— Добра стратегія! — викрикує він. — Класно було б мати кількох вибирачів бліх!

Хто б сумнівався, що Карл не вважає себе одним із тих, хто визбирує блохи.

Уте намагається вгамувати клас. Я кидаю оком на свій текст.

«Вовки лижуть своїх вожаків», — написано там, але я нізащо не прочитаю цього вголос.

Нільс благально дивиться на мене, та я мовчу.

— Собаки демонструють покору, підібгавши хвіст між задні лапи, — чується з далекого кутка класу.

Ейвінн досі зігнений і з задом догори шургає віником під шафою. Усі знову регочуть.

— Може, хтось з класу має запитання? — підвищує голос Уте.

Хто б сумнівався! Сіндре тягне вгору руку.

— Як тварини спілкуються за допомогою ЗАПАХУ? — насмішкувато шкіриться він.

Нільс знову благально дивиться на мене. Я далі мовчу, мов устриця.

— Вони… е-е… пуркають одне на одного, — вихоплюється йому.

З усіх слів САМЕ цього не варто було казати. Бо цим словом дозволено безкарно користуватися крутим, та нізащо заучкам і тваринам, які стають здобиччю хижаків.

Нільс не менш шокований за мене.

— Це коли вони… спілкуються між собою, — похапцем додає він.

Але вже пізно. Весь клас заходиться реготом.

— Так, способи спілкування дуже цікаві, — промовляє Уте, ніби нічого й не сталося. — Можливо, Антон зуміє розповісти нам детальніше про комунікацію між тваринами?

Ні! Антон не зуміє! Я у кризовому стані, чи як це називається, і ні про що не можу думати.

Мене рятує Ейвінн.

— Мама Нільса, наприклад, спілкується мовою тіла…

Він, вочевидь, облишив марні спроби дістати з-під шафи аркуш паперу й вийшов наперед з віником у руках.

— Моя мама не ТВАРИНА, — шепоче Нільс, але його чують усі.

Обидва враз замовкають.

— Ліпше поговорімо про гну, — шепочу я, штурхаючи під бік Ейвінна, бо він не губив свого тексту, тож може продовжити презентацію.

Але Ейвінн, здається, загубив фокус.

— Перевага антилоп гну в тому… — починає він, нервово розмахуючи віником.

— Та нема ніяких переваг у гну, — знову шепочу я.

— Недолік гну… — знову робить спробу Ейвінн і знову замовкає.

— Перевага в тому, щоб не потрапити в зуби левові, — закінчує за нього Нільс.

Ніби ніхто цього не знає…

Коли ми знову повертаємося за свої парти, я дрижу він голови до п’ят. Я заздро думаю про хамелеона й зів’ялі листочки, зі страхом думаю про Карла й Сіндре, аж око посмикується.

Та коли дуже сторожко оглядаюся в небезпечному напрямку, почуваюся щасливо враженим? Карл і Сіндре закочують очі під лоба! Але не з МЕНЕ глузують, а МЕНІ посилають сигнали приязні! Посмішкуються, киваючи у бік Нільса й Ейвінна.

Я ледь не підстрибую від радості. Немов трирічний хлопчик у крамниці солодощів. О, я врятований! Дяка небу й морю! То заучки насмішили самі себе, НЕ Я!

У щасливому запамороченні я теж закочую очі у відповідь. Ніби підтримую їхнє насміхання з невдах. То ж Нижча ліга, здобич хижаків.

Коли перша ейфорія минула, відчуваю, як сам собі здаюся трирічкою, який з’їв усі ласощі в крамниці. Мене нудить…

Куди й подівся мій запал. Я ніяковію якось зовсім по-інакшому. Довго задивляюся у вікно, а в голові одна настирлива думка:

А що за тварина я?

Того вечора я майже дізнався відповідь. У напівсні раптом став перелітним птахом. Таким, що летить у самому хвості клину, і ні про що йому не треба думати.

Раптом вожак обертається, і я бачу, що це Карл. Він говорить голосом Дарта Вейдера, скрипучим, мов голос аквалангіста:

— You don’t know the power of the dark side…

Я здригаюся і потім ще довго не можу заснути.