Антон та інші зі зграї

ПРОЩАВАЙ, ВАННО!

Я йду не додому, а відразу до Сіґне Салвесен.

Добре мати таку знайому, з різних оглядів. До того ж я маю поважну причину прийти до неї в гості: ластів’ята потребують догляду, тож ми — я та Іне — провідуємо їх щодня.

Двері відчиняє Іне, і я невимовно радий її бачити саме цієї миті. Радий, що існує місце, де ми можемо бути лише удвох, майже як колись.

Сіґне стоїть у коридорі вдягнена в пальто.

— Добре, що ви самі даєте собі раду, — каже вона й додає: — Печиво в кухні на столі.

Я запитально дивлюся на Іне. Але вона хапається за ходунці Сіґне, щоб знести їх вниз сходами, доки сама Сіґне важко клигає, тримаючись за поручні.

— Усе гаразд, — каже потім Іне й махає на прощання рукою.

Сіґне теж махає і зникає надворі.

— Куди вона зібралася? — питаю я.

— До своєї божевільної сестри.

Я недовірливо дивлюся на Іне.

— І не питай мене — чому.

Я й не питаю. Хоч це і дуже дивно. Ми з Іне заходимо у ванну. І у ванній мені дуже кортить сказати, чому Сіґне забралася з хати.

— Привіт! — вітається Мартін.

Бо це він сидить на підлозі ванної у помешканні Сіґне і фотографує пташенят своїм телефоном. НАШИХ пташенят, яких врятували ми з Іне. Годували їх, дбали про них.

Іне сідає біля нього й усміхається.

— Мартін теж любить пташок. Він має папужку, Джмелика. Удома в свого тата, — розповідає Іне.

Мартін киває.

— Він уміє казати «Прощавай, ванно!».

— Хто? Твій тато?

— Папужка! — сміється Мартін.

Іне теж сміється.

Що ж дивного… Іне ж вважає мене просто потішним…

Я незвично мовчазний, доки ми годуємо пташат і міняємо серветки в кубельці. Серветки вибруднені послідом, але я навіть носа не морщу. Бо Мартін морщить, ще й як!

— То чим ти цікавишся взагалі? — питає мене Мартін, коли я помив руки.

Це що таке? Зав’язування приємного знайомства?

Я витримую паузу, а потім кажу:

— Бодібілдингом.

— Бодібілдингом? — заливається сміхом Іне.

Мартін одним поглядом оцінює мої біцепси. Дуже побіжним поглядом.

— Тільки почав, — пояснюю я, злий на Іне.

— Круто! — усміхається Мартін.

Тієї миті мені хотілось би почути бридку погорду в його голосі, щоб я міг ненавидіти його з чистим сумлінням. Але він щиро намагається говорити приязно. І це найгірше.

— Мартін, до речі, отримав роль, — повідомляє Іне. — Роль Денні. Сьогодні був відбір.

— Круто, — кажу я без тіні усмішки.

— Насправді, мені трохи незручно, — мовить Мартін. — Я ж мало кого знаю у цій школі.

Та ну? Воно й не дивно, анітрохи. Бо ж Мартін реп’яхом учепився в Іне й ні з ким більше не дружить. Найкращий час знайти собі своїх друзів!

— З часом матимеш і свою компанію, — втішаю я. — Може, подружишся з кимось, хто теж любить… танці? І співи…

Мої слова звучать трохи в’їдливо, хоч я й не мав такого наміру.

— Може, ми сьогодні втрьох погуляємо?

Знову Іне за своє. Ніби Мартін потребує допомоги в знаходженні друзів. Мартін, який схожий на юного бога чи як там кажуть… На грецького бога?

— Може, пізніше, — хрипко відповідаю я. — Останнім часом… трохи зайнятий, не маю часу.

Хоча, правду кажучи, я не маю часу лише на Мартіна. І ніколи не матиму.

Бо він не вписується у нашу дружбу з Іне. Він взагалі нікуди не вписується…

Коли я спускаюся поверхом нижче від Сіґне, удома застаю лише Анну.

— Мабуть, знову пішов на роботу, — пояснює вона, коли я питаю, де тато. — Хотів ще зайти до тебе в школу. Ти з ним зустрічався?

— Зустрічався, та то таке… Більше руками помахали…

— Помахали? — дивується Анна.

— Так! На мене… е-е… друзі чекали!

Анна готує піцу, лише для нас двох. З пепероні й ананасом. І запалює свічечки.

— Як тобі життя у старшій школі? — питає вона з повним ротом, як і я.

— Десь так, як у савані.

— У савані?

Я намагаюся пояснити.

— Чули про антилоп гну? І про левів?

— Ну-у, чула… — невпевнено відповідає Анна.

— Ось так і в нас…

Потім ми дивимося телевізор і ласуємо виноградом. І я знову думаю, що Анна класна жінка, цілком ОК. Хоч і має ледь помітні вусики. І хоч, на моє категоричне переконання, сама повинна купувати собі прокладки.

Увечері, перед сном, я десять разів відтискаюся від підлоги і виконую чотирнадцять стійок на руках з підгинанням колін. Потім намагаюся виміряти біцепси поламаним складаним метром, але то марна затія.

І тієї миті, коли я записую собі в телефон нагадування «Кравецький сантиметр», приходить повідомлення від Уле. Як завжди, капслоком:

«МОЖЕ, ПРОСТО ВІДМОВИТИСЯ ВІД КІНО?»

Я важко зітхаю, набираю текст.

«Я тобі допоможу, Уле. Обіцяю».

Важке життя у савані.