Антон та інші зі зграї

BREAK A LEG

— Хай щастить, Антоне! — кричить мені навздогін тато.

Цей день настав. Звісно, настав. Дні не мають звички вистрибувати з календаря.

— Ні, треба бажати «break the leg», — сміється Анна.

І це правда. У театральному світі «break the leg» означає «хай щастить». Тоді як побажанням «хай щастить» можна й наврочити.

Але сьогодні я не вірю ні в які забобони. Мені вистачає реальності. Та все ж я дякую і мужньо махаю на прощання. А в кишені стискаю маленького слоника з зеленого каменю.

Я вірю, що він принесе мені щастя.

На ходу виймаю мобільний, щоб іще раз подивитися на смс-ку від Уле. Він прислав її увечері, капслоком — як завжди.

«ТИ КЛАСНИЙ, АНТОНЕ».

Я тішуся, дивлячись на це повідомлення, не менше, ніж учора. Але й хвилююся теж не менше.

Звісно, за годину до вистави збираються не лише актори й робітники сцени. Коли я приходжу, робота в кухарській групі й групі комфорту кипить повним ходом. За сценою розклали великі полумиски з помаранчами й виноградом, наставили маленькі таблички з написами пузатими літерами: «Для поповнення енергії».

Я заглядаю в зал, де вчителька музики Д-класу, вочевидь, сама впорала цілу миску фруктів. Вона розспівується з акторами й важко підстрибує, як переодягнений кенгуру на дитячому святкуванні дня народження.

І танцюристи тут. Вони тихо розминаються в гардеробі, не стрибають, хоча кому, як не їм, треба буде скоро стрибати.

Звідусіль пахне потом, лаком для волосся й помаранчами. Так, шоубіз дивна штука.

На щастя, розставляння реквізитів на сцені не займає багато часу. Коли танцюристи закінчують розминку, я тягну Уле в гардероб.

— Пам’ятаєш, що робити?

— Так, — усміхається Уле.

Більше нічого сказати я не встигаю, бо актори теж закінчили стрибати. Гардероб наповнився дітлашнею та свіжим запахом поту.

Спортзал потроху теж заповнюється. Батьки з братами-сестрами втискаються у пластмасові стільці, а дідусі з ціпками шкутильгають на задні ряди. Крізь шпаринку в завісі я бачу батьків Іне й Уле.

Як не дивно, тато з Анною теж приходять вчасно, аж за десять хвилин до початку шоу. Чесно кажучи, я не зовсім певний, чи мені подобається, що вони сіли в першому ряді, і все ж приємно, що двоє дорослих прийшли до мене на передріздвяне свято.

Шоста година, директор вітає гостей. За кожним другим словом він широко розводить руками й розповідає, що цей проект покликаний здружити учнів усіх класів.

Просто диво дивне, як іноді дорослі зовсім інакше, ніж підлітки, сприймають навколишній світ.

Нарешті світло в залі вимикають. І водночас щось вмикається у мені. Пульс збільшується на 150 відсотків, горло пересихає, стає мов шліфувальний папір. Бо ось зараз все й станеться. Шоу починається…

Я беруся до свого найпершого обов’язку цього вечора: розсуваю завісу.

І міркую про прості речі, які тепер часто зринають у моїх думках: як багато на світі людей, які виконують роботу, непомітну для більшості. Сьогодні я один із них, і це втомливо. Червоний автомобіль треба висунути на сцену, а потім забрати, а стіл і стільці поставити саме на ті місця, які відзначені маркувальною стрічкою.

І ще один обов’язок тяжить наді мною: треба уважно пильнувати, щоб ніхто не помітив того, що сховано у великій торбі позаду динаміка. До слушного моменту…

Двічі я впускаю собі на ноги червоний автомобіль, тричі мені лізе до носа пір’я боа. Та коли шоу наближається до кінця, у моїй голові крутяться ЗОВСІМ інші думки.

— Усе готово? — шиплю я, забігаючи в гардероб до Уле й замикаючи за собою двері.

— Усе на місці, — Уле показує на охайно складений на столі костюм. — Але ти маєш мало часу…

Мушу визнати: нелегко обернутися на рожеву леді за ДВІ хвилини. І дуже нелегко натягнути на себе обтислий дівчачий костюм. Коли мені нарешті щастить запхати ноги в правильні дірки, виявляється, що балетні рейтузи мають вдягатися під труси. У шаленій паніці я знімаю з себе боксерки й починаю спочатку.

Одягнути рейтузи — страшне випробування. Я стрибаю на одній нозі, паніка аж з вух пре.

Раптом хтось гамселить у двері.

— Передостанній акт! Рожеві леді негайно на сцену!

Господи, поможи! Нарешті я запихаю другу ногу, зверху натягаю костюм. Відмикаю двері гардеробу й щодуху мчу на сцену.

— Цицьки забув! — кричить навздогін Уле.

Гальмую на повному ходу. Забув бюстгальтер! Нізащо не встигну вдягнути його до виходу. Бо ж не маю аніякогісінького досвіду в цьому!

На очі потрапляють полумиски з виноградом і помаранчами. Помаранчі, думаю я. З помаранчами досвіду в мене більше!

Поспіхом запихаю їх під тісний костюм, прилаштовую на — як я думаю — правильні місця. Якісь гігантські помаранчі! Такі велетенські, що я не бачу своїх ніг.

На щастя, ніхто з рожевих леді не завважує, що в кінці черги на виступ стою я. І ця черга дівчат ось-ось вибіжить на сцену, одна за одною, підстрибом і в пір’ї. У моєму випадку в пір’ї і з помаранчами.

Добре, що я багато разів бачив репетиції танцю. Знаю, коли махати руками, знаю, коли дівчата повинні підняти мене в повітря. Та саме першого стрибка я боюся найбільше. Так боюся, що рейтузи дрижать.

«You are the one that I want», — співають на сцені.

Це нам сигнал виходити.

Серце ледь не вискакує з грудей, коли перші «леді» вистрибують на сцену. У вухах гупає за кожною новою дівчинкою.

А тоді… настає моя черга. Шляху назад немає. Антон Альбертсен, тринадцять років, у балетному костюмі, у рожевому пір’ї, наготовлюється… і стрибає!

Для тих, хто ніколи не чув про силу земного тяжіння: вона ефективна! Неймовірно швидко притягує стрибунів. Однак діє не лише на людей. Значно ефективніше впливає на помаранчі.

А що я не вдягнув бюстгальтер, то помаранчам ніщо не перешкоджає. Тобто не перешкоджає сила тяжіння. Рожевий балетний костюм їй не завада. Уже при першому нерішучому стрибку помаранчі умить переміщуються — від грудей у труси-боксерки.

Я чую сміх у залі. Приземлившись — анітрохи не граціозно — посеред сцени, нервово оглядаю себе внизу.

Помаранчі дриґаються зовсім не в тому місці, де мали би бути цицьки…

Mamma mia, що тепер робити? Попхати їх з трусів вище?

Думки не збираються докупи. Мозок перепрацювався, зосередившись на танцювальних «па», я рухаюся невлад за рештою танцюристів. На щастя, скоро настане момент, коли треба розгортати й згортати руки. Може, тоді вдасться знайти рішення проблеми?

Я не зводжу очей з решти ансамблю і кружляю далі. Щоразу, згортаючи перед собою руки, щосили гепаю по помаранчах, намагаючись підсунути їх вище.

Може, це й добра стратегія для реконструкції цицьок, але не для мене. Бо під помаранчами — мої чоловічі маєтки, яким нітрохи не подобається, коли їх гупають помаранчами.

Я глухо стогну й корчуся від болю, але танцювати не перестаю. Тепер на черзі високі стрибки, спершу в один бік, потім — у другий.

Усі починають з правої ноги, я, звісно ж, з лівої. Але не це найгірше.

Найгірше — помаранчі. Які й далі перебувають у вільному русі. У момент, коли я дриґаю лівою ногою, вони собі любенько скочуються до самого низу.

І ось! У мене МІЖ ногами бовтаються дві величезні кулі.

З однією задертою ногою ще якось можна терпіти, але не тоді, коли стоїш обома на підлозі. Неможливо стулити ступні. Коли ми дрібочемо і оточуємо колом Іне, я не дрібочу, а тупцяю перевальцем — ноги колесом, як і руки.

Що вам сказати… Широко розставлені ноги у цьому випадку аж ніяк не свідчать про домінантну позицію їхнього власника в суспільстві.

Тепер, здається, душиться реготом увесь зал. Судомно…

Слава Богу, ця мука скоро скінчиться. Ще тільки мають мене підхопити на руки й піднести у повітря. І це ось-ось станеться.

Я бачив, як до цього моменту готувався Уле. Намагаюся напружити тіло. Відчуваю, як дівчата хапають мене за ноги, хтось чіпляється у литки.

Мене рвучко здіймають над підлогою. Одна з помаранч підстрибує в рейтузах і боляче гупає, самі знаєте — куди. Напружувати тіло я вже не можу.

«You are the one that I want!» — звучать заключні слова пісні, а я стрімголов, переламавшись у талії, лечу на публіку, як пірнальник у воду.

Дівчата щосили намагаються відвернути катастрофу. Щонайменше двоє з них міцно тримаються за мої рейтузи, коли я гепаю додолу.

— Антоне!

У тиші паралізованого залу лунає голос мого тата — з першого ряду. Я поволі підводжу голову, роблю неймовірні зусилля, щоб сфокусувати зір. Звісно, це тато проштовхується крізь юрбу рожевих леді. Мій тато, з кінським хвостиком і всім решта, кидається до мене. В очах переляк!

— Ти цілий?

— Е-е, — стогну я, бо болить десь за очима й рука, на яку я приземлився.

Я почуваюся майже мертвим. Можливо, не від болю, а від сорому…

Тато схиляється наді мною.

Поступово мій зір проясняється. Я бачу, що тато має не лише кінський хвостик. Він ще й одягнув светр, який мені подарували під час шкільної екскурсії у сьомому класі на сортувальну станцію вживаного одягу. На мене він надто великий, на тата — надто малий.

«Головний сортувальник» — написано на светрі смішними літерами.

Я знову заплющую очі.

— Вставай! — тато обережно підводить мене з підлоги, ніби мені п’ять рочків.

— Ні, не чіпайте його!

Допомога приходить з неочікуваного боку. Бо кричить Сіндре.

— Він божевільний! Це ж чоловік-з-багетом!

Ми обертаємося, я і чоловік-з-багетом.

Ось уже й Карл біжить до мене.

— Той чоловік… трохи сам не свій! — репетує він. — Ганяється за людьми з… БАТОНОМ!

Тато розгублено роззирається на всі боки, зі мною на руках. Публіка в залі розгублено дивиться на тата.

Я важко зітхаю. Бо хоч мені й паморочиться в голові, я погоджуюся з крутими хлопцями: тато таки має дуже прибацаний вигляд.

— Це — мій тато, — стогну я. — Просто такий вже він є.

А до тата шепочу:

— Постав мене на підлогу…

Тато слухається. Обережно ставить мене на сцену, не відходить від мене ні на крок, коли я беру до рук мікрофон, у який не так давно говорив директор.

— «The show must go on», — кажу я.

Хтось у залі сміється.

Але так є: хоч як пекельно болить мені рука, шоу мусить продовжуватися. І нікуди подітися — я мушу брати в ньому участь. У балетному костюмі в обтяжку, з помаранчами між ногами, знову кульгаю через сцену за лаштунки. Зціпивши зуби, щоб не кривитися від болю.

Найперше перевіряю найважливіше. Переконуюся, що великої торби з костюмами, схованої за динаміком, уже немає. Зникла, на щастя.

Коли почався останній акт, до мене за сценою приходять усі з Нижчої ліги. Як і було домовлено. І вигляд у них саме такий, як умовлено: і в Нільса, і в Кароліни, і в дівчат з С-класу.

Останнім підтягується Мартін.

— «We go together», — лунає пісня зі сцени.

Чутно гупання. То танцюристи стрибають, викидаючи високо ноги, — у пір’ї і без помаранч між ногами. На даху червоного автомобіля стоять Карл та Сіндре — простояли так майже все шоу.

— Траляля-ляля-ляля, — співає хор, а Карл і Сіндре без упину клацають фотоапаратами.

— Готові? — питаю я за лаштунками.

— Готові! — радісно всміхається Кароліна, так широко, аж ямки з’являються на щоках.

— Готові, — каже Мартін, хоч і з меншим ентузіазмом.

Я схвильовано вдивляюся у зал. Пісня закінчується. Але ніхто не встигає зааплодувати, бо тієї миті Ейвінн вимикає світло. Це — одна з моїх найкращих ідей, мушу похвалитися.

Тому в залі темно, коли я виходжу на сцену. Світло знову спалахує, а я стою в кутку біля мікрофона. У рожевому балетному костюмчику з помаранчами, ніби довіском між ногами.

— Ми маємо для вас невеличкий номер-сюрприз! — оголошую я. — Вітайте: «Різдвяні свинки-бріолінки»!

Додатковий заключний номер! Цілком нове шоу.

На сцену виходять Кароліна, Невгамовний Нільс і четверо дівчат з С-класу в тісних костюмах рожевих свинок. Енергійний Ейвінн теж виходить, змінивши попередньо світло на бузкове.

— «We go together», — співають вони й танцюють.

Неймовірно прибацана картинка. Неймовірно комічна. І водночас майже зворушлива.

Дві думки крутяться у моїй голові.

Кароліна насправді наймужніша з усіх дівчат, яких мені доводилося бачити.

Нарешті я можу виправити свій негарний вчинок, коли під час шкільної мандрівки обізвав її діжкою.

Ми з Нільсом запланували несподіванку, і саме тому я посилено відтискався останні тижні. Про всяк випадок…

А тепер відчуваю, як підступно болить рука, на яку я щойно впав. Але ж я можу скористатися другою рукою. І не лише нею…

— Що відбувається?

Несподівано за моєю спиною вигулькує Уле. Він ошелешено спостерігає за новими танцюристами.

— Ми видурнюємося, — пояснюю я. — Навмисне!

Уле недовірливо витріщається на рожевих свинок, які гупають по сцені.

— Це круто? — питає він.

— Так, — відповідаю я. — Це — круто!

Несподівано до мене доходить: я потребую Уле, саме цієї миті.

— Можеш мені допомогти? Будь ласка?

Але спершу на сцену повинен вийти Мартін.

Усе відразу стає інакшим. Комізм скінчився. Доки Мартін танцює, залом прокочується захоплене зітхання. А потім переростає в захоплене ревисько, яке триває і триває. А Мартін кружляє Іне на руках, потім крутиться на голові, сідає на шпагат і весь аж іскриться від запалу.

Публіка галайкає і аплодує. Раптом усі встають зі своїх місць. Як у талант-шоу по телевізору. Дідусь на останньому ряді вимахує своїм ціпком. Це — шаленство!

— Траляля, бум-цик-цик, траля-ля! — лунає з динаміків.

Пісня закінчується.

Виходимо ми з Уле. Трохи танцюємо в глибині сцени, а тоді беремо в коло Кароліну. Нільс, Уле та я. Як домовлялися.

— Р-раз! — вигукую я.

Нільс бере Кароліну за одну литку, ми з Уле — за другу. Недаремно ж ми тренувалися!

Спершу Кароліна лякається, а тоді сяє усмішкою. Тієї миті, коли Мартін сідає на шпагат, ми піднімаємо Кароліну вгору. І ніхто її не випускає з рук…

Саме тоді, коли одна рука тримає, а друга болить, коли Уле всміхається до мене, а Нільс підморгує, я встигаю подумати одну думку, дуже розумну думку: для цього й потрібні м’язи! Щоб піднімати на руки дівчат!