Я дуже добре вмію уникати зорового контакту. Коли дзвоник кличе на уроки наступного дня, я рушаю прямісінько до своєї парти в найпершому ряду, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. І цієї миті тішуся, що Уле посадили далеко позаду. Не мав би терпцю розмовляти сьогодні про гриби.
— Йо! — окликає мене хтось.
Це худі, навскоси позаду мене. Я інтенсивно вдивляюся у парту, вдаю, ніби нічого не чую.
Ось і починається. Найкрутіший хлопець у класі вже визначився з жертвою. Обрав мене, Антона Альбертсена, дурника в класі. Ліпше принишкнути і навіть голови не піднімати.
— Пс-с-т…
Худі не здається. Я ще нижче схиляюся до парти, запопадливо шукаю щось у наплічнику. І це щось дуже довго не можу знайти.
Хтось шпарко смикає мене за плече, і я вже не маю виходу. Добре вдавати глухого, але ж не паралізованого.
Я поволі повертаю голову, і точно: хлопець у худі шкіриться до мене.
— Порочний Пер! Збіса влучно! — каже він.
Я розгублено кліпаю. Чекаю, що зараз той загигоче неприємним смішком. Але хлопець не гигоче. І мені доводиться докласти купу зусиль, щоб не витріщитися на нього геть по-дурному.
Бо він каже: «Збіса влучно!» — і схоже, що саме так і ВВАЖАЄ.
Не знаю, звідки це в мене взялося, але інстинктивно загладжую п’ятірнею волосся назад і кривувато всміхаюся, як мені здається, на дуже крутелицький манер. Потім обертаюся до парти, дивлюся в простір поперед себе й не йму віри тому, що сталося щойно.
Ніхто ще мені не казав «збіса влучно».
На щастя, перший урок проводить не Пер. І всі наступні того дня — теж. Природу викладає учителька-німкеня. Вона вимовляє «ю» там, те треба казати «и».
— Дуже прюємно з вами познайомитися. Мене звати Уте, — каже вона, але пише на дошці не як у норвезькій мові — «Ote», а так, як, напевно, говорять у Німеччині — «Ute». — Перша наша тема — зоологія. Це — наука про тварюн.
Мала, мабуть, на увазі «тварин». Але пусте, все ж зрозуміло. Мені завжди подобалися телепрограми про природу.
Уте сплескує у долоні.
— Почнемо навчальний рік з роботи в групах.
Ніжна Ніна й Велична Вікторія відразу тягнуть угору руки й аж підскавулюють. Уте підвищує голос.
— Визначатиму групи Я!
Хтось невдоволено бурчить. Уле щасливо усміхається, коли ми зсуваємо докупи парти, бо вчителька вирішила, що в нашій групі будуть чотири хлопці: окрім мене з Уле, ще Невгамовний Нільс та Енергійний Ейвінн.
П’ять хвилин — не менше — нові однокласники шургають і скриплять стільцями та партами. Моя група складає з чотирьох парт великий прямокутник. Ми розсідаємося, виймаємо чотири новесенькі й дуже дорослі пенали.
Потім ми трохи ніяково дивимося одні на одних, чекаємо, доки Уте пороздає завдання.
— Антон — мій найліпший друг, — повідомляє решті Уле.
Як на мене, надто голосно він це промовив.
— Бідолаха…
Кльовий Карл гупає мене в бік на виході з класу.
— Ти потрапив до групи заучок!
Він сміється, але не зневажливо, а як підсміхуються друзі, і трохи довго дивиться на мене, ніби сподіваючись відповіді.
Я швидко озираюся. Раптом знову пригладжую п’ятірнею чуба. І кажу, навіть не подумавши:
— Та я знаю!
Несподівано вихопилося, направду. Бо я не сказав «та я знаю», ніби теж вважаю себе одним із заучок. Це прозвучало таким тоном, ніби я до них НЕ належу. Зовсім з іншого боку себе проявив.
— Ходімо в туалет, — кличе Карл.
Я йду з ним у туалет. І хоч мені ще не припекло, заходжу в кабінку пісуара й видушую кілька крапель. Не гоже відрізнятися від інших.
Потім ми разом миємо руки.
— Щось дуже багато диваків у цьому класі, — каже Карл.
— М-м, — мимрю я.
Карл прискіпливо оглядає свою зачіску.
— На щастя, я в групі лише з однією дивачкою.
— О? З ким?
— Та, тією товстухою, — Карл висмикує паперовий рушник. — Забув, як її звати.
Я не знаю, що відповісти. Хіба знову розчесати пальцями чуба. Тому, зрештою, кажу:
— Ага!
Бо «ага» може означати, ніби я підтримую Карла в тому, що товстухи дивачки. Або ж, навпаки, не схвалюю його ставлення. І це для мене виграшна ситуація.
Тієї миті до туалету недбалою ходою заходить ще один крутелик.
— Уже вибрав влучне ім’я дамочці? — усміхається Стильний Сіндре, помітивши мене.
Дамочка? Спершу мені спадає на думку Іне, і я шаріюся. Але раптом здогадуюся: це він про Уте говорить, учительку-німкеню.
Оце круто! Я можу стати вигадником імен шкільних вчителів!
— Хе-хе, — кажу я, а в голові порожньо. — Я… працюю над цим…
Га? Працюю над цим? Над прозиванкою учительки з природознавства?
— Це добре! Ми раді за тебе!
Хлопці регочуть, а Карл жартівливо, по-товариському, гупає мене по спині.
Я, Антон Альбертсен, став рівноправним товаришем!