Скоро доведеться вже піддягати теплі рейтузи під штани. Ми стоїмо на баскетбольному майданчику перед школою. Карл, Сіндре і я втягуємо шиї, ховаючи обличчя в коміри курток. На долоні натягуємо рукави, бо ніхто з нас ще не носить рукавиць. Так завжди роблять круті хлопці… Такі, як ми!
— Як справи з вигаданою дамою серця? — хихоче Сіндре.
Багато чого доводиться терпіти, якщо хочеш, щоб тебе вважали крутим, і я це добре знаю.
— Вона СПРАВЖНЯ, — з притиском і водночас приязно кажу я, намагаючись продемонструвати, що вмію толерувати підколки, і, про всяк випадок, ще й недбало спльовую.
— Та звичайно! — сміється Карл.
— Та ясно! — вторує йому Сіндре з лукавими іскорками й жартома боксує мене в плече. — Фантазії іноді бувають дуже живі. То твоїми друзями в молодшій школі… ану-ану… були уявна кохана й невдаха?
Іне й Уле. Це про них він говорить. Моя Іне й Уле, який потребує мене.
Однак не це змушує мене ще глибше пірнути в комір куртки. У його тоні з’являються нові нотки. Щось таке, чого я не можу намацати. І воно стосується МЕНЕ.
Карл шкіриться на всю губу, Сіндре знову боксує мене в плече, цього разу доволі боляче, і я не знаю, що відповісти. А треба рятувати ситуацію — зараз, як ніколи раніше. Сіндре й Карл нізащо НЕ повинні розпізнати, ким я є насправді: гну серед левів.
На щастя, інше відволікає їхню увагу. Повз нас проходить Мартін. Кінозірка Мартін з тугими біцепсами й білими зубами.
Спершу він чимчикує цілком спокійно, поринувши, вочевидь, у свої думки. Та, щойно помітивши Карла й Сіндре, пришвидшує крок у протилежному напрямку.
— Галльо, пупсику! — кричить йому навздогін Карл.
Я бачу, як смикнулися плечі Мартіна. Він ще більше наддає ходи. Не озирається.
Зате озираюсь я. Витріщаюся на Карла й Сіндре.
Пупсик? Чому вони звертаються до Мартіна, як до дівчинки?
Сіндре голосно сміється.
— Лишень не кажи, що це він — твоє таємне кохання! — і втретє гупає мене кулаком у плече.
МАРТІН? МОЄ КОХАННЯ? Від удару болить плече, забиває подих.
— Фацет надто вже жіночний, — каже Сіндре до Карла. — Отакий…
І Сіндре манірно вигойдує руками й вихляє стегнами.
З нього поганий актор, і він анітрохи не схожий на Мартіна.
І все ж я сміюся. Голосно й настрашено. Надто довго. Услід за Сіндре теж надмірно вигойдую руками.
Раптом нізвідки з’являється Іне. Я не бачив, як вона підійшла. Зупиняється за метр від мене. Темні вії, блискуче волосся наче сяє. І дивиться лише на мене.
Я ще більше лякаюся. Досі злий на Карла й Сіндре, що вони мені не вірять.
І зважуюся на свій найбільший шанс у житті.
— ОСЬ моя кохана! — кричу я до Карла і Сіндре. — Правда ж, Іне?
Усе навколо завмирає. Мовби весь світ сфокусувався на мені й Іне.
А вона навіть не ворухнеться. Навіть не кліпає очима. Далі впивається у мене поглядом своїх почорнілих очей, довго мовчить, перш ніж озватися.
— Уявлення не маю, про що ти кажеш…
А тоді наздоганяє Мартіна й бере його за руку.
— Ось мій коханий!
Спершу я нічого не розумію. Я дивлюся й дивлюся на Мартіна з Іне, мій мозок поволі темніє, як згасаючий монітор комп’ютера. Я вдихаю і видихаю повітря з тіла, яке стає мені чужим. Яке не є Антоном.
А тоді наче весь світ гатить мене кулаком у живіт. І наче пробиває діру в діафрагмі.
Я біжу додому, хоча ми ще маємо урок математики. По опалому листі й замерзлих калюжах, які хрумтять кригою під ногами. Повз дім Іне з її підвальчиком, повз лавку, де ми відпустили у вирій ластів’ят.
Біжу просто до нашого будинку, вбігаю в помешкання і замикаюся на ключ у своїй кімнаті, хоча вдома нікого й немає. Падаю на ліжко й ридаю, як мале дитя.
Бо в мене більше немає коханої. Бо решту життя я проживу без зграї, бо природний відбір для крутих хлопців, а не для таких, як я.
Бо світ такий жорстокий…
За кілька годин Іне присилає мені смс-ку.
«Мартін відмовився від ролі. Твої круті друзі надіслали йому бридкі смс-ки. Аж п’ятдесят! Просто, щоб ти знав.
P.S. Я пообіцяла йому нічого тобі не казати».
Я знову ридаю.
Плачу так довго, що вже й не пам’ятаю чому.
Мабуть, тому, що я негідник…