Антон та інші зі зграї

Я, ФАКТИЧНО, МАЮ ДАМУ СЕРЦЯ

Як же мені не щастить! Як завжди: Уле захворів.

Отже, мені пощастило б УЧОРА, якби він учора й захворів. Не довелось би малювати пісюни на обкладинках журналів, бо навіщо, якщо Уле, так чи інак, не пішов би в кіно. А я не ховав би намальований на чолі статевий орган.

Уле підхопив грип, і ось я стою посеред шкільного подвір’я, чекаючи на дзвінок на перший урок, і почуваюся як яйце, накрите плетеним ковпачком, щоб не вистигло. Ще ніхто, ані одна жива душа, не носить шапок.

На щастя, першою мене бачить Іне.

— Мерзнеш? — питає вона і хоче жартома здерти з мене шапку.

Я налякано витріщаюся на неї, тримаю обома руками шапку так міцно, аж Іне хвилюється.

— Потім поясню, — кажу я. — Після школи йдеш до мами?

Іне киває і прямує до свого класу. Довге блискуче волосся, шкільна торба через плече.

Мені раптом щемко захотілося повернути час назад. Коли ми з Іне ходили до одного класу, коли все було просто. Без природного відбору. І без Мартіна.

Недбало волочучи ноги, підходять Сіндре й Карл.

— Стильна дамочка, — киває Сіндре на Іне.

Я теж озираюся їй услід. МОЯ Іне. Бо це ж про неї вони говорять. Блискуче волосся, трохи завеликий светр.

Я внутрішньо ніби підріс на метр. Якби ж Карл та Сіндре знали, що вона МОЯ стильна дама! Моя КОХАНА! Я, мабуть, став би альфа-самцем у зграї.

Я енергійно киваю і на якусь коротку мить усміхаюся дуже гордо. Але відразу отямлююся і недбало двічі спльовую на асфальт.

— Ми… вчилися в одному класі в молодшій школі, — кажу я.

Звісно, я чекаю на продовження розмови про Іне, що нас, скажімо, часто бачили разом. Але Карл раптом прискіпливо дивиться на мене й повертає до жорстокої реальності.

— Чого це ти ШАПКУ натягнув?

Я беру себе в руки й кажу те, що завчив ще звечора.

— Побився об заклад зі своїм двоюрідним братом на сотку крон, що не зніму шапки до понеділка.

«Сотку» я вимовляю з таким собі підкресленим шипінням «ш-шотку», чомусь думаю, що так звучатиме переконливіше.

Минає кілька секунд, які тривожно лоскочуть нерви. На щастя, я можу полегшено видихнути. Сіндре й Карл хихочуть і схвально кивають.

А я ж навіть не маю ніякого двоюрідного брата!

— Бачили, до речі, відео Уле? — Сіндре виймає мобільний, регоче, вмикаючи запис.

Це — відео, яке я надіслав йому з Улиного телефона. Наче мені мало реальних випробувань! Довелося ще раз пережити хвилини в крамниці, перед тим, як усе пішло шкереберть: і пиріг «яблучне щастя», і вуса з пісюнами, і лось на тлі заходу сонця.

Хлопці регочуть, мов божевільні. Відео уривається перед появою Ґейра в зелених штанах.

— Але… бракує п’ятих вусів… — дивується Сіндре.

— Їх П’ЯТЬ! — необачно бовкаю я. — Ви забули про «Яблучне щастя»! Там гітлерівські вусики…

Карл підозріло зиркає на мене.

— Так добре пам’ятаєш? — питає, витримує паузу й питає далі: — Тільки ж не кажи, що ти там БУВ?

Вираз обличчя видає мене.

— Ти йому ДОПОМАГАВ? — Сіндре обурено дивиться на мене.

— Та то таке… допомагав, — буркаю я.

Насправді мені хочеться, щоб хтось знав, що ВСЕ я зробив сам. Але ж не можна!

— Однаково він сьогодні захворів.

Я сподіваюся, що це найголовніше: вони позбулися Уле, Уле не піде з нами в кіно.

Та де там!

Обидва раптом пильно дивляться на мене, і я розумію, що це — ПРОВАЛ.

— Що за дурня? — першим починає Сіндре.

— Ти про що? — вдаю наївного я, хоча чудово розумію, про що йдеться.

— Водитися з невдахами! Ти що, соціальний працівник?

— Та ще й з УЛЕ! — хитає головою Карл. — Гірше вже й бути не може!

Карл говорить про Уле, а мені здається, що про мене. Мовби це я — Уле. Ніхто не сміє водитися з невдахами…

Я давлюся.

— Ми друзі ще з молодшої школи… то… не все так просто…

— Галльо! — Сіндре ледь не регоче. — То ти весь час водився з невдахами?

Мені заціплює. Переводжу погляд з Карла на Сіндре і з Сіндре на Карла. Розтуляю і стуляю рота. Зовсім по-дурному.

Невдахи? Знали б вони! Дівчинка, яку вони кілька хвилин тому назвали «стильною дамочкою», МОЯ кохана! А я, Антон Альбертсен, майже альфа-самець!

Раптом мені страшенно хочеться, щоб ми з Іне НЕ були таємно закоханими. А справжньою парою, про яку всі говорять.

Я затамовую подих.

— Зовсім ні! І я, фактично, маю даму серця. Але це таємниця…

Я обертаюся і йду, майже водночас із дзвінком на урок.

Коли сідаю за парту, моє серце стукотить трохи швидше, ніж зазвичай. Я навіть не дивлюся у бік Сіндре й Карла. Натомість виймаю підручник природознавства й дуже зосереджено його гортаю.

Підводжу очі лише тоді, як у клас заходить Уте. І відразу бачу…

Хтось написав на дошці «НЕПРИРОДНА УТЕ».

Ні! Гадаю, уже досить! Спершу — Порочний Пер, потім — Калоріна. А тепер ще й це? Не весело і анітрохи не дотепно, якщо чесно. До того ж я ЗНАЮ, що на дошці писав або Сіндре, або Карл. Та цього не знає решта класу. Звісно, усі озираються на МЕНЕ. І, мабуть, уперше за весь час я не ніяковію. Я злюся!

Уте ж спокійна, мов удав.

— Дуже влучно, — каже вона. — Почнімо урок природознавства з того, що ми вважаємо природним.

Уте відкладає на вчительський стіл підручник. У кла-сі стає зовсім тихо. Учителька рушає поміж партами, не перестаючи говорити.

— Дехто вважає, що півні, наприклад, домінують у курнику, тому природно, що й чоловіки мали б домінувати в людському суспільстві. А ви як вважаєте?

Вікторія і Ніна тягнуть догори руки.

— Дурня! — вигукує Ніна.

— О Господи! — демонстративно зітхає Вікторія.

— Але існує чимало видів тварин, де домінують самки, — веде далі Уте.

— Са-а-амки? — перекривляє Карл. — Хіба папужки, які своєю тріскотнею виїдають весь мозок самцеві, — не може стриматися він від сарказму, насмішкувато дивлячись на Вікторію.

— Бовдур, — закочує очі Вікторія, але не по-справжньому, бо вона, без сумніву, закохана в Карла.

Уте ігнорує обох.

— Коротко кажучи, у світі дуже багато такого, що є цілком природним. Більше, ніж ми собі уявляємо. Скажімо, п’ятдесят відсотків рожевих какаду гомофіли.

— Какаду-гомики? — хихоче Сіндре. — Гомики — помилка природи. І про природний відбір тут не йдеться. Вони ж навіть дітей не можуть мати!

У класі здіймається гамір.

— Ти що, гомофоб? — обурюється Ніна. — Вісімнадцяте століття якесь!..

Вікторія підтакує:

— Господи, Сіндре, заткнися вже врешті!

Сара нічого не каже, зате показує йому середній палець. Усі знають, що в неї дві мами.

Уте зупиняється біля парти Сіндре.

— То ти й далі вважаєш, що виживати повинні лише найсильніші?

— Ясно!

Сіндре шкіриться і грає м’язами — надто довго й надто переграє. Уте не зводить з нього погляду. З її мовчання усі в класі враз розуміють, яку дурницю впоров Сіндре.

— Мій дідусь жив у Берліні, — нарешті озивається Уте. — Він загинув у концтаборі, бо закохався у хлопця.

У класі западає мертва тиша. Навіть Вікторія з Ніною більше пороззявляли очі, ніж роти.

— Він не був найсильнішим, — веде далі Уте. — Але теж заслуговував на життя.

Останнє речення вона промовляє з притиском на кожному слові. А тоді повертається до свого столу. І хоч Уте обернулася до нас спиною, ніхто не наважується навіть перезирнутися між собою. Відчуття, ніби ми ВСІ винуваті.

— Та я не аж ТАК серйозно, — бурмоче Сіндре в парту, ніби вріс у неї щонайменше на двадцять сантиметрів. 


Цього разу на уроці тихіше, ніж будь-коли. Я читаю про життя птахів і ніяк не можу позбутися судоми в горлі.

«Перелітні птахи часто летять ключем, щоб зменшити опір повітря».

Я дивлюся у вікно, уявляючи собі пташиний клин, синє небо й легенький вітерець в обличчя.

Мабуть, гарно бути птахом у зграї. Бо зараз опір у моєму житті стає непомірним. Якби було можливо, я б залюбки записався у пташине царство й летів услід за вожаком.

Ліпше про таке й не мріяти…

— ДАМА? ТИ ДУРИШ!

Перерва. Сіндре й Карл обступили мене з обох боків і знову стали крутими хлопцями.

— СЕРЙОЗНО?! — допитується Сіндре.

— Jepp!

Настрій значно поліпшився, ось-ось у мені прокинеться альфа-самець. І хоч моя голова схожа на яйце, я раптом помічаю, як широко, самовпевнено розставляю вбоки носаки. Починаю, без сумніву, займати домінантну позицію.

— А хто вона? — ніяк не заспокоїться Карл.

— Це — таємниця, — повторюю я, розвертаючи носаки ще більше вбоки.

Сіндре непорозуміло дивиться на мене.

— Який сенс у таємничій дамі серця?

— Нам… так більше подобається, — стулюю я носаки докупи.

— Ге? — Карл сміється. — Ти її соромишся чи що?

— Ні! — вигукую я.

Сіндре теж сміється, ще голосніше за Карла.

— Може, це — Калоріна?!

Я теж намагаюся сміятися разом з ними, енергійно хитаючи головою.

— Та ясно! Калоріна! — Карл гупає мене в плече. — Антонові подобаються товсті дівчата, ми ж бачили в мандрівці!

Дивакуватий гумор Вищої ліги! Чи хлопці серйозно? Я видушую з себе сміх.

Тоді вони раптом замовкають, а Сіндре лукаво поглядає на мене.

— А може, кохана засекречена, бо ВОНА про це нічого не знає?

— Ти про що? — мій сміх уривається. — Думаєте, я маю дівчину, а вона про це не знає?

Карл знову сміється.

— Багато хто має уявних друзів, то чом би й ні!

Сіндре плескає мене по спині.

— Уявна кохана ліпша, ніж жодної…

Рештки усмішки зникають з мого обличчя.

— Вона справжня! Це правда! — викрикую я.

— Та ясно, — насмішкувато шкіриться Сіндре.

— Та звісно! — шкіриться Карл.

— Я не обманюю! — раптом мій голос звучить НАДТО розпачливо, ніби ось-ось зірветься.

Сіндре з Карлом переглядаються між собою.

— ОК! ОК! — заспокоюють вони мене, закочуючи очі.

А тоді Сіндре промовляє, дуже тихо: «Keep on dreaming».

Коли я сідаю за парту в музичному класі, від мого внутрішнього альфа-самця не залишається ні сліду. Лише хлопчисько в тісній шапочці з другом-невдахою та уявною коханою.

І з пісюном на чолі…

— Сьогодні ми закінчуємо тему «Музика в кіно», — оголошує Пер. — На сьогоднішньому спареному уроці ми подивимося повний фільм.

Неважко було здогадатися, якщо вже Пер прикотив у клас доісторичний телевізор.

— «Зоряні війни»! — повідомляє він, сяючи на все обличчя, мов хлопчик. — Насолоджуйтеся!

Враз його погляд торкається мене. Надто уважний.

— Антоне, можеш мені допомогти? — питає він несподівано, киваючи, щоб я підійшов. — А Нільс хай вимкне світло.

Клас відразу шелестить негучними голосами, і настрій такий розслаблений, наче в нас не урок попереду, а півторагодинна перерва. Я підходжу до вчительського столу, запитально дивлюся на Пера. Він манить рукою підійти ще ближче й нахиляється до мене.

— На уроках не дозволено бути в шапці, — стиха каже він. — Уте тобі не казала?

Не дозволено? Я не відразу усвідомлюю усю серйозність ситуації. Потім витріщаю очі. Часто моргаю, як джміль крильцями, а в голові стинаються розпачливі, істеричні думки: як, заради всього святого, пояснити Перові, чому шапка для мене ЖИТТЄВО ВАЖЛИВА?

— У мене… особлива потреба, — бовкаю я.

Пер здивовано міряє мене поглядом.

— Он як?

Я дивлюся на нього майже благально.

— Наскільки… особлива? — допитується Пер.

— Надзвичайно особлива, — кажу, панічно добираючи вичерпне пояснення, тоді нахиляюся і шепочу: — У мене почало вилазити волосся…

Пер здіймає догори брови.

— Це… спадкове, — поспішно додаю я. — Ми… в родині схильні до раннього старіння.

— Старіння?

Ой, лишенько, Антоне. Ти ж наймолодший у класі!

Не знати звідки беруться думки про бабусю, татову маму. Бо ж треба таки переконати вчителя.

— Найгірша біда в родині — артрит, — ляпаю я. — І тазостегновий суглоб.

— Тазостегновий?

Я киваю.

— Так, уже починає даватися взнаки…

Тоді Пер схиляє голову набік, дивиться на мою шапочку й каже:

— То відтепер робиш ставку на… шапку?

Я кахикаю, киваю.

— Так, ставлю на неї…

Пер довго не зводить з мене погляду, аж кутики губ не витримують, заламуються в усмішці. Тоді він нахиляється ще ближче й шепоче:

— На твоєму місці я натягнув би її трохи нижче на чоло.

Що?! Я недовірливо витріщаюся на нього. Торкаюся чола й відразу все розумію. Пер має рацію. Край шапки надто високо підсунувся угору.

Від викиду адреналіну серце підстрибнуло аж до горла, я рвучко натягую нижче шапку й вдячно дивлюся на вчителя.

Порочний Пер врятував мене. Удруге.

— Природний відбір? — питає він.

Мені нелегко відповісти. Якщо так триватиме й далі, я помру від стресу, ще й чотирнадцяти не досягнувши.

Удома в Іне, у підвальчику, я стягаю з голови шапку.

— Глянь! Тільки ж нікому не кажи!

Іне ошелешено дивиться на малюнок на моєму чолі.

— Навіщо ти собі це намалював?

Ну, от що вона собі думає, та Іне? Що мені ТРИ рочки?

І я розповідаю їй всю історію. Про вступний іспит Уле, про вуса й пісюни й ілюстровані журнали, про Ґейра в зелених штанах, який обмалював мені чоло замість взяти гроші. Я ще згустив барви, змалювавши свою самопожертву заради Уле, бо щиро вірив, що саме це сподобається Іне.

Але ж ні… Іне не хвалить мене. Навіть ні словом не підтримала мене, не обурилася, який же той Ґейр падлюка. І зовсім не поривається допомогти мені відмити мальовидло на чолі.

Каже лише одну фразу, коли закінчую розповідь:

— Чому ти, скажи на ласку, водишся з тими хлопцями?

— Ну, воджуся, то й воджуся… — мені не подобається запитання. — Не я, а вони першими почали водитися зі мною.

І це, власне кажучи, правда.

Але Іне поволі хитає головою.

— Ті хлопці не такі круті, як ти собі думаєш. Давно мав би вже збагнути!

Насправді я давно збагнув дуже навіть багато. Але не думаю, що Іне зрозуміє. Бо йдеться не лише про крутизну. Йдеться про життя в зграї і все таке інше.

І все ж мені раптом здалося, що Іне знає те, чого НЕ знаю я.

— Що ти маєш на увазі? — питаю я.

Іне закушує губу, глибоко вдихає і довго мовчить. Зрештою видихає:

— Хай там як, ти повинен був не допустити, щоб вони так ставилися до Уле.

Її мобільний дзенькає, і вона на якийсь час відволікається на телефон. Я ж тихо сиджу біля неї на канапі. Думаю про те, що Уле хворий, а до кіно ще три години. І про те, що є одна ще важливіша справа, яку я конче хочу обговорити з Іне.

— Послухай, — озиваюся за доволі тривалий час. — Мені от цікаво…

Іне підводить голову від телефона.

— Що?

Я присуваюся ближче. Відчуваю, як пахне яблуком її волосся, і мимоволі вдихаю глибше той запах. Іне, моя кохана… Яку Сіндре вважає стильною.

Дзелень. Нова смс-ка. Іне знову поринає в мобільний, набирає текст. Щось дуже довгий текст.

— Ну… про нас обох… — я говорю голосніше.

Іне знову відривається від мобільного, але погляд зраджує, що думками вона далеко. Ще один «дзелень».

Я кахикаю, продираю захрипле горло й починаю говорити, хоч вона й не дивиться на мене.

— Мені б хотілося, щоб стосунки між нами обома вже не були таємницею.

Іне уриває набирання тексту на півслові.

— Між нами обома?

— Так!

Мені враз дуже захотілося, щоб це була така мить, коли ми глибоко-глибоко задивимося в очі одне одному… чи щось таке… Щоб сталося щось магічне!

Але ж ні… Дзелень!

Я не стримую зітхання.

— З ким ти переписуєшся? — намагаюся не виказати роздратування.

— З Мартіном.

Ніякої магії миті…

— З Мартіном? Тобі треба переписуватися з ним саме ЗАРАЗ?

Іне дивиться на мене.

— Так, — коротко відповідає вона.

— Чому?

— Бо це важливо.

— Важливіше, ніж… МИ?

У моєму голосі несподівано проривається злість. Бо я тут сиджу, випитую, чи ми насправді закохані… наче освідчуюся.

— Так, — очі Іне темніють. — Важливіше, ніж ми.

Западає довга мовчанка. Мені аж язик свербить сказати щось крижане й колюче, підхопитися на ноги й рішуче потупотіти сходами нагору, геть з Іненого підвальчика.

Але мені потрібна відповідь. Потрібні слова: «Так, ми можемо більше не ховатися!». Перш ніж я піду в кіно. Перш ніж Іне поцілує Мартіна і стане натомість його коханою.

Тому знову запитую тоненьким смиренним голосом:

— То ми далі таємні закохані… чи ні?

Іне підводить на мене очі, дивиться так, як лише вона вміє.

— Це аж НАСТІЛЬКИ важливо для твого іміджу — мати кохану?

Я відразу розумію: наше кохання й надалі залишиться таємницею. Навіть, мабуть, для нас самих.

Я йду нагору. Але не карбую впевнено крок. Ще й боляче вдаряюся великим пальцем до верхньої сходинки.