Антон та інші зі зграї

ЧОЛОВІК З ГРОМОВИМ ГОЛОСОМ

— Випадково проїжджав неподалік, — каже тато. — Хочеш зі мною на закупи?

Я повертаюся зі школи додому, роззираюся на всі боки, перш ніж пірнути в авто. Як же мені хотілось би, щоб тато відстриг свого кінського хвостика, перш ніж круті хлопці здогадаються, що він мій родич. А ще я трохи соромлюся нашого старенького «сааба».

Тато сьогодні з роботи рано, тож Анна дала йому список, що треба купити.

— На вечерю сьогодні будуть котлетки, — повідомляє тато.

— Чудово! — радію я.

Котлети — мої абсолютні фаворити, тільки б не з броколі.

— Як сьогодні було в школі? — цікавиться тато.

— Ми ставитимемо мюзикл, — зітхаю я. — «Бріолін».

— Ого! — тато припарковує авто й трохи насторожено дивиться на мене.

— І яка роль тобі дісталася?

— Роль? Ти що, здурів? — пирхаю я сміхом. — Я відповідатиму лише за реквізити чи як воно там. Прослуховування кандидатів на головні ролі відбудеться наступного тижня.

Головні ролі, еге ж. Дуже сподіваюся, що ламання голосу в Мартіна досягне на той момент свого апогею. Щодо мене, то я знаю, що тато все зрозуміє. Він теж не дуже полюбляє виходити на сцену.

Ми йдемо в «Ківі». Тато розриває список навпіл.

— Бери возик, — каже він, простягаючи мені одну половинку списку.

Молоко, яйця, м’ясний фарш і картопля. Та це просто! Я кочу возик між полицями крамниці.

І раптом різко гальмую.

Бо попереду, біля полиць з хлібом та іншою випічкою, зачаїлася потенційна небезпека. Точніше кажучи: Ніна й Вікторія з мого класу. У кожної в руках паперові пакетики з коричними булочками.

Я миттю ховаюся за найближчим стелажем. Ніна й Вікторія — найкрутіші дівчата в класі. І чому мені так не щастить? Саме сьогодні, коли я в крамниці з ТАТОМ? Я озираюся. Тата, на щастя, ніде не видно.

«Ківі» — велика крамниця. Тато, чесно кажучи, ненавидить ходити на закупи, але коли вже мусить, то розходиться не на жарт. Накуповує усього багато, аби надовго вистачило. Десять баночок паштету. Шістдесят яєць…

Велика крамниця — це добре, коли, наприклад, треба виминути крутих дівчат. Але не дуже добре, коли шукаєш потрібні продукти. М’ясний фарш, скажімо. Чи тата…

Спочатку я знаходжу м’ясний фарш. Потім — яйця. З татом важче.

Я довго й обережно скрадаюся з возиком між полицями, доки нарешті бачу його. З кінським хвостиком, між двома стелажами в самому кінці крамниці, задумливого, з головою, схиленою набік.

Мій тато перед полицями з жіночими прокладками.

ЖІНОЧІ ПРОКЛАДКИ? Я крижанію, навіть більше, ніж просто крижанію. Не вірю своїм очам. Потім так натужно ковтаю слину, що мало не заковтую заразом і язик. Бігом кручу головою на всі 360 градусів, оцінюю ситуацію. Усе, звісно, ще гірше, ніж я сподівався. Дівчата всього лиш за два ряди від мене. Перед солодощами.

Я стрімголов скеровую возик за полицю, перед якою стоїть тато. Тепер ми по обидва боки від неї. Тут дівчата не зможуть мене побачити.

— Пс-с-т, — тихенько озиваюсь я.

Ніякої реакції. Мабуть, жіночі прокладки дають добру звукоізоляцію.

— Пс-с-т, — пробую я знову.

Якийсь бородатий чоловік здивовано виглядає з-за полиці й відразу ховається.

Я на коротку мить витикаю голову з-за кута полиці, щоб глянути на тата. І з розгону штовхаю возик. Возик гупає його в зад, тато обертається.

— Ти вже скоро? — пищу я.

Тато перехоплює возик.

— Скоро, — відповідає він, обнишпорюючи поглядом полиці.

Я блискавично ховаюся по свій бік стелажа. Виявляю, якщо близько прихилитися до полиці з сухими супами, то можна розгледіти по інший бік тата. Він ду-у-у-уже довго бабрається.

— Тату, ходімо вже! — шепочу я в щілини між пакетами з сухими сумішами для картопляних галушок та азійських страв.

— Трішки почекай! — відповідає тато з протилежного боку.

З його голосу я чую, що він витягує шию і говорить до мене, намагаючись зазирнути поверх полиць.

— Ти ж розумієш, я в цьому не експерт!

О, ні, тато зовсім не експерт з жіночих прокладок. Нічого дивного.

— Як гадаєш, ліпше з «крильцями»?

— З крильцями?

Я забуваю, що треба розмовляти пошепки. Якась дама з пірсинґом дивно поглядає на мене. Не щодня зустрічаються хлопчики, які вголос розмовляють з сухими супами.

Я стишую голос.

— Крильця? Що ти маєш на увазі?

Безглуздішої розмови я ще в житті не провадив. Анна що, зібралася ЛІТАТИ?

— Та тут є усякі, і з крильцями, і без.

Тато рішуче взявся до справи.

Рятуй, хто може! Невже так важко взяти щось перше-ліпше, щоб ми нарешті забралися з крамниці? Усе це погано впливає на мій кров’яний тиск. Відчуття, ніби серце гупає уже в голові.

— Та візьми щось навмання! — шиплю я з-за полиці. — Яка різниця…

Тато зітхає.

— Ок, ок, — бурмоче він, і нарешті я чую, як він котить возик уздовж стелажа.

Тремтячи від хвилювання, я зустрічаю його в кінці ряду.

— Е-е… я трохи кваплюся, — кажу я, розглядаючись на всі боки, наче божевільний матрос.

Тато спокійно котить возик до каси.

— Багато домашніх завдань сьогодні, — не вмовкаю я. — Швиденько розраховуйся!

Тато киває і збільшує швидкість приблизно на міліметр в годину.

Я заглядаю у возик. Яйця, картопля, м’ясний фарш і молоко, дві хлібини, пакет моркви і… шість упаковок прокладок. ШІСТЬ!

Тато таки не має міри в закупах!

Що вам сказати! Якби я був героєм анімаційного фільму «Гіпервентиляція», то це можна було б вважати кульмінаційним моментом: крокую до каси у товаристві фацета з кінським хвостиком і шістьма упаковками жіночих прокладок. Та ще двоє крутих дівчат у безпосередній близькості…

На щастя, мені вдається зберігати тверезу голову. Бо зараз найважливіше одне: якнайшвидше вийти з крамниці, доки мене не викрили.

Однак легше сказати, ніж здійснити. Бо першим до каси підходить тато. Він стає не ПОЗАДУ возика, а збоку від нього, і перегороджує вузький вихід.

І перше, що він кладе на рухому стрічку, — шість пачок прокладок!

— Тату… — квакаю я, намагаючись протиснутися повз нього. — Я… тим часом посиджу в авті…

— Що? — тато на мить завмирає, але не для того, щоб пропустити мене. — Я дещо забув! Одну хвилинку! — випалює він і миттю зникає між рядами крамниці.

Я, паралізований, витріщаюся на касира. Касир витріщається на мене. Він має бороду й зелені штани, суворо киває мені. Ніби вважає напакований з горою возик МОЄЮ відповідальністю на час відсутності мого тата.

Я у відчаї, бо стою перед касою з шістьма упаковками прокладок на стрічці й не можу піти з крамниці, доки не повернеться тато.

Перестрашено роззираюся і зненацька стаю дуже побожним. Любий Боженьку, думаю я, вчини так, щоб Ніна й Вікторія якнайдовше застрягли біля полиць з чіпсами!

— Ви маєте клієнтську картку? — питає касир, коли стрічкою під’їжджає до нього перша пачка прокладок.

— Га?

— Клієнтська картка? З такою карткою кожна п’ята пачка безкоштовно.

За мною у чергу стає жінка з маленькою дитиною на руках. Обоє дивляться на мене.

— Ні… мабуть, не маємо, — затинаюсь я, озираючись.

Я у відчаї. Куди запропастився тато?

— А мав би мати, — каже касир. — Якщо купуєш прокладки у великих кількостях.

Ті касири уявлення не мають, що таке делікатність. І, мабуть, не знають, що голос варто притишувати, коли таке питаєш.

Я раптом згадую, що вдягнений у худі, і миттю натягаю капюшон на голову.

— Ага, добре, — хрипко відповідаю я.

— Одну пачку можеш отримати безкоштовно вже навіть сьогодні, — пояснює касир, та таким голосом, яким розмовляють хіба надворі, а не в приміщенні.

Чоловік бере одну пачку й проводить її перед сканером.

— Гм, — хмикає він.

Я перелякано глипаю на нього. Я на межі інфаркту.

— Мені показує, ніби це підгузки «Ліберо», — касир чухає голову і репетує у свій телефон: — Уве, яка ціна синіх жіночих прокладок «Олвейз»?

Проте той, що Уве, мабуть, не чує. Зате чують усі в крамниці.

— «Олвейз», сині прокладки, — повторює чоловік на касі. — Я пробиваю, а мені видає підгузки «Ліберо»!

Це не може бути реальністю, думаю я. Це такий кошмар, що гірше бути вже не може. Я крадькома виглядаю з-під капюшона й розумію, що помилився. Може бути ГІРШЕ! До каси прямують Ніна й Вікторія.

— «ОЛВЕЙЗ», СИНІ ЖІНОЧІ ПРОКЛАДКИ! — репетує касир у телефон.

Ні, Бог не захотів мене почути.

— АГОВ! — кричить касир мені навздогін, коли я кулею вилітаю з крамниці.

Щойно опинившись надворі, здираю з себе худі і кидаю на найближчу лавочку, щоб позбутися речового доказу — впізнаваного одягу. Сам стаю віддалік між двома автами, кілька хвилин відхекуюся, сподіваючись, що ніхто мене тут не побачить.

Та де там! На біду, недалеко від мене стоїть смітник. Угадайте, хто купив льодяник на паличці, обгорнений папірцем, який конче треба викинути?

— Привіт! — вітається Ніна.

— Привіт! — відповідаю я і спльовую, мабуть, думаю, що це додає мені самовпевненості.

— Гарне авто, — киває Вікторія.

Гарне авто? Я обертаюся, придивляюся до авта, на яке майже сперся. Чорне «БМВ». З даховим люком.

І знову так чиню. Тобто по-дурному, ага… Бо думаю: нічого поганого в тому, якщо круті дівчата подумають, що в мене круте авто. Навпаки, я видаватимуся їм таким собі альфа-самцем. З високо задертим хвостом чи щось таке. Тож я плескаю чорний «БМВ» по капоті й ствердно киваю.

— Чекаю на батечка, — кажу я.

Батечко? Так давно ніхто вже не каже. Звідки це в мене взялося?

Я знову спльовую, щоб згладити враження від своїх слів.

Тієї миті починають блимати фари. Бравий фацет у крутій сорочці виходить з крамниці, здалеку відчиняє авто.

Це він. Власник. І треба було ж йому з’явитися саме зараз!

Я думаю:

1. Хвіст догори, попри все!

2. Це — КАТАСТРОФА!

Ніна й Вікторія стоять, облизують свої льодяники й дивляться на мене. І на батечка, на якого я чекаю.

От лихо! Що ж робити? «Батечко» будь-якої миті сяде в авто й поїде зі стоянки. У стильному «БМВ», яке дівчата вважають моїм. БЕЗ МЕНЕ!

— Е-е… бувайте! — кажу я і махаю їм, щоб вони вшивалися. Ніби дівчата отак відразу й послухаються.

Доки бравий фацет складає пакунки в багажник, я наполегливо відганяю однокласниць. Усе ніби в чорно-білому фільмі з прискореною зйомкою, однак нічого не відбувається. Мій новоспечений «батечко» звично сідає на водійське сидіння, а дівчата не перестають на мене витріщатися.

І тоді я наважуюся. Відчиняю дверцята з пасажирського боку, поважно сідаю на шкіряне сидіння поруч з чужим чоловіком, заціплено витріщаючись поперед себе. І на дівчат.

А ось «батечко» в стильній сорочці анітрохи не ціпеніє. Він дивиться на мене. Можливо, розгнівано, а може, здивовано. Я бачу його лише боковим зором. Бо прямим-вперед-поглядом прикипів до Ніни й Вікторії. Я махаю їм рукою, як махає зі свого кортежу королівська подружня пара.

— Е-е… привіт? — голос «батечка» має гострі нотки.

Я не обертаюся.

— Галльо?..

Я далі дивлюся прямо перед собою. На мене ще й такий страх накотив, аж я почав розгойдуватися. О, хай би вже ці дівчата скоріше забралися геть, а я міг вийти з авта й чимдуж чкурнути додому.

— ГАЛЛЬО! — чоловік клацає пальцями просто в мене перед очима.

Та я далі махаю дівчатам, хитаюся і махаю рукою. Чоловік завмирає, довго до мене придивляється.

Раптом його голос м’якне, ніби він хоче мене заспокоїти.

— Е-е… у тебе… є якесь ім’я? — питає він.

— Ні, — гойдаюсь я, але істерика потроху відступає. Дівчата саме зрушили з місця. Ідуть геть від авта.

— Хтось… із близьких? — обережно допитується чоловік. — Ти… звідкись утік?

Слава Богу! Ніна й Вікторія зникли за кутом вулиці. Я перестаю розгойдуватися. Нарешті обертаюся до «батечка», намагаюся придумати достойне пояснення. Та це аж ніяк не просто.

— Антон Альбертсен, — відрекомендовуюсь я тоненьким голосом, таким тоненьким, як і мої нерви. — Я втік від жіночих прокладок…

Я злий на тата. Давно вже так не злився на нього.

— Невже вона сама не може собі купити ті штуки! — кричу я на тата, коли вже сиджу в тому авті, що треба.

Тато спантеличено дивиться на мене.

— Антоне, я лише хотів зробити їй послугу.

Я дивлюся татові просто у вічі й весь аж клекочу від гніву.

— Як же їй пощастило! — гаркаю я і замовкаю, мовчу глухо, сподіваючись, що татові незручно від такого мовчання.

Тато заводить двигун. Ми виїжджаємо з автостоянки. Я вважаю, що тато повинен щось сказати, натомість кажу я.

— Невже не можна й про мене хоч трохи подумати!

Ну, бо на що це схоже, чесно кажучи! Тато щойно покинув свого єдиного сина в крамниці біля каси. З шістьома упаковками жіночих прокладок!

— Звичайно ж, я думаю про тебе, — виправдовується тато. — Але, може, я маю право думати про двох, як ти вважаєш?

Я відчуваю деяку невпевненість, втрачаю запал. Так, колись я дуже бажав, щоб у тата з’явилася дама серця. Та цієї хвилини мені страшенно хочеться, щоб усе було по-старому: без броколі, жіночих прокладок і нетерплячки під дверима туалету, коли ти безнадійно тужишся.

— Не думаю, що жінка в нашому домі повинна бути ПОСТІЙНО! — буркаю я.

Тато озивається, аж коли ми ставимо авто на стоянку під будинком, прокашлюється і каже:

— А ти знаєш, що від бананів може бути закреп?