Дженні Герхард

Розділ XI

Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.

Деякі закони матері-природи, великої й мудрої будівничої сили, що творить свою справу в пітьмі й тиші, деяким дрібним особам, які також створені нею, видаються надто низькими. Ми огидливо одвертаємось від усього, що пов’язане із зародженням життя, наче одверто цікавитись цим недостойно людини.

Цікаво, що таке почуття виникло в світі, саме існування якого полягає в тому, щоб без кінця-краю, знову й знову народжувати нове життя, — у світі, де вітер, вода, земля й сонячне світло — все служить народженню плоті — народженню людини. Але, незважаючи на те, що не тільки людина, а й уся земля керується інстинктом продовження роду і хоч усе земне з’являється на світ одним і тим самим шляхом, чомусь існує безглузде прагнення заплющувати перед усім цим очі й одвертатися, начебто в самій природі є щось нечисте. «Зачаті у пороці і народжені в гріху» — таке протиприродне тлумачення дає ханжа законам природи, і суспільство мовчки схвалює цей справді дивовижний висновок.

Безперечно, такий погляд на речі в самій основі своїй невірний. До повсякденної уяви людини мусило б міцніше увійти те, чому вчить філософія, висновки, до яких доходить біологія: у природі немає якихось низьких процесів, немає протиприродного стану. Випадкове ухилення від устоїв і звичаїв даного суспільства зовсім не обов’язково буває гріхом. Жодного нещасного створіння, яке порушило в силу якогось випадку встановлений людьми порядок, не можна обвинувачувати у тій безмірній низькості, яку невблаганно нав’язують йому погляди світу.

Дженні довелося тепер наочно переконатись, як своєрідно витлумачується те чудо природи, яке, коли б не трапилася смерть Брендера, вважалося б священним і шанувалось би, як одне з вищих проявів життя. Хоч вона й не могла збагнути, чим відрізняється цей такий природний життєвий процес від усіх інших, проте люди, що оточували її, примушували її відчути, що їй судилося падіння, а стан її — гріх і породжений гріхом. Все це мало не вбило любов, увагу та піклування, яких пізніше люди зажадають від неї по відношенню до її дитини. Ця любов, що дозрівала й була така природна й потрібна, самій їй здавалась мало не злом. Дженні не повели на ешафот, не закинули до в’язниці, як карали таких, як вона, декілька століть тому, але забобони й байдужість тих, що оточували її, заважали їм бачити у її становищі щось інше, крім підлого і зловмисного порушення законів суспільства, а це каралося загальним презирством. Їй залишалося тільки уникати косих поглядів і мовчки переживати велику зміну, що відбувалася в ній. Як не дивно, вона не відчувала зайвих докорів совісті, безплідного жалю. Серце її було чисте, на душі легко й спокійно. Правда, горе її не забулося, але воно втратило колишню гостроту — лишилася тільки тьмяна невпевненість і здивування, від яких іноді очі Дженні заливало слізьми.

Ви чули воркування лісової горлиці серед тиші літнього дня; вам доводилось зупинятись над невідомим джерелом, що струмує й дзюркотить у гущавині, де жодне вухо не може його почути. Під мертвим торішнім листям, під сніговими шатами розкриваються скромні проліски, немов відгукуючись на весняну синяву неба. Так зароджується й нове життя.

Дженні залишилася сама, але, як лісова горлиця, вона вся була ласкавою піснею літа. Вона клопоталася по господарству і спокійно, покірливо ждала звершення того, що в ній відбувалось. І для чого вона служила зрештою тільки священною посудиною. В години дозвілля вона поринала у мирні роздуми, начебто заворожена чудом життя. Коли ж їй доводилося особливо багато клопотатись, допомагаючи матері, Дженні іноді починала стиха наспівувати, бо за роботою легше було все забути. І завжди вона дивилася в майбутнє спокійно, з ясною і безтрепетною мужністю. Далеко не всі жінки здатні на це. Шкода, що природа взагалі дозволяє нікчемним натурам ставати матерями. Жінки, достойні цього імені, дійшовши дозрілості, втішаються материнством і з гордістю і задоволенням виконують свій великий обов’язок перед родом людським.

Дженні, віком своїм майже дитина, фізично й духовно була вже дорослою жінкою, але ще не мала виразного уявлення про життя і про своє місце в ньому. Незвичний випадок, що спричинився до її теперішнього ненормального становища, був певною мірою даниною її гідності. Він підтверджував її мужність, чулість, готовність жертвувати собою заради того, що вона вважала своїм обов’язком. І якщо це призвело до несподіваних наслідків, які поклали на неї нову, ще тяжчу й складнішу відповідальність, — це сталося тому, що інстинкт самозбереження був у неї не настільки розвинений, як інші почуття. Інколи вона думала про майбутнє народження дитини із страхом і збентеженням, побоюючись, що коли-небудь вона ще й докорятиме їй; але відчуття одвічної справедливості завжди рятувало її і не дозволяло їй остаточно занепасти духом. Вона вважала, що люди не можуть бути навмисно жорстокими. У ній жило невиразне уявлення про божеську доброту й справедливість. Життя чудове в найгірші і в найкращі години свої, воно завжди було прекрасним.

До таких думок вона дійшла не одразу, а протягом довгих місяців очікування. Як чудово бути матір’ю, навіть і в таких важких умовах! Дженні відчувала, що полюбить свою дитину й буде їй доброю матір’ю, якщо тільки життя дозволить. Але в тім-то й річ — чи дозволить життя?

Треба було багато що зробити: пошити все потрібне для дитини, подбати про власне здоров’я, про харчування. До того ж Дженні весь час боялась, як би раптом не повернувся батько; але цього не трапилось. Звернулися до старого лікаря, що завжди лікував усіх членів родини Герхардта, чим би вони не хворіли, — до лікаря Елуонгера, і він дав декілька ділових і розумних порад. Релігійні догми не завадили цьому синові лютеранської церкви стати великодушним лікарем і на підставі багатолітнього досвіду прийти до висновку, що в світі є багато такого, що й не снилося нашим мудрецям і що не вкладається у наші дрібні обивательські уявлення про життя.

— Так, так, — сказав він, коли м-с Герхардт розповіла йому про свої побоювання. — Але ви не горюйте. Такі речі трапляються частіше, ніж ви думаєте. Якби ви знали про життя й про ваших сусідів стільки ж, скільки знаю я, ви не стали б плакати. Ваша дочка чудово це перенесе. У неї відмінне здоров’я. А потім вона може куди-небудь поїхати і ніхто ні про що не дізнається. Чи варто засмучуватися заради того, що скажуть сусіди? Це не такий рідкісний випадок, як вам здається.

М-с Герхардт зітхнула з полегшенням. Який він розумний, цей лікар, його слова трохи підбадьорили її. А Дженні вислухала його з цікавістю й без страху. Вона думала не про себе, а про дитину, і неодмінно хотіла виконати все, що було наказано. Лікар поцікавився, хто батько дитини; почувши відповідь, він звів очі догори.

— Що й казати, — промовив він, — дитина повинна бути особлива.

Нарешті настала година, коли дитині належало з’явитися на світ. При цьому був присутній лікар Елуонгер, йому допомагала м-с Герхардт, яка, бувши матір’ю шести дітей, достеменно знала, що треба робити. Все минуло щасливо; почувши перший крик новонародженого, Дженні усім єством потяглася до нього. Її дитина! Це була крихітна дівчинка, — квола, безпорадна, вона так потребувала материнського піклування. Коли дитину викупали й сповили, Дженні з трепетом, з безмежною радістю під несла її до грудей. Її дитя, її дочка! Дженні жадала жити й працювати заради неї, і навіть зараз, зовсім квола, раділа з того, що взагалі здоров’я у неї міцне. Лікар Елуонгер запевняв, що вона швидко одужає. Він вважав, що їй доведеться лежати в ліжку аж ніяк не більше, як два тижні. І справді, вже через десять днів вона була на ногах, бадьора й міцна, як завжди. Дженні була з природи дужа й здорова і мала всі якості, потрібні ідеальній матері.

Вирішальна година проминула, й життя пішло майже по-старому. Сестри й брати, крім Басса, були надто молоді, щоб толком зрозуміти, що трапилось, і повірили, коли їм сказали, начебто Дженні одружилась з сенатором Брендером, який скоро після цього раптово помер. Вони нічого не знали про дитину, поки вона не народилася. М-с Герхардт боялася сусідів, які завжди за всім стежили і все знали. Дженні нізащо б не витримала цього становища, але саме в цей час Басс, що незадовго до цього влаштувався у Клівленді, написав їй, що, як тільки вона зовсім одужає, вся родина повинна переїхати до нього й почати нове життя. У Клівленді діла в розквіті. Виїхавши з Колумбуса, вони ніколи більше не зустрінуться з теперішніми своїми сусідами, і Дженні зможе знайти собі якусь роботу. А поки що вона залишалася вдома.