Дженні Герхард

Розділ XXV

Через місяць Дженні сказала, що Лестер хоче одружитися з нею. Звичайно, його візити підготували ґрунт, і це здалося всім досить природним. Тільки сам Герхардт начебто ще трохи сумнівався. Йому незрозуміло було, що з цього вийде. Можливо, все буде гаразд, Лестер ніби й справді непогана людина, і нарешті, чому б йому не полюбити Дженні? Був же до нього Брендер? Якщо в неї міг закохатися сенатор Сполучених Штатів, то чому це не може трапитись із сином фабриканта? Залишається тільки одна перешкода — дитина.

— Вона говорила йому про Весту? — запитав Герхардт жінку.

— Ні ще, — відповіла м-с Герхардт.

— Ні ще, ні ще. Завжди якісь недомовки. Ти думаєш, він захоче одружитися з нею, якщо дізнається? От що виходить, коли дівчина недобре поводиться. Тепер вона мусить викручуватись, як злодюжка. У дитини навіть немає чесного імені.

Герхардт знов уткнувся в газету, але невеселі думки непокоїли його. Він вважав, що життя його зовсім не вдалося, і хотів видужати бодай настільки, щоб можна було знайти яке-небудь місце — скажімо, сторожа. Йому хотілося бути далі від усіх цих хитрощів і обманів.

Тижнів через два Дженні призналася матері, що Лестер листом викликає її до себе в Чикаго. Він не зовсім здоровий і не може приїхати до Клівленда. Мати з дочкою сказали Герхардту, що Дженні їде, щоб повінчатися з м-ром Кейном. Герхардт скипів, і всі його підозри пробудилися знову. Але йому залишалося тільки буркотіти; вся ця історія добром не закінчиться, в цьому він цілком упевнений.

Настав день від’їзду, і Дженні довелося виїхати, не попрощавшись із батьком. Він до вечора блукав по місту, шукаючи роботи, і вона мусила піти на вокзал, так і не дочекавшись його.

— Я йому звідти напишу, — сказала вона.

Знову й знову Дженні цілувала дочку.

— Лестер скоро найме для нас будинок кращий від цього, — весело говорила вона. — Він хоче, щоб ми переїхали.

І от нічний поїзд мчить її в Чикаго; скінчилося минуле життя й починається нове.

Цікаво, що хоч з ласки Лестера родина Герхардта тепер вже не терпіла таких нестатків, він і діти нічого не помічали. М-с Герхардт дуже просто обдурювала чоловіка, купуючи тільки вкрай потрібні речі, і поки що не наважувалася купувати зайве, що тепер можна було б собі дозволити. Її стримував страх. Але Дженні пробувши кілька днів у Чикаго, написала матері, що Лестер наполягає, щоб вони переїхали до іншого будинку. Листа показали Герхардту, який тільки й чекав повернення дочки, щоб учинити скандал. Він насупився, але чомусь ця пропозиція здалась йому доказом того, що все гаразд. Коли б Кейн не одружився з Дженні, навіщо б йому допомагати її родині? Мабуть, вони й справді благополучно одружилися. Мабуть, Дженні дійсно досягла високого становища і може тепер допомагати рідним. Герхардт майже готовий був все їй простити раз і назавжди.

Отже, питання про новий будинок було вирішене, і Дженні повернулася до Клівленда, щоб допомогти матері переїхати в нього. Вони разом ходили по місту, шукаючи приємного, тихого кварталу, й нарешті знайшли підхоже місце. Найняли будинок із дев’яти кімнат з двором за плату по тридцять доларів у місяць. Його обставили, як годиться: купили зручні меблі для їдальні, вітальні, гарні стільці, крісла, ліжка і все, що треба для кожної кімнати. Кухня була з усіма вигодами, була навіть ванна — розкіш, якої Герхардти раніше ніколи не знали. Одно слово, будинок був дуже милий, хоча і скромний, і Дженні раділа, що рідним буде тепер добре й затишно.

Коли настав час переїжджати, м-с Герхардт була просто в нестямі з радості: адже збувалися всі її мрії. Довгі роки, все своє життя вона ждала — і от діждалася. Новий дім, нові меблі, вдосталь місця, прекрасні речі, які їй і уві сні не снилися, — подумати тільки! У неї блищали очі, коли вона дивилась на нові ліжка, шафи й усе інше.

— Господи, яка краса! — скрикувала вона. — Як чудово, правда?

Дженні, дуже задоволена, посміхалася, намагаючись приховати хвилювання, та на очах у неї раз у раз виступали сльози. Вона так раділа за матір. Вона ладна була цілувати ноги Лестеру за те, що він такий добрий до її рідних.

Того ж дня, коли привезли меблі, м-с Герхардт, Марта й Вероніка заходилися все ставити на місце й приводити до ладу. Великі кімнати, двір, що був по-зимовому порожній, але де весною, звичайно, буде так гарно й зелено, і нові чудові меблі викликали у всіх захоплення. Як гарно, як просторо! Джордж топтався на нових килимах, Басс критично оглядав меблі.

— Шикарно, — заявив він нарешті.

М-с Герхардт блукала по будинку, як уві сні. Їй не вірилося, що вона й справді хазяйка у цих чудових спальнях, у красивій вітальні й їдальні.

Герхардт прийшов останній. Як він не намагався, йому погано вдавалося приховати своє захоплення. Круглий матовий абажур над столом був останньою краплею.

— Чи ти ба, газ! — сказав Герхардт.

Він похмуро подивився навкруги з-під кошлатих брів: на килим під ногами, на розсувний дубовий стіл, покритий білою скатеркою й заставлений новими тарілками, на картини по стінах, оглянув кухню, що блищала чистотою, і похитав головою.

— Оце так так! От здорово! — сказав він. — Та й добре ж як! Еге ж, дуже добре. Треба бути обережнішим, щоб не зламати чогось. Так легко подряпати річ, а тоді вже їй кінець.

Так, навіть Герхардт був задоволений.