Дженні Герхард

Розділ XL

Лестер повернувся в Чикаго. Він розумів, що серйозно образив батька. Ніколи ще старий Арчібалд не говорив з ним з таким гнівом. Але й зараз Лестер не був переконаний, що справа непоправна; думка, що він може зберегти любов і довіру батька тільки в тому випадку, якщо вирішить щось певне, просто не вкладалася йому в голову. Щодо громадської «думки», то нехай люди патякають що завгодно і скільки завгодно. Він зуміє обійтися й без них. А втім, чи так це? Кожна слабість, навіть ознака слабості, лякає людей. Вони несвідомо цураються невдах, тікають від них, немов побоюючись зарази. Лестер мав переконатись, наскільки міцні ці упередження.

Одного разу він зустрів Беррі Доджа, мільйонера й голову фірми «Додж Холбрук і Кінзбері», яка займала в текстильній промисловості таке ж місце, як «Компанія Кейн» — у виробництві екіпажів. Лестер вважав Доджа одним з найкращих своїх друзів, був з ним так само близький, як з Генрі Брейсбріджем з Клівленда чи Джорджем Ноулз з Цинциннаті. Він бував у його чудовому будинку на набережній, і вони завжди зустрічалися то в справах, то на світських прийомах. Але з переїздом Лестера до Хайд-Парку дружба їх зійшла нанівець. І ось тепер вони зустрілись на Мічиган авеню біля відділу фірми Кейн.

— А, Лестер, давно не бачились, — сказав Джордж ввічливо, простягаючи руку. Тон його здався Лестеру холоднішим від звичайного. — Ти, я чув, за цей час одружився?

— Нічого подібного, — відповів Лестер тоном людини, яка хоче, щоб слова її зрозуміли так, як їх і належить розуміти.

— Навіщо ж робити з цього таємницю? — говорив далі Додж і хотів посміхнутися, але тільки скривив губи. Він щосили намагався зберегти дружній тон і з честю вийти з ніякового становища. — Звичайно ми таких речей не приховуємо. З близькими ж друзями можна було б поділитися!

— Ну, а я, — сказав Лестер, відчуваючи, як у нього впинається отруєний клинок, — вирішив відступити від цього правила. Я не вважаю, що такі події слід рекламувати.

— Справа смаку, справа смаку, — неуважно проговорив Додж. — Ти, звичайно, живеш у місті?

— В Хайд-Парку.

— Гарне передмістя. Ну, а взагалі як справи?

І він спритно змінив тему розмови, а швидко й зовсім попрощався, недбало помахавши Лестеру рукою.

Лестера наче ножем шпигонула думка, що, коли б Додж справді вважав його одруженим чоловіком, він неминуче засипав би його запитаннями. Як близький друг, він захотів би багато чого дізнатися про нову м-с Кейн. Зав’язалася б легка розмова, звичайна між людьми одного кола. Додж запросив би його в гості з дружиною, пообіцяв би сам заїхати до них. А тут — нічого, ані слова! Лестер зрозумів, що це неспроста.

Так само поводили себе подружжя Мур, Олдрічі і ряд інших знайомих. Всі вони начебто вважали, що він одружився і став розсудливим. Вони запитували, де він живе, жартували з його скритності, але уперто не виявляли цікавості щодо гаданої м-с Кейн. Лестер почав переконуватись, що обрана ним лінія не обіцяє нічого доброго.

Один з вразливіших ударів завдав йому зненацька, а через те особливо дошкульно, його старий знайомий Уїльям Уїтні. Одного вечора Лестер приїхав до себе в клуб обідати; знявши пальто, він попрямував до тютюнового кіоска купити сигару й тут, у читальні, зустрівся з Уїтні. То був типовий клубний постійний відвідувач, високий на зріст, худорлявий, гладко поголений, бездоганно одягнений, трохи цинік, а цього вечора до того ж і на доброму підпитку.

— Ого, Лестер! — вигукнув він. — Що це за гніздечко ти звив собі у Хайд-Парку? Часу, видно, не марнуєш? А як ти поясниш все це дружині, коли надумаєш одружитися?

— Нічого я не зобов’язаний пояснювати, — роздратовано відповів Лестер. — І чому тебе так цікавлять мої справи? Ти, скільки я знаю, і сам не святий.

— Ха-ха-ха! Це добре, слово честі, добре! А чи не одружився ти часом з тією красунею, з якою роз’їжджав по Північній околиці, га? Ха-ха! Ну й діла! Одружився! А може, люди все брешуть?

— Замовкни, Уїтні, — обірвав його Лестер. — Плетеш якісь дурниці.

— Пробач, — сказав Уїтні розв’язно, але вже починаючи тверезішати. — Прощай. Ти не забудь, я ж трошки п’яний. Вісім порцій віскі, чистого, — тільки що перепустив у буфеті. Пробач. Ми з тобою поговоримо, коли я буду в формі, правда, Лестер, га? Ха-ха-ха, я й справді трохи п’яний! Ну, всього найкращого! Ха-ха-ха!

Цей гидкий сміх довго бринів у вухах Лестера. Він прозвучав, як образа, хоча Уїтні і був п’яний. «Красуня, з якою ти роз’їжджав по Північній околиці. Ти часом не одружився з нею?» Лестер з обуренням пригадував зухвалу вихватку Уїтні. Чорт, це вже занадто! Щоб йому, Лестеру Кейну, говорили такі речі... Він замислився... Так, дорогою ціною він розплачується за своє рішення ставитись до Дженні, як личить порядній людині.