Дженні Герхард

Розділ LX

За наступні п’ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі «Тремонт». Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов’язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчинкою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Нові сусіди знали її під ім’ям Дж. Г. Стовер, — вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чикаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.

А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев’яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: «Об’єднаної Тракторної», з центром у Цинциннаті, «Західної Тигельної», «Об’єднаної Каретної», Другого Національного банку в Чикаго, Другого Національного банку в Цинциннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсона, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не бачив уже сім років, Імоджін — років зо три, хоч вона жила в Чикаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн» він і близько не підпускав до своїх справ.

З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина, — вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми — риб, тварин, птахів, нарешті — людину. І ось людина — скупчення клітин — у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об’єднуючись із іншими людьми. Чому? Одному богу відомо. Взяти хоча б його, Лестера Кейна. Він обдарований неабияким розумом і деякими талантами, він одержав у спадщину якусь міру багатства, якого він, коли вдуматися, нічим не заслужив, — просто йому пощастило... Але оскільки він використовує це багатство так само розумно, практично й творчо, як це зробила б на його місці кожна інша людина, не можна сказати, що для інших воно було б більш заслуженим. Він міг би народитися в бідності, і тоді був би задоволений життям не більше й не менше, ніж будь-який інший бідняк. Навіщо скаржитися, турбуватися, робити догадки? Що б він не робив, життя буде неухильно посуватися вперед, скоряючись своїм власним законам. В цьому він переконаний. Так навіщо хвилюватися? Абсолютно ні до чого. Інколи Лестеру здавалося, що з таким самим успіхом він міг би й зовсім не з’являтися на світ. Діти — «нам з неба послана радість», як сказав поет — аж ніяк не були в його очах чимсь обов’язковим або бажаним. І цей його погляд цілком поділяла м-с Кейн.

У Дженні, що, як і раніше, жила на Південній околиці зі своєю приймачкою, також не склалося ніякої чіткої уяви про смисл життя. На відміну від Лестера і м-с Кейн, вона не вміла мислити аналітично. Вона чого тільки не бачила в житті, багато вистраждала, дещо прочитала, без вибору й без системи. В спеціальних галузях знання вона не розбиралася зовсім. Історія, фізика, хімія, ботаніка, геологія й соціологія — все це було для неї темним лісом, зовсім не тим, що для Летті й Лестера. Замість знань у неї було невиразне відчуття, що світ упоряджений недобре й нетривко. Люди народжуються й помирають. Одні вважають, що світ був створений шість тисяч років тому; інші — що він існує вже багато мільйонів років. І що приховується за всім цим — сліпий випадок чи якась спрямовуюча свідомість, якийсь бог? Що-небудь, очевидно, повинно бути, думалося Дженні, — якась найвища сила створила всю красу, що оточує нас, — квіти, траву, дерева, зірки. Природа така чудова! Ця думка підтримувала Дженні, яка часто й подовгу втішалася нею в своїй самотності.

Дженні з дитинства була працьовита. Вона ніколи не сиділа склавши руки, але робота не заважала їй думати. За останні роки вона поповніла, хоч і не над міру; вигляд вона мала імпозантний і благообразний, на обличчі ані зморшки, незважаючи на пережиті турботи й горе. В її чудовому каштановому волоссі вже з’явилася сивинка. Погляд блакитних очей проникав у саму душу. Сусіди говорили про неї як про жінку лагідну, добру й гостинну. Про минуле її нічого не було відомо, крім того, що вона приїхала з Сендвуда, а раніше жила в Клівленді. Вона дуже скупо говорила про себе.

Дженні вміла добре й з любов’ю доглядати за хворими, один час вона думала, що, коли повчиться, працюватиме доглядальницею або сестрою-жалібницею. Але від цієї думки їй довелося відмовитись — вона дізналася, що на таку роботу беруть тільки молодих жінок. Думала вона й про те, щоб вступити до якого-небудь благодійного товариства. Проте їй була незрозуміла нова теорія, що входила тоді в моду, згідно з якою людей слід учити виходити з скрутного становища тільки власними силами. Дженні здавалося, що коли бідняк просить допомогу, йому треба допомогти, не обмірковуючи того, наскільки він цього заслуговує; ось чому у всіх установах, де вона боязко наводила довідки, Дженні зустрічала холодну байдужість, якщо не пряме відмовлення. Нарешті вона вирішила всиновити ще одну дитину, щоб Роза зростала не сама. Її другим приймаком був чотирирічний хлопчик Генрі, який одержав прізвище Стовер. Як і раніше, банк регулярно сплачував Дженні її прибуток, тож вона була цілком забезпечена. Ні до торгівлі, ні до спекуляції в неї не було нахилу. Їй куди більше подобалося вирощувати дітей, доглядати квіти й вести хазяйство.

Одним з побічних наслідків розриву між Дженні й Лестером була зустріч братів вперше після читання батьківської духівниці. Роберт часто згадував про Лестера і з цікавістю стежив за його успіхами. Звістка про одруження Лестера принесла йому справжнє задоволення, — він завжди вважав, що м-с Джералд — ідеальна дружина для його брата. З цілого ряду ознак Роберт зрозумів, що посмертні розпорядження батька, а також його власні спроби захопити в свої руки «Компанію Кейн» аж ніяк не сприяли доброму ставленню до нього Лестера. Проте йому здавалося, що їхні погляди, особливо в ділових питаннях у цій галузі, не так уже й різняться. Зараз Лестер процвітає. Він може дозволити собі великодушний жест, може піти на мирову. Адже Роберт, не шкодуючи сил, намагався свого часу навчити розуму брата, й керували ним найкращі поривання. Якби вони були друзями, працювали заодно, — перед ними відкрилися б ще ширші можливості збагачення. Роберт усе частіше думав над тим, чи не спокусить Лестера така перспектива.

Одного разу, коли Роберт гостював у Чикаго, він навмисно попросив знайомих, з якими їхав у колясці, завернути на набережну. Йому хотілося на власні очі побачити розкішний особняк Кейнів, про який він стільки чув.

І раптом на нього війнуло атмосферою батьківського будинку: Лестер, купивши цей особняк, прибудував до нього збоку зимовий сад, який був у них в Цинциннаті. Того вечора Роберт написав Лестеру запрошення пообідати з ним у «Юніон-клубі». Він писав, що пробуде в місті не більше як два-три дні і хотів би побачитись з братом. Він, звичайно, пам’ятав, що між ними колись виникли незлагоди, але йому хотілося б разом обміркувати одну справу. Чи не приїде Лестер хоч би в четвер?

Одержавши цього листа, Лестер насупив брови й одразу став похмурим. У душі він все ще страждав від удару, якого йому завдав батько; його досі пересмикувало, коли він пригадував, як безцеремонно відмахнувся від нього Роберт. Правда, Роберту було з-за чого клопотати — зараз це вже зрозуміло. Але, як-не-як, Лестер йому брат, і коли б він сам був у той час на місці Роберта, він, треба сподіватися, не зробив би так підло. А тепер Роберту навіщось знадобилося бачити його.

Спочатку Лестер вирішив зовсім не відповідати. Потім вирішив написати Роберту, що не може з ним зустрітись. Але його охопила цікавість, що ж братові потрібно, яку комбінацію він вигадав. І Лестер ще раз передумав. Так, вони зустрінуться; шкоди від цього не буде. Правда, і доброго нічого не вийде. Вони, можливо, пообіцяють один одному забути старе, але слова так і залишаться словами. Минулого не повернеш. Не можна розбиту чашку зробити цілою. Можна тільки склеїти її й назвати цілою, але цілою вона від цього не стане. Він написав братові, що приїде.

У четвер вранці Роберт подзвонив йому з «Аудіторіума» і нагадав про наступне побачення. Лестер жадібно прислухався до звуків його голосу. «Так, так, я пам’ятаю», сказав він. Опівдні він поїхав до ділової частини міста, і тут, у вишуканому «Юніон-клубі», брати зустрілися й оглянули один одного. Роберт за цей час схуд, волосся в нього трохи посивіло. Погляд залишився твердим і пронизливим, але біля очей з’явилися зморшки. Рухи в нього були швидкі, енергійні. В Лестері одразу почувалася людина зовсім іншого складу — міцна, грубувата, флегматична. В ті дні багато хто знаходив його трохи жорстким. Блакитні очі Роберта анітрохи не примусили його зніяковіти, не справили на нього жодного впливу. Він бачив брата наскрізь, бо вмів і спостерігати, і робити висновки. А Роберту було важко визначити, в чому саме Лестер змінився за ці роки. Він поповнів, але чомусь не сивіє, у нього такий самий колір обличчя, і взагалі він справляє враження людини, готової прийняти життя таким, яким воно є. Роберт неспокійно зіщулився від його гострого погляду, — було очевидно, що Лестер цілком зберіг і мужність, і ясний розум, які завжди були притаманні йому.

— Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер, — почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки. — Ми давно не зустрічалися — майже вісім років.

— Так, біля того, — відповів Лестер. — Ну, як твої справи?

— Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.

— Я ніколи не хворію, — сказав Лестер, — хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку, — і не пригадую. Як дружина?

— Дякую, жива й здорова.

— А діти?

— Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров’ї, — додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький ґрунт.

Лестер спокійно подивився на нього.

— Так, — відповів він. — Здоров’я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.

Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.

— А поговорити я хотів з тобою ось про що, — сказав він. — Мене цікавить «Західна Тигельна компанія». Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон, — дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім’я — тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.

Лестер посміхнувся. Пропозиція була спокуслива. Він уже знав від Уотсона, що в справах цієї компанії Роберт тримає його бік, і давно догадувався про намір брата піти на мирову. Так ось вона — оливкова гілка у вигляді контролю над компанією з півторамільйонним капіталом!

— Це дуже мило з твого боку, — сказав він серйозно. — Справді ж, щедрий дарунок. Що це тобі спало на думку?

— Що ж, Лестер, я скажу тобі правду, — відповів Роберт, — мені всі ці роки не давала спокою історія з духівницею, те, що ти втратив посаду секретаря-скарбника, і інші непорозуміння. Я не хочу зачіпати старого — ти, я бачу, посміхаєшся, — але чому не висловити тобі моїх думок? У минулому я був надто честолюбним. І саме в той час, коли помер батько, я носився з планами створення Каретного тресту й боявся, що ти їх не схвалиш. З того часу я часто думав, що повівся з тобою недобре, але справа вже була зроблена. Детально розбиратися в цій старій історії тобі навряд чи буде цікаво. Але те, з чого я сьогодні почав...

— Могло б служити деякою компенсацією, — спокійно закінчив Лестер.

— Ну, не зовсім так, Лестер... Хоч, мабуть, на це схоже. Я розумію, що тепер такі речі не мають для тебе великого значення. Я розумію, що важливіше було б вжити якихсь заходів тоді, а не зараз. Але все ж я щиро думав зацікавити тебе своєю пропозицією. Я думав, вона буде початком. Скажу по щирості, я хотів, щоб це був перший крок до нашого примирення. Адже ми, як не є, брати.

— Так, — сказав Лестер, — ми брати.

Він думав про те, скільки іронії в цих словах. Чи багато братерські почуття допомогли йому в минулому? По суті, не хто інший, як Роберт, штовхнув його на шлюб з м-с Джералд; хоч і найбільше страждань від цього зазнала Дженні, Лестер до цього часу на нього досадував. Правда, Роберт не позбавив його четвертої частини батьківської спадщини, але проте й не допоміг одержати її, а тепер уявляє, що своєю пропозицією одразу полагодить справу. Не гаразд це. І нерозумно. І взагалі — дивна річ життя!

— Ні, Роберт, — сказав він, нарешті, твердо й рішуче. — Я розумію твої мотиви. Але не бачу, навіщо це мені. Випадок трапився тобі, ти з нього й користуйся. А я не хочу. Якщо ти купиш ці акції, я згоден на всі заходи, які ти вважатимеш за потрібне провести. Я тепер досить багатий. Що було, те було. Я не відмовляюсь час від часу зустрічатися й розмовляти з тобою. А це ж все, що тобі потрібно. Комбінація, яку ти мені пропонуєш, — просто кажучи, штукатурка для того, щоб замастити стару тріщину. Тобі потрібна моя прихильність — будь ласка. Я не маю зла до тебе. Я не збираюся тобі шкодити.

Роберт подивився на брата й посміхнувся. Як би він не образив Лестера в минулому, як би не був ображений ним зараз, все ж це — чудова людина.

— Може бути, твоя правда, Лестер, — сказав він. — Але мусиш знати, що мною керували не дрібні міркування. Мені справді хотілося помиритися з тобою. Більше я до цього не повертатимусь. Ти ближчого часу до Цинциннаті не збираєшся?

— Та начебто ні, — відповів Лестер.

— А я хотів запропонувати тобі зупинитися в нас.

— Приїжджай з дружиною. Згадаємо молодість.

Лестер невесело посміхнувся.

— Що ж, з задоволенням, — сказав він ввічливо, а сам подумав, що за часів Дженні не діждався б такого запрошення. Ніщо не примусило б його рідних поставитися до неї по-людському. «А втім, вони, може бути, й не винні, — подумав він. — Бог з ними».

Брати поговорили ще трохи. Потім Лестер згадав, що в нього призначена одна ділова зустріч, і поглянув на годинник.

— Мені скоро доведеться тебе залишити, — сказав він.

— Та й мені час, — погодився Роберт.

Вони встали.

— Як би там не було, — додав старший брат, спускаючись сходами, — я сподіваюсь, що надалі ми будемо не зовсім чужими один одному.

— Безперечно, — сказав Лестер. — Час від часу будемо зустрічатись.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися цілком дружньо. Дивлячись вслід Лестеру, що швидко віддалявся, Роберт переживав невиразне почуття розкаяння й невиконаного обов’язку. Лестер — не рядова людина. Чому ж завжди, навіть до появи Дженні, поміж них стояла якась стіна? Потім Роберт пригадав свої давні думки про «темні угоди». Так, ось чого не вистачає Лестеру, — в ньому немає підступності, він не здатний на жорстокість. Ах ти, чорт забери!

А Лестер думав про брата з роздратуванням, але без ворожого почуття. Не такий уже він поганий — не гірше від багатьох і багатьох інших. Навіщо засуджувати його? Ще невідомо, як він сам зробив би на місці Роберта. Роберт купається в грошах. Він також. Тепер йому зрозуміло, як усе трапилось, — чому він став жертвою, чому управління величезним батьківським багатством було довірено Роберту. «Таке життя, — думав він. — Чи не однаково? У мене є на що існувати. Так про що ж іще турбуватись?»