Дженні Герхард

Розділ LІV

Маленьке місто Сендвуд, «не доїжджаючи до Кеноші», як висловлювалася Дженні, було розташоване зовсім близько від Чикаго, всього година з чвертю їзди дачним поїздом. Там було якихось триста котеджів, розкиданих у мальовничій місцевості на березі озера. Населення його було небагате. Будинки коштували не дорожче від п’яти тисяч доларів, але побудовані були здебільшого зі смаком, а вічнозелені дерева, які оточували їх, надавали всьому містечку по-літньому веселого вигляду. Колись давно Дженні з Лестером проїжджали тут у колясці, запряженій парою баских коней, і вона замилувалась білою дзвіничкою в зелені дерев і човнами, що тихо погойдувалися на спокійному плесі озера.

— Добре б пожити у такому місці, — сказала тоді Дженні, а Лестер відповів, що на його погляд місто нуднувате.

— Коли-небудь мене, може, й потягне сюди, але тільки не зараз. Дуже вже тут тихо.

Дженні не раз згадувала його слова. Вони спадали їй на думку, коли життя здавалося особливо тяжким і складним. Якщо вона залишиться сама і матиме кошти, як добре було б опинитися в такому містечку. Садок, кури, висока жердина із шпаківнею, і навкруги — квіти, трава, дерева. Жити в маленькому котеджі з краєвидом на озеро, літніми вечорами сидіти на веранді за шиттям... Веста буде повертатись із школи; можливо, з’являться нові знайомі. Дженні вже починало здаватись, що їй буде непогано самій, хоч майбутнє Вести не переставало турбувати її. Вона полюбила читати, багато разів перечитувала «Книгу нарисів» Вашингтона Ірвінга, «Елію» Лемба, «Двічі розказані історії» Хоторна. Веста радувала її своїми успіхами в музиці. Дівчинка була надзвичайно музикальна. Вона мала природжене почуття ритму, вона особливо любила пісні й п’єси, пройняті сумним, схвильованим настроєм, і сама непогано грала й співала. Голос в неї ще не визначився — їй було всього чотирнадцять років, — але слухати її було приємно. У ній примхливо поєднувались риси матері й батька; від Дженні вона успадкувала м’яку задумливість, від Брендера — енергію та жвавий розум. Вона цілком розумно говорила з матір’ю про природу, про книги, про сукні, про кохання, і Дженні, слідкуючи за тим, як розвиваються її інтереси, бачила нові світи, які відкривалися перед її дочкою. Дівчинка вивчала нові й нові предмети, і Дженні разом з нею починала розуміти життя сучасної школи, її різноманітну програму, в якій знаходилося місце й для музики, і для природознавства. Веста подавала надії, що стане багатогранною й діловою жінкою, не занадто спритною, але цілком самостійною. Мати втішалася думкою, що вона зуміє за себе постояти, і покладала великі надії на її майбутнє.

Котедж у Сендвуді, на якому зупинила свій вибір Дженні, був одноповерховий, з мезоніном і верандою на червоних цегляних стовпах, з’єднаних зеленими дерев’яними ґратами. Всі п’ять кімнат виходили вікнами на озеро. У їдальні були скляні двері, полиці великої бібліотеки могли вмістити багато книг, наріжна вітальня з трьома вікнами весь день була залита сонцем. На ділянці біля будинку росло кілька гарних дерев. Колишній власник розбив у саду клумби й приготував зелені діжки для кущів і декоративних рослин. Будиночок був білий, із зеленими віконницями й зеленим ґонтовим дахом.

Лестер запропонував був Дженні залишити за собою будинок у Хайд-Парку, але цього вона не захотіла. Одна думка про те, щоб жити тут без Лестера, була їй нестерпна, — стільки згадок зв’язано було з цим будинком. Спочатку вона навіть не хотіла нічого з собою забирати, але потім все ж зробила так, як радив Лестер, — відібрала потрібні для її нового житла меблі, занавіски й столове срібло.

— Мало що тобі може знадобитись, — сказав він. — Бери все. Мені нічого не треба.

Котедж найняли на два роки з правом продовження оренди чи наступної купівлі. Вирішивши, нарешті, відпустити Дженні, Лестер виявив велику щедрість, він не припускав думки, щоб вона у чомусь відчувала нестачу. Він турбувався про те, як пояснити зміну в їхньому житті Весті. Він любив дівчинку й хотів захистити її від тяжких переживань.

— Може, влаштувати її до весни в яку-небудь закриту школу? — запропонував він одного разу.

Але заняття в школах ішли повним темпом, і від цієї думки довелося відмовитись. Тоді вони вирішили сказати Весті, що Лестеру треба надовго поїхати з Чикаго у справах, а вдвох з матір’ю їм буде краще в маленькому містечку. Колись Дженні пояснить дочці, що пішла від Лестера, і придумає причину. У Дженні було гірко на душі. Вона розуміла, що рішення Лестера розумне, але яка за ним ховалась безсердечність! Так, якщо він і кохає її, то дуже мало.

У стосунках між чоловіком і жінкою, які ми спостерігаємо з таким гарячим інтересом, сподіваючись знайти в них якусь розгадку таємниці буття, найважчими і нестерпнішими бувають хвилини, коли взаємна прихильність віддається в жертву зовнішнім обставинам, таким далеким від краси й сили самого почуття. І Лестер, і Дженні жорстоко страждали в останні дні перед розлукою, коли руйнувалося їхнє спільне життя в цьому будинку, де все було влаштоване з такою любов’ю, де вони провели стільки щасливих годин. У Дженні серце розривалося, адже вона була з тих постійних натур, які не шукають ніяких змін, аби тільки відчувати, що тебе кохають і що ти потрібна. Все її життя, як з невидимих ниток, складалося з прихильностей і згадок, що з’єднували розрізнені враження в гармонійне й міцне ціле. І однією з таких ниток був цей будинок, її будинок, прикрашений її коханням і дбайливою увагою до всіх його мешканців, до кожної дрібнички. Тепер всьому цьому настав кінець.

Якби колись раніше Дженні володіла подібними скарбами, їй тепер було б не так важко, хоч у своїх почуттях вона аж ніяк не керувалася матеріальними вигодами. В її любові до життя й до людей не було й натяку на користь. І от вона блукала по кімнатах, відбираючи тут килим, там картину або столик з диваном і кріслами, і безперервно страждаючи від того, що їй доводиться цим займатися. Подумати тільки — мине ще небагато часу, і Лестер не повертатиметься більше додому вечорами! Вранці їй не треба буде вставати першою, щоб перевірити, чи готовий кофе для її володаря і чи добре накритий стіл у їдальні. Кожного дня вона ставила на стіл букет із найпишніших квітів, які тільки були в зимовому саду, завжди пам’ятаючи, що робить це для нього. Тепер і букети будуть не потрібні — він їх не побачить. Коли звикнеш ждати вечорами знайомого шуму коліс по гравію, що лунає все ближче й ближче, коли дослухаєшся і о першій, і о другій годині ночі і легко й радісно прокидаєшся від звуків кроків на сходах, — тоді розлука, що обриває все одним ударом, невимовно важка. І Дженні безперестану думала про те, що кожний день, кожна година наближає її до цієї розлуки.

Лестер також страждав, але інакше. Його терзало не знехтуване, розтоптане кохання, а тяжка свідомість провини, яку відчуває людина, знаючи, що заради негідного розрахунку вона поступилася добротою, відданістю, почуттям. Тепер перед ним відкривалися найширші перспективи. Не зв’язаний більше з Дженні, щедро забезпечивши її, він вільно може йти своїм шляхом, віддатись різноманітним обов’язкам, які покладає велике багатство. Але він увесь час думав про те, як багато зробила для нього Дженні, як вона завжди намагалася, щоб життя його було вигідним, приємним, гарним. Він знав всі її якості й віддавав їм належне. Тепер він змушений визнати за нею ще одну неоціниму якість — вона вміла страждати не нарікаючи. Ці останні дні вона трималася по відношенню до нього, як завжди, — не краще, не гірше. Вона не вчиняла істерик, як зробила б на її місці інша жінка; не намагалася здаватись стійкішою, ніж була насправді, або робити веселе обличчя з однією думкою — щоб він усе ж таки догадався про її страждання. Вона залишилася спокійною, м’якою, уважною, як і раніше, цікавилася його планами й справами, але не дратувала зайвими запитаннями. Лестер був вражений її благородством, він захоплювався нею. Що б не говорили люди, вона — незвичайна жінка. Шкода й сором, що життя її склалося так нещасливо. І в той самий час Лестер чув поклик іншого, широкого світу. Цей світ не завжди був гостинний, Лестер пам’ятав його звірячий оскал. То чи сміє він не послухатися цього поклику?

І от вони вже повідомили декого з сусідів, що їдуть за кордон, і Лестер уже зняв собі номер у готелі «Аудіторіум», і віддана вже на схов уся зайва обстановка, і настав час попрощатися з Хайд-Парком. Дженні в супроводі Лестера кілька разів побувала у Сендвуді. Він детально оглянув містечко, але враження було те саме, що й колись — там гарно, але нуднувато. Однак наближалась весна, а Дженні так любила квіти. Вона збиралась найняти садівника.

— Чудово, — сказав Лестер. — Все, що хочеш, тільки б тобі тут було добре.

Тимчасом він енергійно займався і своїми справами. Через свого повіреного м-ра Уотсона він дав знати конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», щоб до такого-то числа йому була передана його частина батьківських акцій. Він вирішив, що коли обставини примусили його піти на це, він вживе і ряд інших, не менш безсердечних заходів.

Напевно, він одружиться з м-с Джералд. Він увійде до правління «Каретного тресту», — тепер, коли в нього на руках такий пакет акцій, вони не зможуть цьому перешкодити. Якщо в його розпорядженні будуть гроші м-с Джералд, він забере до своїх рук «Тракторну компанію» в Цинциннаті, на яку покладає великі надії його братець, а також «Західну сталеплавильну», де Роберт є головним консультантом. Так, це буде не те становище, яке він займав останніми роками!

Дженні не знаходила собі місця від самотності й нудьги. Цей будинок так багато для неї важив. Коли вони сюди переїхали й сусіди почали приходити в гості, вона уявила, що для неї починається нове життя, що згодом Лестер з нею одружиться. А потім посипалися удар за ударом, і немає більше її мрії, і немає більше будинку. Помер батько, відпущена Жаннет і інші слуги, меблі одвезено на склад, і Лестер — Лестер пішов з її життя.

Дженні ясно розуміла, що він не повернеться. Якщо він міг піти від неї зараз, — нехай з ваганнями, з болем, — чого ж чекати від того часу, коли він буде вільний і далеко від неї? Захоплений своїми важливими справами, він просто забуде про неї. І вірно зробить. Вона не годиться бути йому дружиною. Скільки разів вона в цьому переконувалася. Кохання в цьому світі не досить, це кожному зрозуміло. Потрібні ще виховання, багатство, вміння добиватися свого й інтригувати. А займатися цим вона не хоче. Та й не зуміла б.

Нарешті великий будинок було замкнуто, і колишнє життя залишилося позаду. Лестер провів Дженні до Сендвуда й трохи побув з нею в котеджі, намагаючись запевнити її, що будиночок чудовий і вона легко звикне до нової обстановки. Він обіцяв скоро відвідати її, а потім зібрався їхати, і перед неминучістю розлуки його слова одразу втратили всяке значення. Дженні поцілувала його, побажала щастя, успіхів, душевного спокою, і пішла до себе в спальню. Побачивши у вікно, як він іде від будинку цегляною стежкою, міцний і елегантний, в новому костюмі з перекинутим через руку пальто, — втілення самовпевненості й благополуччя, — вона відчула, що зараз помре. Проте, коли через деякий час до неї заглянула Веста, очі її були сухі. Лишився тільки тупий, ниючий біль. Так почалось її нове життя — життя без Лестера, без батька, з однією тільки Вестою.

«Дивна в мене все-таки доля!» думала вона, спускаючись в кухню. Вона вирішила, що частину домашньої роботи виконуватиме сама. Їй треба чимсь зайнятись. Не можна весь час думати. Коли б не Веста, вона улаштувалася б десь на роботу. Тільки б не заглиблюватись у себе, бо можна збожеволіти.