Дженні Герхард

Розділ XLII

Того ж вечора Дженні переконалася, що Лестеру давно все відомо: він сам приніс додому злощасну газету, вирішивши після зрілого обміркування, що зобов’язаний це зробити. Свого часу він сказав Дженні, що поміж ними не повинно бути таємниць, і тепер вважав, що не має права приховати від неї те, що так несподівано й грубо порушило їх спокій. Він скаже їй, щоб вона не турбувалась, що це не має значення, хоч для нього це мало величезне значення. Мерзенна газетка заподіяла йому непоправної шкоди. Хоч трохи тямущі люди — а до числа їх належать всі його знайомі і безліч незнайомих — зрозуміють тепер, як він жив усі ці роки. У газеті розповідалось, що він поїхав слідом за Дженні з Клівленда до Чикаго, що вона трималася соромливо й неприступно, і він довго залицявся до неї, перш ніж одержав її згоду. Це повинно було пояснити їхнє спільне життя на Північній околиці. Ідіотська ця спроба прикрасити справжню історію їхніх відносин обурювала Лестера, хоч він і розумів, що це все ж краще, ніж якісь нахабні вихватки. Увійшовши до вітальні, він дістав газету з кишені і розгорнув її на столі. Дженні, яка знала, що зараз буде, стояла поруч і уважно стежила за його рухами.

— Тут є дещо цікаве для тебе, — сказав він сухо, показуючи на ілюстровану сторінку.

— Я вже бачила, Лестер, — відповіла вона стомлено. — Мені якраз сьогодні місіс Стендл показала цей номер. Я тільки не знала, як ти — бачив чи ні.

— Ну й розписали мене, нічого сказати. Я й не підозрював, що можу бути таким палким Ромео.

— Мені надзвичайно жаль, Лестер, — сказала Дженні, вгадуючи за невеселим жартом тяжкий його настрій. Вона давно знала, що Лестер не любить і не вміє говорити про свої справжні почуття й серйозні турботи. Стикаючись з неминучим, невблаганним, він вважав за краще відбиватися жартами. І зараз його слова означали: «Якщо справі однаково не зарадити, не будемо вболівати».

— Я зовсім не вважаю це трагедією, — продовжував він. — А вжити якихось заходів тут не можна. У них, мабуть, були найкращі наміри. Просто ми зараз надто у всіх на очах.

— Я розумію, — сказала Дженні, підходячи до нього. — І все ж мені дуже жаль.

В цей час їх покликали обідати, і розмова урвалася.

Проте Лестер не міг приховати від себе, що справи його кепські. Батько досить виразно дав йому зрозуміти це в час останньої бесіди, а тепер, на завершення всього, ними зацікавилась преса! Нічого далі вдавати, ніби він, як і колись, близький з людьми свого кола. Вони знати його не хочуть, в усякому разі, ті з них, які дотримуються більш чи менш суворих поглядів. Є, звичайно, і веселі холостяки, й одружені гульвіси, й досвідчені жінки — і заміжні й одинокі, — які, знаючи правду, добре до нього ставляться; але не з цих людей складається його «товариство». По суті, він опинився в становищі ізгоя, і ніщо не може врятувати його, крім рішучого відмовлення від теперішнього способу життя; інакше кажучи, йому слід порвати з Дженні.

Але він не хотів з нею рвати. Сама думка про це була йому дуже огидна. Дженні невпинно поширювала свій кругозір. Вона тепер багато що розуміла не гірше від самого Лестера. Дженні — не просто якась честолюбна кар’єристка. Вона — незвичайна жінка і добра. Покинути її було б підло, а крім того, вона дуже вродлива. Йому сорок шість років, їй — двадцять дев’ять, а на вигляд їй не більше як двадцять п’ять. Виняткове щастя, коли в жінці, з якою живеш, знаходиш молодість, красу, розум, лагідну вдачу й власні свої погляди, тільки в м’якшій і емоціональнішій формі. Батько правду говорив, — він сам влаштував своє життя, сам і проживе його, як уміє.

Досить скоро після неприємного випадку з газетою Лестер дізнався, що батько його тяжко хворий, і з хвилини на хвилину став ждати виклику до Цинциннаті. Проте справи затримували його в конторі, і він ще був у Чикаго, коли прийшла звістка про смерть батька. Лестер був приголомшений і поспішив до Цинциннаті. Образ батька невідступно стояв у нього перед очима. Незалежно від їхніх особистих взаємовідносин, батько завжди був для нього великою людиною — цікавою й визначною. Він пригадував, як у дитинстві батько садовив його до себе на коліна, як розповідав йому про свою юність, яку провів він в Ірландії, і про свої зусилля вибитись в люди, а пізніше прищеплював йому ділові принципи, які склалися в нього на підставі власного досвіду. Старий Арчібалд був правдивий і чесний. Як і він, Лестер не терпів крутійства й вивертів. «Ніколи не бреши, — завжди твердив Арчібалд. — Ніколи не намагайся подавати факти такими, якими сам їх бачиш. Правдивість — це дихання життя, це основа всілякої гідності, і в діловій сфері вона забезпечує добре ім’я кожному, хто міцно її дотримується». Лестер вірив у цей принцип. Він завжди захоплювався войовничою одвертістю батька і тепер важко переживав його втрату. Він шкодував, що батько не дожив до примирення з ним. Йому вже починало здаватися, що, коли б старий побачив Дженні, вона б йому сподобалась. Він не уявляв собі, як саме все могло б влаштуватися, — він просто відчував, що Дженні припала б старому до душі.

Коли він приїхав до Цинциннаті, ішов великий сніг. Вітер шпурляв в обличчя колючі пластівці. Сніг приглушав звичний гомін вулиці. На вокзалі Лестера зустріла Емі. Вона зраділа йому, незважаючи на їхні суперечки в минулому. З усіх сестер вона була найбільш терпимою. Лестер обійняв її й поцілував.

— Як розумно ти зробила, що зустріла мене, Емі, — сказав він. — Неначе минулі часи повернулись. Ну, як наші? Мабуть, усі з’їхалися. Бідний тато, настала і його година. Але він прожив велике, повне життя. Напевно він був задоволений з того, що встиг стільки зробити.

— Так, — сказала Емі, — але після смерті матері він дуже сумував.

Вони їхали з вокзалу, дружньо розмовляючи й згадуючи минуле. В старому домі вже зібралися всі родичі — близькі й далекі. Лестер обмінявся з ними звичайними словами співчуття, але сам весь час думав про те, що батько його прожив довгий вік. Він досягнув своєї мети і помер — подібно до того, як достигле яблуко падає на землю. Вигляд батька, що лежав у чорній труні, посеред величезної вітальні, викликав у Лестера давно забуте почуття дитячої любові. Він навіть посміхнувся, дивлячись на рішуче, з виразними рисами, обличчя, яке немов свідчило про відчуття виконаного обов’язку.

— Добрий був чоловік, — сказав він Роберту, який стояв поруч з ним. — Іншого такого не зустрінеш.

— Правду кажеш, — урочисто підтвердив Роберт.

Після похорону було вирішено, не відкладаючи, прочитати духівницю. Чоловік Луїзи поспішав додому, в Буффало, Лестер — у Чикаго. І наступного дня родичі зібралися в юридичній конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», яка керувала справами старого Кейна.

Лестер їхав на ці збори, впевнений, що батько не міг обійти його в своїй духівниці. Їхня остання розмова відбулася зовсім недавно; він сказав батькові, що йому потрібний строк, щоб все як слід обміркувати, і батько дав йому цей строк. Батько завжди любив його і підтримував у всьому, крім його зв’язку з Дженні. Ділова кмітливість Лестера принесла не мало користі фірмі. Він упевнено відчував, що у батька не було підстав поставитись до нього гірше, ніж до інших дітей.

М-р О’Брайєн — товстенький метушливий чоловічок — сердечно потискував руку всім спадкоємцям і правонаступникам, які прибували до нього в контору. Він двадцять років був особистим повіреним Арчібалда Кейна. Він знав усі його симпатії та антипатії, всі його примхи і вважав себе по відношенню до нього чимсь подібним до сповідника. І він любив його дітей, особливо Лестера.

— Ну от, здається, всі зібралися, — сказав він, дістаючи з кишені великі окуляри в роговій оправі і заклопотано оглядаючи присутніх. — Дуже добре. Можна приступити до справи. Я прочитаю вам духівницю без будь-яких вступів та передмов.

Він взяв зі столу великий аркуш паперу, відкашлявся й почав читати.

Документ був складений не зовсім звичайно: спочатку перелічувалися дрібні суми, заповідані старим службовцям, домашнім слугам і друзям; потім — посмертні дарунки різним установам, і нарешті — спадщина, яка залишалась найближчим родичам, починаючи з дочок. Імоджін, як люблячій і відданій дочці, було відписано шосту частину капіталу, вкладеного в фабрику, і шосту частину решти майна небіжчика, яке складало біля восьмисот тисяч доларів. Рівно стільки ж одержали Емі та Луїза. Онукам після досягнення повноліття припадали невеликі дарунки за добру поведінку. Далі мовилося про Роберта й Лестера.

Лестер неголосно чортихнувся. Краска збігла з його обличчя, але він не поворухнувся, не робити ж сцени. Виходило, що про нього навіть не згадано окремо в духівниці.

«Зазначені нижче» умови не були прочитані всім, що зібралися, бо це, як сказав м-р О’Брайєн, відповідало волі небіжчика. Проте Лестеру й іншим дітям він дав їх прочитати того ж дня. Лестер дізнався, що буде одержувати десять тисяч на рік протягом трьох років, і за цей строк він повинен зробити вибір. Або він розлучиться з Дженні, якщо не одружився з нею, і тим самим влаштує своє життя відповідно з бажанням батька, — в цьому випадку Лестеру негайно буде передана його доля спадщини. Або він одружиться з Дженні, якщо не зробив цього, і тоді одержуватиме свої десять тисяч на рік протягом усього життя. Але після його смерті Дженні однаково не одержить жодного цента. Згадані десять тисяч являли собою річний прибуток з двохсот акцій, які також ввірялися Роберту до того часу, поки Лестер прийме остаточне рішення. Якщо ж Лестер не одружиться з Дженні, але й не розлучиться з нею, він після закінчення трьох років перестане одержувати що б то не було. Після його смерті акції, з яких він одержував прибуток, розподіляються порівну між тими з братів і сестер, які до того часу будуть живі. Будь-який спадкоємець або правонаступник, що буде оспорювати духівницю, тим самим позбавляється права на свою долю спадщини.

Лестера вразило, з якими подробицями батько передбачив усі можливості. Під час читання заключних умов у нього навіть ворухнулася підозра, чи не брав участі в формулюванні їх Роберт; але, звичайно, він не міг стверджувати цього з певністю, — Роберт ніколи не виявляв до нього ворожих почуттів.

— Хто складав цю духівницю? — запитав він О’Брайєна.

— Та ми всі потроху старалися, — відповів той трохи зніяковіло. — Це була нелегка справа. Адже ви знаєте, містер Кейн, вашого татуся важко було в чомусь переконати. Кремінь був, а не людина. В деяких з цих пунктів він мало не проти самого себе йшов. За дух цієї духівниці ми, звичайно, не несемо відповідальності. Це вже стосується тільки вас і вашого батька. Мені було дуже важко виконати його вказівки.

— Я вас цілком розумію, — сказав Лестер. — Будь ласка, не хвилюйтесь.

М-р О’Брайєн висловив свою глибоку вдячність.

Лестер, який весь час сидів нерухомо, неначе вріс у крісло, тепер встав разом з іншими дітьми і прибрав байдужий вигляд. Роберт, Емі, Луїза, Імоджін — всі були вражені, але не можна сказати, щоб їм було шкода Лестера. Як-не-як, він поводився дуже погано. Він дав батькові досить приводів бути незадоволеним.

— А старий, либонь, перебрав міру, — сказав Роберт, що сидів поруч з Лестером. — Я аж ніяк не ждав, що він зайде так далеко. Як на мене, можна було зробити все інакше.

— Це неважно, — буркнув Лестер, похмуро посміхнувшись.

Сестрам хотілося його втішити, але вони не знали, що сказати. Адже зрештою Лестер сам винен.

— Мені здається, тато зробив не зовсім вірно, — почала було Емі, але Лестер різко обірвав її:

— Якось переживу.

Він швидко підрахував про себе, які будуть його прибутки, якщо він не виконає батькову волю, його двісті акцій коштують на біржі трохи більше тисячі доларів кожна і дають від п’яти до шости процентів прибутку. Так, більше десяти тисяч на рік аж ніяк не вийде.

Родичі роз’їхалися по домівках; Лестер заїхав до сестри, але, поспішаючи вибратися з рідного міста, відмовився від запрошення на сніданок, пославшись на невідкладні справи, і найближчим поїздом поїхав до Чикаго.

Всю дорогу думки не давали йому спокою.

Так от, значить, як мало любив його батько! Чи це можливо? Йому, Лестеру, кинули тільки десять тисяч, та й то всього на три роки, а далі він одержуватиме їх тільки в тому разі, якщо одружиться з Дженні. «Десять тисяч на рік, — думав він, — і то всього на три роки! О боже, та стільки ж кожен пристойний конторник може заробити. І подумати, що рідний батько міг так повестися зі мною!»