Дженні Герхард

Розділ VII

Герхардт був у відчаї; він не знав нікого, хто міг би йому допомогти між другою годиною ночі і дев’ятою ранку. Він зайшов додому порадитись з дружиною, а потім повернувся на свій пост. Що робити? Він пригадав тільки одну людину, яка могла б і, мабуть, погодилася б чим-небудь допомогти, — скляного фабриканта Хеммонда; але того в цей час не було в місті. А втім, Герхардт цього не знав.

Близько дев’ятої години він попрямував до суду сам, — вирішено було, що іншим членам родини не слід там бути. М-с Герхардт негайно про все дізнається: він зразу ж повернеться і все їй розповість.

У суді Себастянові довелося довго ждати, бо перед ним на лаві підсудних сиділо ще кілька чоловік. Нарешті його викликали і підштовхнули до бар’єра.

— Крав вугілля, ваше благородіє, і вчинив опір під час арешту, — пояснив поліцейський, який його заарештував.

Суддя уважно подивився на Себастяна; подряпане й побите обличчя хлопця справило на нього неприємне враження.

— Отже, молодий чоловіче, — почав він, — що ви можете сказати на свою користь? Звідки у вас такий синяк під оком?

Себастян подивився на суддю, але нічого не відповів.

— Це я затримав його, — сказав сищик. — Я застав його на платформі, яка належить нашій компанії. Він намагався вирватись, а коли я став його затримувати, він накинувся на мене. Ось цей чоловік — свідок, — додав він, показуючи на робітника, що допоміг йому затримати Себастяна.

— Це він вас ударив? — запитав суддя, помітивши, що в сищика набрякло підборіддя.

— Так, сер, — відповів сищик, задоволений тим, що помста буде звершена.

— З вашого дозволу, — сказав Герхардт, ступивши вперед, — це мій син. Його послали по вугілля. Він...

— Ми не заперечуємо, нехай збирають вугілля на коліях, — обірвав сищик. — Але він скидав вугілля з платформи своїм спільникам, їх там було чоловік шість.

— Хіба ви не можете заробити стільки, щоб не красти вугілля з платформи? — запитав суддя; але раніше ніж батько чи син встигнули відповісти, він додав: — Чим ви займаєтесь?

— Працюю на ремонті вагонів, — сказав Себастян.

— А ви? — звернувся суддя до Герхардта.

— Я нічний сторож на мебльовій фабриці Міллера.

— Хм, — процідив суддя, почуваючи, що Себастян тримається однаково уперто й задирливо. — Так от, з цього молодого чоловіка можна зняти обвинувачення в крадіжці вугілля, але він, як помітно, надто охоче вдається до кулаків. У Колумбусі і без того бійок більше, ніж досить. Десять доларів.

— З вашого дозволу... — почав Герхардт, але судовий пристав відштовхнув його.

— Я не бажаю більше нічого слухати, — сказав суддя. — Ото ще вперта людина. Хто там далі?

Герхардт пробрався до сина, присоромлений і все ж задоволений, що справа не скінчилася гірше. Гроші він, уже як-небудь дістане, думалося йому. Син співчутливо подивився на батька, коли той підійшов.

— Все гаразд, — спробував заспокоїти його Басс. — Тільки він не дав мені слова сказати.

— Добре, що він не присудив більше, — заклопотано промовив батько. — Тепер подбаємо про гроші.

Потім він пішов додому й розповів стурбованій дружині й дітям про вирок. М-с Герхардт зблідла, але все ж відчула полегшення: адже десять доларів як-небудь можна добути. Дженні слухала, трохи відкривши рота і дивлячись на батька великими очима. Вся ця історія була для неї жорстоким ударом. Бідний Басс! Він завжди був такий веселий і добродушний. Просто жах, що він потрапив до в’язниці.

Герхардт поспішив до чудового особняка Хеммонда, але фабриканта не було в місті. Тоді він подумав про адвоката на ім’я Дженкінс, з яким був трохи знайомий, і пішов до нього в контору, та не застав і його. Було ще кілька знайомих бакалійників і торговців вугіллям, але він заборгував їм. Пастор Вундт, можливо, дав би йому гроші, та Герхардту було б надто боляче признатися в тому, що трапилось, такій достойній людині. Він спробував звернутися до двох-трьох знайомих, але ті, здивовані його раптовим і дивним проханням, ввічливо відмовили. О четвертій годині він повернувся додому, стомлений і змучений.

— Не знаю, що й робити, — сказав він безнадійним тоном. — Просто сам ради собі не дам.

Дженні подумала про Брендера, але хоч становище було дуже важке, вона не наважилась піти просити в нього допомоги: вона надто добре пам’ятала батькову заборону й страшну образу, якої він завдав сенаторові. Її годинник був удруге закладений, а іншого способу дістати гроші вона не знала.

Родинна нарада тривала до половини одинадцятої і все ж придумати нічого не вдалося. М-с Герхардт, дивлячись на підлогу, упертим одноманітним рухом стискувала руки. Її чоловік неуважно проводив долонею по своєму рудуватому з сивиною волоссю.

— Все марно, — сказав він нарешті. — Я нічого не можу придумати.

— Іди спати, Дженні, — дбайливо сказала мати. — І інших поклади. Нема чого вам тут сидіти. Може, я щось придумаю. А ви всі йдіть спати.

Дженні пішла до себе в кімнату, але їй було не до спання. Незабаром після сварки батька з сенатором вона прочитала в газеті, що Брендер поїхав до Вашингтона. Про його повернення не сповіщали. І все ж, можливо, він уже приїхав. Вона замислено зупинилась перед невеликим вузьким дзеркалом, яке стояло на убогому столику. Вероніка, що спала з нею в одній кімнаті, вже лягла. Нарешті рішення Дженні зміцніло. Вона піде до сенатора Брендера. Якщо тільки він у місті, він визволить Басса. Чому б їй не піти — адже він кохає її. Він стільки разів просив її одружитися з ним. Чому б не піти і не попросити в нього допомоги?

Вона ще трохи повагалася, потім, почувши рівне дихання Вероніки, одягнула жакет і капелюшок і безшумно відкрила двері, щоб подивитися, чи немає кого в їдальні.

В домі не було чути ані звуку, тільки на кухні неспокійно похитувався у кріслі Герхардт. Ніде не світилося — горіла тільки маленька лампочка в її кімнаті, та під дверима кухні видно було жовтувату смужку. Дженні прикрутила й погасила свою лампу, потім тихенько прослизнула до надвірних дверей, розчинила їх і вийшла в ніч.

На небі сяяв півмісяць, і повітря було наповнене невиразним диханням новонародженого життя, бо знову наближалася весна. Дженні квапливо йшла темними вулицями — дугові ліхтарі ще не були винайдені — і завмирала від страху; на яке безумство вона наважилась! Як прийме її сенатор? Що він подумає? Вона зупинилась і застигла, охоплена сумнівами; потім згадала Басса, який замкнутий був на ніч у тюремній камері, і знову поспішила.

Готель «Колумбус-Хауз» побудований був так, що жінка легко могла пройти через окремий хід для дам до будь-якого поверху і в будь-яку годину ночі. Не можна сказати, щоб у цьому готелі не існували внутрішні правила, але, як і в багатьох інших готелях у той час, нагляд за виконанням правил не завжди був досить суворий. Хто хотів, міг увійти, через чорний хід потрапити до вестибюля, і тут його помітив би клерк. Крім цього, ніхто особливо не стежив за тим, хто входить чи виходить.

Коли Дженні підійшла до готелю, навкруги було темно, горіло тільки кволе світло в під’їзді. До номера сенатора треба було пройти кілька кроків по коридору другого поверху. Дженні побігла вгору; вона була бліда від хвилювання, але більше ніщо не виказувало бурі, що буяла в її душі. Підійшовши до знайомих дверей, вона зупинилась: вона і боялася, що не застане Брендера й тремтіла від думки, що він може бути тут. У скляному віконечку над дверима видно було світло, і, зібравши всю свою мужність, Дженні постукала. За дверима почувся кашель і рух.

Здивуванню Брендера, коли він відчинив двері, не було меж.

— Та це Дженні! — вигукнув він. — От чудесно! А я думав про вас. Заходьте, заходьте...

Він палко обійняв її.

— Я збирався відвідати вас. Я весь час думав, як би мені полагодити справу. І ось ви прийшли. Але що трапилось?

Він відступив на крок і подивився на засмучене обличчя Дженні. У її красі йому ввижалася свіжість тільки що зрізаних лілей, ще вологих від роси.

Безкінечна ніжність хвилею прилила до його серця.

— У мене до вас прохання, — з зусиллям вимовила вона нарешті. — Мій брат у в’язниці. Нам треба внести за нього десять доларів, і я не знала, куди ще піти.

— Бідна моя дівчинко! — сказав він, гріючи її закляклі руки. — Куди ж вам ще йти? Адже я говорив вам, щоб ви завжди звертались до мене! Хіба ви не знаєте, Дженні, що я все зроблю для вас?

— Знаю, — задихнувшись, ледве вимовила вона.

— Так от, ні про що більше не турбуйтесь. Але коли ж доля перестане, нарешті, завдавати вам ударів, бідолашна моя? Як ваш брат потрапив до в’язниці?

— Його спіймали, коли він скидав вугілля з платформи, — відповіла Дженні.

— А! — відгукнувся Брендер з щирим співчуттям.

Цього юнака заарештували й засудили до штрафу за те, на що по суті штовхнуло його саме життя. І ця дівчина прийшла до нього вночі благати про десять доларів, які були їй так потрібні; і для неї це величезна сума, для нього — ніщо.

— За брата не уболівайте. Я все полагоджу, — швидко сказав він. — Через півгодини він буде вільний. Посидьте тут і спочивайте, поки я не повернусь.

Він показав їй на крісло біля великої лампи й швидко вийшов з кімнати.

Брендер знав шерифа, який відав окружною в’язницею. Знав він і суддю, що наклав на Себастяна штраф. Потрібні були якісь п’ять хвилин, щоб написати судді прохання про відміну кари, яка б могла зіпсувати юнакові майбутнє, і відіслати записку з посильним до нього, на квартиру. Ще десять хвилин потрібні були для того, щоб самому піти до в’язниці й умовити свого друга шерифа зараз же випустити Себастяна.

— Ось гроші, — сказав Брендер. — Якщо штраф буде скасований, ви повернете їх мені. А тепер відпустіть його.

Шериф охоче погодився. Він зразу ж пішов униз, щоб самому простежити, як виконаний його наказ, і здивований Басс опинився на волі, його не удостоїли навіть ніякими поясненнями.

— Все гаразд, — сказав тюремник. — Ти вільний. Біжи додому й гляди, не попадайся більше на такій справі.

Розгублений Басс пішов додому, а колишній сенатор повернувся до себе в готель, намагаючись вирішити, як бути далі. Становище складне. Очевидно, Дженні звернулася до нього без відома батька. Це була її остання надія. І тепер вона жде у нього в номері.

У житті кожної людини бувають критичні хвилини, коли вона хитається між суворим додержанням обов’язку й справедливості і спокусою щастя, якого, здається, можна б досягнути, — треба лише діяти не так, як належить. І межа між тим, що належить робити й чого робити не можна, далеко не завжди виразна. Брендер розумів, що навіть одружитися з Дженні буде нелегко через безглузду впертість її батька. Ще одна перешкода — громадська думка. Припустимо, він одружиться із Дженні — що скажуть люди? Вона — багато обдарована натура, здатна гостро відчувати, це він знав. У ній є щось поетичне, якась душевна тонкість, неприступна розумінню юрби. Він і сам не зовсім розумів, що це таке, але вгадував у дівчині багатий внутрішній світ, — а це захопило б будь-кого на місці Брендера, хоч розум Дженні був ще нерозвинений і їй не вистачало життєвого досвіду. «Незвичайна дівчина», думав Брендер, знову уявляючи її перед собою.

Обмірковуючи, що робити далі, він повернувся до себе. Увійшовши до кімнати, він знову був вражений красою дівчини і її непереборною привабливістю. У сяйві лампи, що була затінена абажуром, вона здавалася йому якимсь невідомим світові чудом.

— Ну от, — сказав він, намагаючись здаватися спокійним. — Я поклопотався про вашого брата. Він вільний.

Дженні встала.

Вона ахнула, сплеснувши руками, потім ступила до Брендера.

Очі в неї наповнилися сльозами подяки.

Він побачив ці сльози і підійшов до неї зовсім близько.

— Ради бога, не плачте, Дженні, — сказав він. — Ви ангел! Ви втілення доброти! Подумати тільки, ви принесли стільки жертв і ось тепер плачете!

Він пригорнув її до себе, і тут притаманна обережність зрадила його. Він почував одно: збувається те, про що він так мріяв. От нарешті, після стількох невдач, доля дарує йому те, чого він найбільше жадав, — кохання, кохану жінку. Він обняв її і цілував знову й знову.

Англійський письменник Джефріс сказав, що довершена дівчина з’являється раз у півтораста років.

Якщо ви зрозуміли й оцінили принаду лісових дзвіночків, повторену сотні разів; якщо троянди, музика, рожеві світанки й присмерки коли-небудь змушували дужче забитись ваше серце; якщо вся ця краса скороминуща — і от вона віддана вам у руки, раніше ніж світ зник від вас, — чи відмовитесь ви від неї?