Дженні Герхард

Розділ XXXVII

Слова про переїзд до Хайд-Парку не були сказані марно. Коли через два-три тижні все знову прийшло до норми, Лестер запропонував Дженні поїхати з ним туди, щоб наглядіти будинок.

Під час першої ж поїздки вони знайшли те, що їм було потрібно, — старий будинок на одинадцять великих кімнат, оточений газонами і гіллястими деревами, посадженими тоді, коли місто тільки ще починало будуватись. Тут було гарно, затишно, тихо. Дженні була захоплена простотою майже селянської садиби, хоч її й пригнічувала свідомість, що вона увійде до свого нового будинку не зовсім законною хазяйкою. Коли вона готувалася піти від Лестера, її підтримувала невиразна надія, що він приїде за нею і вони одружаться. Тепер на цьому поставлено хрест. Вона обіцяла залишитись, і треба буде якось до всього пристосуватися. Вона почала говорити, що такий великий будинок їм ні до чого, але Лестер не став її слухати.

— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей, — сказав він. — У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.

Він дав агенту вказівки скласти договір на п’ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.

Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів, трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило око, і клопоти по влаштуванню на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.

Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. «Тут так добре, тату, — писала вона — тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б така рада!»

Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже звик жити сам, так невже перебиратися в Чикаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.

Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт, — безладне нагромадження будинків в одному з найбідніших кварталів міста, — вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір’я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під’їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом’ятому одязі. «Бідний тато», подумала вона. Він підійшов до неї, і його допитливий погляд пом’якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.

— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.

— Я хочу забрати тебе до себе, тату, — почала благати Дженні. — Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.

— О, — сказав він, збентежений, — то ти для цього приїхала?

— Так, — відповіла вона. — Поїдемо зі мною. Не треба залишатися тут.

— У мене добрий куток, — сказав він, немов виправдуючись.

— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.

— Ти мені одно скажи, — зажадав він, — одружені ви чи ні?

— Звичайно, — хоробро збрехала вона. — Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.

Їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.

— Ну що ж, — сказав він, — давно пора.

— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона.

Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.

— Так, поїду, — сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.

— Зараз, зі мною?

Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.