Дженні Герхард

Розділ XIX

Хоч після цієї хвилюючої зустрічі в обох залишилося почуття якоїсь недомовленості, але ні Лестер Кейн, ні Дженні не мали найменшого сумніву: на цьому справа не скінчиться. Кейн відчував, що дівчина зовсім причарувала його. Вона чудова. Він навіть не уявляв собі, що вона така мила. Її сумніви, благання, це боязке «ні, ні, ні!» хвилювали його, як музика. Безперечно, ця дівчина створена для нього — і він її доможеться. Вона надто чарівна, не можна випустити її. Яке йому діло до того, що скажуть її рідні та й цілий світ?

Дивна справа, Кейн був цілком впевнений в тому, що рано чи пізно Дженні поступиться перед ним і фізично, як уже поступилася в душі. Він не міг би пояснити, звідки в нього ця певність. Щось таке в Дженні — її надзвичайна граціозність, одвертий, нелукавий погляд — примушували думати, що вона здатна до пристрасті, в якій немає нічого грубого й аморального. Це була жінка, створена для чоловіка — для одного, єдиного. З нею неподільно була зв’язана уява про кохання, ніжність, покору. Нехай тільки з’явиться той, єдиний — і вона полюбить його й піде з ним. Так розумів її Лестер. Він відчував це. Вона повинна скоритися йому, бо він для неї і є — той самий, єдиний.

А Дженні передчувала всілякі ускладнення, можливо — катастрофу. Якщо він переслідуватиме її, то, звичайно, дізнається про все. Вона не сказала йому про Брендера, бо все ще невиразно сподівалась, що вислизне. Розлучившись із ним, вона знала, що він повернеться. Вона мимоволі розуміла, що прагне цього. І все ж відчувала, що не повинна поступитись, а повинна, як і раніше, жити чесним, важким і одноманітним життям. Це — кара за її минуле. Вона мусить пожати те, що посіяла.

Солідний особняк Кейнів у Цинциннаті, куди Лестер повернувся, розлучившись з Дженні, був повною протилежністю будинку Герхардтів. Це був великий двоповерховий будинок без ознак певного стилю; він нагадував французький замок, але побудований був з червоної цегли та пісковика. Ділянка навкруг нього, засаджена квітами й деревами, нагадувала справжній парк, і навіть каміння тут, здавалося, говорило про багатство, гідність і витончену розкіш. Арчібалд Кейн, батько родини, нажив величезне багатство, і до того ж не шляхом грабежу, не якимсь нахабним чи нечесним способом, але завдяки тому, що зумів взяти в свої руки найбільш потрібне на той час, а через те й вигідне діло. Ще за юнацьких років він збагнув, що Америка — країна молода, яка розвиватиметься. Отже, буде величезний попит на всілякі екіпажі, фургони, повозки, вози — і хтось повинен задовольняти цей попит. Він відкрив невеличку майстерню і поступово перетворив її на солідне підприємство; він випускав добрячі екіпажі й продавав їх з великим прибутком. Арчібалд Кейн вважав, що люди в більшості своїй чесні; він був певен, що їм потрібні добротні, по совісті зроблені речі, і, коли їм такі речі запропонувати, вони охоче почнуть купувати у вас і звертатимуться до вас знову й знову, доки ви не станете багатою і впливовою людиною. Він вважав, що в торгівлі треба бути щедрим і завжди, продаючи, відмірювати «з походом». Все життя, до старості, він мав добру славу у всіх, хто його знав. «Арчібалд Кейн? — говорили про нього конкуренти. — О, це особлива людина. Спритний, але чесний. Це велика людина!»

У Арчібалда Кейна було двоє синів і три дочки, всі здорові, вродливі, обдаровані незвичайним розумом, але ніхто з них не мав такої широкої натури і так багато сил та енергії, як цей шановний патріарх. Сорокалітній Роберт, старший син Кейна, давно став правою рукою батька в фінансових справах: він був далекоглядний і мав важку руку — якості дуже важливі для ділка, бо в справах не обійтись без підлості. Роберт був середній на зріст, худорлявий, з високим чолом, і вже починав сивіти; у нього були живі світло-блакитні очі, орлиний ніс і тонкі, уперто і безстрасно стиснуті губи. Він був скупий на слова, неквапливий у своїх рухах і серйозно обмірковував кожен крок. Як віце-президент великого підприємства, що розташувалося на цілих два квартали на околиці міста, він посідав майже таке ж високе становище, як і його батько. Роберт Кейн був жорсткою людиною, ділок з великим майбутнім, — його батько добре знав це.

Другий син, Лестер, був улюбленцем батька. Аж ніяк не блискучий фінансист, яким був Роберт, він проте краще розумів потайні пружини, що керують світом. Він був м’якший, людяніший, доброзичливо до всього ставився. І, як не дивно, старий Арчібалд вірив йому і захоплювався ним. Він охочіше звертався до Роберта, коли перед ним виникало якесь заплутане фінансове питання, але Лестера він більше любив як сина.

З дочок старшою була Емі, вродлива тридцятилітня жінка, у якої вже підростав синочок; двадцятивосьмилітня Імоджін також була вже одружена, але дітей поки що не мала; наймолодша, двадцятип’ятилітня Луїза, ще не вийшла заміж; це була найкрасивіша з сестер, але проте й найхолодініша та нетерпиміша. Вона найбільше за всіх прагнула блиску й пошани, найбільше дбала про родинний престиж і мріяла, щоб Кейни затьмарили всіх, що оточували їх. Вона дуже пишалася високим становищем родини в суспільстві й трималася так велично й зарозуміло, що це часом потішало, а іноді й дратувало Лестера. Він любив її, — мабуть, навіть більше від інших сестер, — але вважав, що вона без будь-якої втрати для гідності родини могла б пишатися менше.

Їхня мати, шістдесятирічна м-с Кейн, була скромна й достойна жінка; проживши перші роки заміжжя порівняно бідно, вона й тепер не дуже прагнула до світського життя. Але, люблячи дітей і чоловіка, вона наївно пишалася з їхнього становища й успіхів. Їй самій вистачало й відблиску їхньої слави. Це була добра жінка, хороша дружина й мати.

Лестер приїхав у Цинциннаті надвечір і зараз же пішов додому. Старий слуга-ірландець відчинив йому двері.

— О, містер Лестер! — зрадів він. — От і добре, що ви повернулись. Дозвольте ваше пальто. Так, так, у нас була чудова погода. Атож, атож, вдома всі здорові. Аякже, ваша сестриця місіс Емі з синком були тут, тільки що пішли. Ваша матуся нагорі, у себе в кімнаті. Еге ж, еге ж.

Лестер весело посміхнувся йому й піднявся до матері. У білій з золотом кімнаті, що виходила в сад, вікнами на південь і захід, він застав м-с Кейн, благообразну жінку з добрим, трохи стомленим обличчям і гладко зачісаним сивим волоссям. Коли відчинилися двері, вона підвела голову, відклала книгу і встала назустріч синові.

— Здрастуй, мамо, — сказав він, обнімаючи й цілуючи її. — Як твоє здоров’я?

— Все без змін, Лестер. Як тобі їздилось?

— Чудово. Знову провів кілька днів у Брейсбріджів. Мені довелося заїхати у Клівленд, щоб побачитися з Парсонами. Всі питали про тебе.

— Як поживає Мінні?

— Все так само. Мені здається, що вона анітрохи не змінилася. І, як завжди, з захопленням приймає гостей.

— Дуже розумна дівчина, — зауважила мати, пригадуючи м-с Брейсбрідж ще юною, коли та жила в Цинциннаті. — Вона мені завжди подобалась. Така розсудлива.

— Цього в неї й зараз не відбереш, — багатозначно сказав Лестер.

М-с Кейн посміхнулася і почала розповідати йому про різні домашні події. Чоловік Імоджін поїхав у якійсь справі до Сент-Луїса. Дружина Роберта хвора — застудилася. Помер старий Цвінгль, фабричний сторож, що прослужив у м-ра Кейна сорок років. М-р Кейн буде на його похоронах. Лестер слухав шанобливо, хоч трохи й неуважно.

Спустившись униз, він зустрів Луїзу. Вона була шикарна — кращого слова не підшукаєш. Вишита стеклярусом чорна шовкова сукня облягала її струнку постать, рубінова брошка дуже личила до її смуглявої шкіри й чорного волосся. Погляд її чорних очей проймав наскрізь.

— А, це ти, Лестер! — вигукнула вона. — Коли повернувся? Обережніше з поцілунками, я їду в гості і вже напудрилася. Ой, ти, ведмідь!

Лестер міцно обійняв її й дзвінко поцілував. Вона з силою відштовхнула його.

— Я змахнув не так-то й багато пудри, — сказав він. — А ти візьми пуховку і додай! — і він пішов до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду.

Звичай переодягатися до обіду був заведений у родині Кейн за останні роки. Гості бували так часто, що це зробилося в деякій мірі необхідністю. І Луїза була щодо цього особливо педантична. Цього вечора ждали Роберта й подружжя Барнет — старих друзів батька й матері, отже обід, звичайно, мав бути урочистий. Лестер знав, що батько вдома, але не поспішав побачити його. Він думав про останні два дні, проведені у Клівленді, й прикидав, коли знову побачить Дженні.