Дженні Герхард

Розділ LV

За наступний рік чи два ділові й світські кола Чикаго, Цинциннаті, Клівленда й інших міст були свідками своєрідного відродження Лестера Кейна. За час зв’язку з Дженні він цурався багатьох людей і починань і, здавалося, втратив до них будь-який інтерес; тепер же, розлучившись із нею, він знову з’явився на сцені у всеозброєнні своїх величезних засобів, став розбиратись у кожній справі, як людина, певна своєї сили, і незабаром став визнаним авторитетом в галузі комерції й фінансів. Правда, він постарів. Де в чому це був уже не колишній Лестер. До зустрічі з Дженні йому притаманна була самовпевненість, властива кожному, хто не звідав поразок. Якщо ти вихований у розкоші, якщо ти бачиш суспільство тільки з його приємного боку, такого переконливо-облудного, коли маєш справу з великими підприємствами не через те, що ти їх створив, а тому, що ти сам є часткою їх і що вони були при тобі від народження, як повітря, яким ти дихаєш, — тоді природно створюється ілюзія непорушності буття, здатна затуманити найсвітліший розум. Важко мати уявлення про те, чого ми не бачили, відчути те, чого самим не довелося пережити. Подібно до всесвіту, який здається нам одвічним і непохитним тільки через те, що ми нічого не знаємо про сили, які створили його, світ Лестера здавався йому й непохитним, і одвічним. Лише тоді, коли нависли грозові хмари й налетів ураган, коли на нього рушили війною всі сили суспільних умовностей, — тільки тоді він зрозумів, що, можливо, переоцінив себе, що його особисті бажання й погляди — ніщо перед думкою суспільства; що він неправий. Йому уявлялося, що дух часу — Zeitgeist, як прозивають його німці, — стоїть на сторожі якоїсь системи, що наше суспільство організовано за якимось загадковим, неприступним для людського розуміння зразком. Він не міг розпочати єдиноборство з цим суспільством. Він не міг відмахнутися від його велінь. Його сучасники вважали такий суспільний устрій необхідним, і Лестер переконався, що, порушивши його закони, легко опинитися за бортом. Всі відвернулися від нього — батько й мати, сестри, знайомі, друзі. Боже милосердний! Яку бурю викликав його вчинок! Сама доля ніби вирішила його покарати, його операція з нерухомим майном закінчилася нечуваним провалом. Чому? Невже боги стоять на сторожі законів суспільства, якими він хотів знехтувати? Очевидно. Так чи інакше, його примусили здати позиції, і от він знову в своєму колишньому світі, сповнений енергії й рішучості, трохи пом’ятий після всього пережитого, але все ж досить велика і впливова постать.

Цей відступ після довгої боротьби не минув для нього безкарно, — він дуже озлобився. Він відчував, що його штовхнули на перший у його житті негідний і жорстокий вчинок. Дженні заслуговувала кращої долі. Соромно було покинути її, одержавши від неї так багато. Що й казати, вона стала вища від нього в благородстві. А головне — не можна виправдати себе безвихідністю становища. Він міг би прожити на десять тисяч у рік; міг би обійтися без півтора мільйонів, якими тепер володіє. Міг би обійтися й без світського суспільства, яке, виявляється, не втратило для нього своєї привабливої сили. Міг би, але не захотів і ще збільшив свою провину думкою про іншу жінку.

Чим вона краща від Дженні? — ось питання, яке весь час поставало перед Лестером. Чи добра вона? Хіба не робила вона найодвертіших спроб забрати його в жінки, яку зобов’язана була вважати його дружиною? І хіба це добре? Хіба жінка з великим серцем так зробила б? Нарешті, чи досить вона гарна для нього? Може, йому не слід з нею одружуватися? Може, йому взагалі не слід одружуватися, оскільки він, якщо не юридично, то морально ще зв’язаний з Дженні? Який з нього вийде чоловік? Ці думки не давали йому спокою, і він не міг позбутися свідомості, що йде на безсердечний і непорядний вчинок.

Він зробив помилковий крок, керуючись матеріальними міркуваннями, а тепер готовий поступитися міркуваннями моральними. Новою помилкою він намагається виправити першу. Але чи принесе це йому задоволення, чи окупиться з матеріальної й моральної точки зору, чи принесе йому душевний спокій? Він уперто думав про це, поки перебудовував своє життя відповідно до колишніх, вірніше — до нових умов, але спокою не було. Скоріше, йому ставало гірше, він опинився у полоні похмурого, мстивого почуття. Часом він думав, що коли одружиться з Летті, то тільки для того, щоб за допомогою її грошей жорстоко розправитись зі своїми ворогами, але зразу ж починав ганьбити себе за такі думки. Він жив у готелі «Аудіторіум», їздив до Цинциннаті на засідання правління, де тримав себе гордовито й задирливо; мучився від внутрішнього розладу і власної байдужості до всього в світі. Але з Дженні після її від’їзду він не зустрічався.

Зрозуміло, м-с Джералд з живим інтересом сприйняла звістку про новий поворот у житті Лестера. Трохи почекавши для пристойності, вона написала йому на його адресу до Хайд-Парку, ніби не знаючи, що він переїхав. «Де ви ховаєтесь?» запитувала вона. Лестер у цей час тільки-тільки почав звикати до зміни, що з ним сталася. Він говорив собі, що має потребу в розумному слові й співчутті, — розуміється, жіночому. У гості його почали запрошувати, як тільки з’ясувалося, що він живе сам і що його фінансове становище відновлене. Він уже побував у кількох загородніх домах у супроводі одного тільки слуги — японця — краща ознака того, що він знову став холостяком. Про його минуле ніхто не згадував ні словом.

Одержавши листа м-с Джералд, Лестер вирішив, що треба відвідати її. Він перед нею винний — останні місяці до від’їзду Дженні він навіть не заглядав до неї. Але й зараз він не став поспішати. Через деякий час вона по телефону запросила його на обід, і тоді він, нарешті, поїхав.

М-с Джералд була прекрасна в ролі гостинної хазяйки. Серед її гостей були піаніст Альбоні, скульптор Адам Раскович, англійський вчений сер Нельсон Кіз, а також — на здивування Лестера — м-р і м-с Беррі Додж, з якими він не зустрічався, хіба що мимохідь, уже кілька років. Лестер і хазяйка дому весело обмінялися привітаннями, як люди, що чудово розуміють одно одного і що раді випадкові провести час разом.

— І не сором вам, сер? — сказала вона, тільки Лестер з’явився на дверях. — Хіба можна забувати старих друзів? Ви будете за це покарані.

— Я був страшенно зайнятий, — відповів він. — А яка мене чекає кара? Сподіваюсь, дев’яносто різок вистачить?

— Дев’яносто різок — ще б пак! — заперечила вона. — Ви хочете легко розплатитись. Я забула, як це карають злочинців у Сіамі?

— Напевне, кидають у кипляче масло.

— Оце ще так. Я вже придумаю для вас якусь страшну кару.

— Ну, коли придумаєте — повідомте мене, — засміявся він, але в цей час м-с де-Лінкум, що допомагала хазяйці приймати гостей, повела його, щоб познайомити із знатними іноземцями.

Зав’язалася жвава розмова. Лестер, який завжди почував себе у такій обстановці, як риба в воді, відчував незвичайний приплив бадьорості. Обернувшись, він раптом побачив поруч з собою Беррі Доджа.

Додж сяяв від найлюб’язнішої посмішки.

— Де ти мандруєш? — запитав він. — Ми тебе не бачили вже й не знаю скільки років. Підемо до місіс Додж, вона хоче з тобою поговорити.

— Так, давненько не бачились, — безтурботно підтвердив Лестер, згадавши їх останню зустріч і тон Доджа, такий несхожий на його сьогоднішнє поводження. — Живу я в «Аудіторіумі».

— А я тільки цими днями про тебе довідувався. Ти Джексона Дюбуа знаєш? Ну, звичайно, знаєш. Так от ми з ним збираємось махнути до Канади пополювати. Ти з нами не поїдеш за компанію?

— Зараз не можу, — відповів Лестер, — я дуже зайнятий. Якось іншим разом — із задоволенням.

Додж не відходив від нього. Зовсім недавно він прочитав, що Лестер обраний до правління ще однієї компанії, — видно, людина знову пішла угору. Але тут оголосили, що обід поданий, і Лестер опинився праворуч від м-с Джералд.

— Ви не збираєтесь побувати в мене з менш офіціальним візитом? — запитала вона напівголосно, користуючись хвилиною, коли бесіда за столом зробилася особливо жвавою.

— Збираюся, — відповів він, — і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?

— Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.

Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.

— Ну от, — сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами, — яких пояснень ви від мене чекаєте?

— Ви спалили свої кораблі? — запитала вона.

— Ох, не знаю, — відповів він замислено. — І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.

— Я так і думала, — зітхнула м-с Джералд. — Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо, — хіба ви не згодні зі мною?

— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?

— Розумію, — сказала вона лагідно.

— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв’язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.

— Вона, розуміється, добре забезпечена. — Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.

— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чикаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.

— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати, — всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.

— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю, — заперечив він. — Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в світі. Я надто багато думаю.

— Бідний Лестер! — сказала вона ніжно. — Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?

— Дуже, — відповів він.

— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.

— Коли? — запитав він.

— У наступний вівторок.

— Хвилинку, — сказав він. — Зараз подивимось. — Він перегорнув записну книжку. — Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.

— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?

— Приїду.

Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блідо-лілової сукні.

— Не можна так багато думати, сер, — сказала вона безтурботно. — Обов’язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.

— Що ж поробиш, — відповів він. — Я не вмію не думати.

— Ну, одно я знаю. — Вона легенько ущипнула його за вухо. — На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу, — додала вона сміливо. — Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.

Він встав, підійшов до вікна й спідлоба подивився на неї.

— Що вам треба, це я знаю, — сказав він похмуро.

— А чом би й ні? — запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?

— Ви самі не знаєте, що робите, — пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.

— Летті, — сказав він, — ви марно хочете вийти за мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.

— А на мою думку, вийде, — не здавалася вона. — Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.

Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.

— Бідна Летті! — сказав він. — Я цього не вартий. Дивіться — пожалкуєте.

— Ні, не пожалкую, — заперечила вона. — Я знаю, що роблю. Мені однаково, якої ви думки про себе. — Вона припала щокою до його плеча. — Ви мені потрібні.

— Так ви, чого доброго, мене доб’єтесь, — сказав він і, нахилившись, поцілував її.

— Ах! — вигукнула вона і сховала обличчя в нього на грудях.

«Недобре, — думав він, обіймаючи її, — не слід би мені цього робити».

Але він усе тримав її в обіймах, і коли вона, підвівши голову, знову потягнулася до нього, він поцілував її ще багато разів.