Дженні Герхард

Розділ XLІX

Мати сумнів щодо успіху задуманої операції, здавалося, не було ніяких підстав. Величезний досвід і тверезі міркування м-ра Росса були запорукою успіху в кожному його починанні. Він досконало вивчив свою справу. Він умів переконати кого завгодно і в чому завгодно, аби лише йому дали час докладно висвітлити питання б усіх боків.

Лестер не одразу дозволив себе втягти в цю справу, хоч, загалом, операції з нерухомим майном були йому до вподоби. Земля його цікавила. Він вважав, що це — солідне вкладення капіталу, якщо не розмахуватися надто широко. Досі він не пробував вкладати гроші в земельні ділянки, але тільки через те, що бував у колах, які були далекі від цих інтересів. Він був людиною «безземельною», а зараз, у деякій мірі, і безробітною.

М-р Росс йому подобався, він, очевидно, знався на тому, що робив. Його твердження не важко було перевірити, що Лестер і зробив. До того ж він пам’ятав рекламні щити Росса в прерії і його об’яви в газетах. І треба вже було, нарешті, припинити неробство, що тягнулося надто довго, і хоч скільки-небудь збільшити свій капітал.

На жаль, Лестер останнім часом розучився вникати в дрібні деталі. З самого початку його діяльності в батьківському підприємстві йому доручалися завдання загального характеру — закупівля великих партій товарів, розміщення оптових замовлень, обговорення питань, які стосуються роботи фірми в цілому і далеких від практичних деталей, що мають першорядне значення для дрібніших торговців. На фабриці не він, а Роберт вираховував до останнього цента витрати виробництва, стежив за тим, щоб ніде не було ані найменшого збитку. А Лестер сумлінно і з інтересом виконував доручення більш загального порядку. Зараз, коли він обмірковував пропозицію Росса, його цікавили широкі перспективи, а не дрібниці. Він чудово знав, що Чикаго швидко зростає і ціна на землю не може не підвищитись. Там, де зараз гола прерія, дуже скоро, за кілька років, будуть густо забудовані жилі передмістя. Не можна навіть уявити, щоб ціни на землю впали. Продаж дільниць може затягнутися, і ціни можуть підвищуватись не завжди однаково швидко, але впасти вони не можуть. У цьому переконував його Росс, та й сам Лестер був у цьому впевнений.

Цілого ж ряду випадковостей він не передбачив. Він не подумав про те, що сам м-р Росс не вічний; що районові, який зараз здається ідеальним для житлового передмістя, може пошкодити забудова сусідніх з ним кварталів; що несприятлива фінансова кон’юнктура може викликати зниження цін на землю, більш того — панічну тенденцію продавати ділянки за безцінь, перед якою не встояти навіть таким досвідченим маклерам, як м-р Семюел Росс.

Кілька місяців Лестер вивчав обстановку, змальовану його новим наставником і гідом, а потім, прийшовши до висновку, що коли риск тут і є, то дуже незначний, вирішив продати частину акцій, що приносили йому жалюгідні шість процентів, і вкласти гроші в нове підприємство. Першим його внеском були двадцять тисяч доларів, половина ціни за землю, яку вони за угодою з Россом сплачували нарівно; ця угода повинна була залишатись у силі до того часу, поки не будуть розпродані усі ділянки. Потім він дав дванадцять з половиною тисяч на проведення робіт, а далі — ще дві з половиною тисячі на сплату податків і на різні непередбачені витрати. Виявилося, що через особливості ґрунту нівеліровка коштує дорожче, ніж передбачалося кошторисом; що дерева не завжди приймаються з першого разу; що для успішного завершення деяких робіт треба «підмазати» декого в газовому або водопровідному відділі міського господарства. Всім цим займався м-р Росс, але, оскільки це тягло за собою збільшення витрат, він не міг не тримати Лестера в курсі справи.

Приблизно через рік після їх першої бесіди ділянки були готові, але щоб створити їм належну рекламу, слід було зачекати весни. Для покриття витрат на рекламу Лестеру довелося зробити третій внесок, і він продав ще на п’ятнадцять тисяч акцій, вважаючи за потрібне довести справу до кінця, а потім уже ждати обіцяних прибутків.

Спочатку Лестер був цілком задоволений здійсненням своїх планів. Росс безперечно показав себе тямущим і проникливим ділком, що вміє охопити велику кількість різноманітних деталей. Ділянки були опрацьовані чудово. Новому районові була дана приваблива назва Грінвуд — Зелений ліс, — хоч, як відзначив Лестер, там і пенька не було. Але Росс запевнив його, що людям, які підшукують собі приміську ділянку, така назва припаде до душі; а побачивши, наскільки енергійно йде посадка дерев, яким належить у майбутньому перетворитись у тінисті алеї й сади, вони легко приймуть мрії за дійсність. Лестер посміхнувся у відповідь на цей аргумент.

Першою тінню, яка затьмарила світле майбутнє Грінвуда, була чутка, що «Інтернаціональна консервна» — одна з найкрупніших компаній, які об’єднались у м’ясоконсервний трест, чия контора містилася на розі Холстед-стріт і Тридцять другої, — вирішила виділитися з тресту й заснувати самостійне підприємство. В газетах писали, що «Інтернаціональна» має намір осісти далі на південь, цілком ймовірно в районі П’ятдесят п’ятої вулиці й Ешленд авеню. Квартал цей безпосередньо межував на заході з землею Лестера, а самої гадки, що по сусідству відкривається консервний завод, було досить, щоб загубити перспективи новонародженого дачного передмістя.

Росс був у нестямі від люті. Швидко оцінивши обстановку, він вирішив, що єдиний вихід — це розрекламувати нові ділянки в газетах і подбати про те, щоб розпродати їх, поки не виникли ще які-небудь перешкоди. Він виклав свій погляд на речі Лестеру, і той погодився, що так буде найкраще. Вони вже витратили на рекламу шість тисяч доларів, а тепер за десять днів витратили ще три тисячі, щоб створити враження, що Грінвуд — ідеальний, обладнаний за останнім словом сучасної техніки район, не має і не матиме по красі й тиші рівних собі в Чикаго. Та це не допомогло. На кілька ділянок знайшлися покупці, проте зловісні чутки про плани «Інтернаціональної консервної» уперто трималися; тепер Грінвуд годився хіба що під селище для робітників-іноземців; а витівка з дачним передмістям явно зазнала цілковитого провалу.

Лестера цей новий удар довів до повного відчаю. П’ятдесят тисяч доларів — дві третини його достатку, якщо не рахувати щорічного прибутку, який відказав йому батько, — виявилися замороженими; треба було сплачувати податки, робити ремонт і приготуватися до того, що ціни на землю почнуть падати. Він висловлював припущення, що ділянки, які в них залишились, можна б продати за собівартістю або закласти, відмовившись від дальшої експлуатації; але Росс дивився на справу куди гірше. Разів зо два він уже потрапляв у таку халепу. Він вірив у забобони і вважав, що коли справа не пішла гладко з самого початку, отже, не судилося, і що б ти не робив — лиху однаково не зарадиш. З гіркого досвіду він знав, що багато його колег думають так само.

Вони протрималися біля трьох років, а далі ділянки пішли з молотка. На пайку Лестера, який вклав у них п’ятдесят тисяч доларів, припало трохи більше вісімнадцяти тисяч; і дехто з людей, яких навчило життя, запевняв його, що він ще щасливо відбувся.