Дженні Герхард

Розділ IX

Ледве стримуючи тремтіння, Дженні взяла газету й вийшла до сусідньої кімнати. Вона стала біля вікна й знову подивилася на ці рядки, вся заціпенівши від невимовного жаху.

«Він помер», от і все, що вона могла зараз зрозуміти, а з сусідньої кімнати до неї долітав голос Басса, який розповідав про подію батькові: «Так, помер», чула вона і знову намагалася уявити собі, що ж це означає для неї. Але свідомість відмовлялася їй служити.

За хвилину до неї підійшла м-с Герхардт. Вона чула слова Басса й бачила, як Дженні вийшла з кімнати, але, пам’ятаючи сутички з чоловіком через сенатора, побоялася виявити свої почуття. У неї ніколи не виникало ані найменшої підозри про те, що сталося між дочкою й сенатором, і зараз їй просто хотілося висловити співчуття Дженні в годину загибелі її надій.

— Як це печально, правда? — сказала вона, щиро засмучена. — Треба ж було, щоб він помер саме тепер, коли хотів стільки зробити для тебе і для всіх нас.

Вона замовкла, чекаючи відповіді, але Дженні немов заніміла.

— Не журись, — говорила м-с Герхардт, — тут уже нічим не допоможеш. Він хотів багато що зробити, але тепер не треба думати про це. Все скінчене, і нічого не можна змінити, ти ж сама розумієш.

Вона знову замовкла, а Дженні лишалася все такою ж німою і нерухомою. Побачивши, що умовляння марні, м-с Герхардт вирішила, що Дженні хоче побути сама, і вийшла з кімнати.

А Дженні все стояла біля вікна, і тепер, коли справжнє значення цієї новини стало доходити до її свідомості, вона почала розуміти, яке безвихідне й непоправне її становище. Вона пішла в спальню, сіла на край ліжка і побачила в маленькому люстерку напроти бліде, спотворене від горя обличчя. Дженні розгублено дивилась — невже це вона? «Доведеться виїхати», подумала вона і з мужністю відчаю почала в думках підшукувати собі притулок.

Тимчасом надійшла година вечері, і заради пристойності вона приєдналася до інших; їй було нелегко поводитись, як завжди. Герхардт помітив, що вона пригнічена, але не підозрював усієї глибини відчаю, що приховувався за цим. А Басс був надто заклопотаний власними справами, щоб звертати увагу на кого б то не було.

У наступні дні Дженні обмірковувала своє тяжке становище і запитувала себе, що робити. Правда, гроші в неї є, але ні друзів, ні досвіду, ні притулку. Вона завжди жила з батьками. Іноді вона відчувала незрозумілий занепад духу, здавалося, що якісь невиразні і безіменні страхи переслідували її. Одного разу вранці вона відчула непереборне бажання розплакатися, і потім це почуття часто охоплювало її у найнезручніші хвилини. М-с Герхардт стала помічати це і одного разу вирішила розпитати дочку.

— Скажи, що з тобою? — ласкаво заговорила вона. — Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.

Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м’яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.

— Ох, це все моя провина, — зрештою сказала вона, охоплена каяттям. — Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.

Тут вона не витримала й розридалася.

Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.

Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. «Ноги її не буде більше в моєму домі!» кричав він.

— Я так боюся батька, — часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці. — Що ж він скаже...

— Може, мені краще виїхати, — пропонувала Дженні.

— Ні, — відповідала мати, — поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.

Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.

Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов’язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.

— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.

— Ой, — почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця. — Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...

Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.

— Що ти хочеш сказати? — запитав він.

М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.

Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.

— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою. — Біда?.. Невже хто-небудь?.. — він не договорив і загрозливо підняв руку. — Чому ти мовчиш?

— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке, — заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку. — Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...

— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт. — Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!

Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.

— Загубив! — вигукнув він. — Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?

Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.

— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку. — Помер!

Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає, — зла іронія події, що сталася, пекла його вогнем.

— Помер! — повторив він, і м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила ще далі; перекривлене обличчя чоловіка в цю хвилину лякало її більше, аніж причина його відчаю.

— Він хотів одружитися з Дженні, — жалібно сказала вона. — Коли б він не помер, то одружився б з нею.

— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із заціпеніння від її голосу. — Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай, щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...

Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.

М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся — він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини, — тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.

— Коли це трапилось? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду. — Я сама тільки цими днями про все дізналася.

— Брешеш! — крикнув він. — Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.

«До чого дійшло! — говорив він про себе. — До чого дійшло! Мій син потрапляє до в’язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!»

— І за що мені така кара, — бурмотів він, охоплений жалем до самого себе. — Чи я не намагаюсь бути добрим християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...

Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче... І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.

— Це ти у всьому винна! — кричав він. — Тільки ти! Коли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.

Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.

— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи. — Їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!

— Не жени її сьогодні, — молила м-с Герхардт. — Їй нікуди йти.

— Ні, сьогодні ж! — сказав він, і на його суворому обличчі відбилась непохитна рішучість. — У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку. Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.

І він вийшов з кімнати.

О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.

— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено. — Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!

Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.

— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.

— Нехай забирається, — повторив Герхардт. — Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, — додав він, глянувши на дочку.

Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.

— Мовчати! — гримнув Герхардт. — Ідіть до кухні.

Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.

Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.

О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.

Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.

— У чому справа? — наполягав Басс. — Чого це ви тут сидите?

— Батько вигнав Дженні з дому, — із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.

— За що? — запитав Басс, здивовано розкривши очі.

— Я тобі скажу, за що, — відгукнувся німецькою мовою Герхардт. — За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!

Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.

— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він. — Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?

— Ні, — сказав Герхардт.

— Даремно це, — закинула мати.

— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.

— Куди ж вона піде? — наполягав Басс.

— Не знаю, — безпорадно сказала м-с Герхардт.

Басс ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.

«Іди в кімнати!» означав її жест.

Басс вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась відкласти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.

Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.

Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басс одразу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці, — він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.

Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.

— Піде вона чи ні? — різко запитав він.

— Зараз, — відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.

— Чого поспішати? — сказав Басс.

Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.

Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.

Але вона стала дорослою жінкою. Вона знайшла силу в коханні, підпору — в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, і двері зачинилися за нею.