Дженні Герхард

Розділ LVIII

Тепер, коли його заручини з м-с Джералд стали здійсненим фактом, Лестеру вже не так важко було примиритися з новим становищем речей. Так, без сумніву, все на краще. Він глибоко співчував Дженні. М-с Джералд також їй співчувала, але втішалася думкою, що так буде краще й для Лестера, і для цієї бідної жінки. Він буде набагато щасливіший, це вже зараз видно. А Дженні згодом зрозуміє, що зробила розумно й самовіддано, і черпатиме радість від свідомості власної великодушності. Сама ж м-с Джералд, яка ніколи не мала ніжних почуттів до свого покійного чоловіка, була на сьомому небі: нарешті, хоч і з деяким запізненням, збулися її дівочі мрії! Нічого кращого від життя з Лестером вона не могла собі уявити. Куди вони тільки не поїдуть, чого тільки не побачать! Наступної зими вона, новоспечена м-с Лестер Кейн, покаже всьому місту, які бувають бали й прийоми! А Японія... просто дух захоплює, так це буде чудово.

Лестер написав Дженні про майбутнє своє одруження. Він не дає їй ніяких пояснень, вони були б зайві. Він вважає, що йому слід одружитися з м-с Джералд. І що їй, Дженні, слід про це знати. Він сподівається, що вона здорова. Вона повинна завжди пам’ятати, що він приймає її долю близько до серця. Він з усіх сил намагатиметься зробити її життя найприємнішим і найлегшим. Нехай не згадує його лихом і передасть від нього привіт Весті. Її треба віддати до найкращої середньої школи.

Дженні дуже добре розуміла, як стоїть справа. Вона знала, що Лестера тягнуло до м-с Джералд з того самого часу, як вони зустрілися в Лондоні, в готелі «Карлтон». Ця жінка довго ловила його. Тепер вона його добилася! Все гаразд. Нехай буде щасливий. Дженні так і відповіла в листі, додавши, що об’яву про заручини бачила в газеті. Одержавши її листа, Лестер замислився; між рядків він прочитав багато більше, ніж вона написала. Навіть зараз він дивувався твердому її духу. Незважаючи на всі образи, яких він завдав їй і ще збирався завдати, він знав, що його почуття до Дженні не зовсім згасло. Вона благородна, чарівна жінка. Якби обставини склалися інакше, він не готувався б тепер до одруження з м-с Джералд. І все-таки він одружився з нею.

Одруження відбулося п’ятнадцятого квітня в домі у м-с Джералд; вінчав їх католицький священик. Лестер аж ніяк не був зразковим сином церкви. Він був невіруючим, але вирішив, що коли він вихований в лоні церкви, то немає рації відмовлятися від церковного шлюбу. Зібралося чоловік з п’ятдесят гостей — всі близькі друзі. Обряд пройшов без найменшої запинки. Молодих оглушили поздоровленнями, засипали пригорщами рису й конфетті. Гості ще бенкетували, коли Лестер і Летті непомітно вийшли з дому через боковий під’їзд, де їх чекала карета. Через чверть години весела погоня помчала слідом за ними до вокзалу залізниці Чикаго — Рок-Айленд — Сан-Франциско. Але коли проводжаючі прибули, щаслива пара вже сиділа в своєму купе. Знову сміх, жваві вигуки, шампанське, і ось, нарешті, поїзд рушив, — молоді поїхали.

— Отже, ти мене домоглася, — весело сказав Лестер, садовлячи Летті поруч з собою. — Ну, й що?

— Ось що! — вигукнула вона й, міцно обійнявши його, палко розцілувала.

Через чотири дні вони були на березі Тихого океану, ще через два вже мчали найшвидшим пароплавом до країни мікадо.

А Дженні залишилася сама зі своїм горем. Дізнавшись, що Лестер одружується в квітні, вона почала уважно продивлятися газети, шукаючи додаткового повідомлення. Нарешті вона прочитала, що весілля відбудеться опівдні п’ятнадцятого квітня, в домі м-с Джералд. Незважаючи на своє смирення й покірливість долі, Дженні з жадобою тягнулася до цього неприступного щастя, — так дивиться голодна, покинута дитина на різдвяну ялинку в освітленому вікні.

Настало п’ятнадцяте квітня. Дженні ледве дочекалася, поки проб’є дванадцята. Вона так гостро переживала всі події цього дня, немов сама брала в них участь. У думці вона бачила чудовий особняк, карети, гостей, вінчальний обряд, веселий весільний бенкет. Вона почувала, як їм добре в їх розкішному купе, яка чудова мандрівка чекає їх. У газетах згадувалося, що медовий місяць молоді проведуть в Японії. Медовий місяць! Її Лестер! І м-с Джералд така гарна. І її — нову м-с Кейн, єдину справжню м-с Кейн — пригортає Лестер! Колись він так само пригортав і її. Він її кохав! Так, кохав! У Дженні стискалося горло. О, боже! Вона зітхала, боляче стискуючи руки, але полегшення не було, — туга, як і раніше, давила її.

Коли цей день проминув, їй стало легше; справа зроблена, і ніякими силами не можна нічого змінити. Веста, яка також читала газети, чудово розуміла, що трапилось, і від усієї душі жаліла матір, але мовчала. Через два-три дні Дженні трохи заспокоїлась, примирилася з неминучим, але минуло ще багато часу, раніше ніж гострий біль затих, поступившись місцем звичайній глухій тузі. Дженні лічила дні й тижні до їх повернення, хоч знала, що їй більше нічого чекати. Але дуже вже далекою здавалася Японія, і Дженні чомусь було легше, коли вона знала, що Лестер близько від неї, в Чикаго.

Минула весна, за нею літо, і настав жовтень. Одного разу в холодний вітряний день Веста, повернувшись із школи, поскаржилась на головний біль. Дженні, пам’ятаючи повчання матері, напоїла її гарячим молоком, порадила покласти на потилицю мокрий рушник, і дівчинка пішла до себе й лягла. Наступного ранку в неї трохи піднялася температура. Місцевий лікар Емрі зразу запідозрів черевний тиф, — в окрузі було вже відмічено кілька випадків захворювання. Лікар сказав Дженні, що організм у дівчини міцний, і, напевно, вона переможе хворобу, але, можливо, хворітиме тяжко. Не покладаючись на своє вміння, Дженні виписала з Чикаго сестру-жалібницю, і потяглися дні чекання, коли мужність змінялася відчаєм, страх — надією.

Скоро всі сумніви відпали, — у Вести справді був черевний тиф. Дженні не зразу написала Лестеру, хоч і думала, що він у Нью-Йорку: коли судити по газетах, він збирався провести там зиму. Але через тиждень, коли лікар визнав форму захворювання тяжкою, вона вирішила написати, — як знати, що може трапитись. Лестер так любив дівчинку. Напевно, йому захотілося б про неї дізнатись.

Лестер не одержав цієї звістки: коли лист прибув до Нью-Йорка, він уже відплив до Вест-Індії. Дженні довелося самій вартувати біля ліжка Вести. Добрі сусіди, розуміючи серйозність становища, навідувалися до неї й співчутливо цікавилися хворою, але вони не могли дати Дженні справжньої моральної підтримки, яку ми відчуваємо тільки тоді, коли вона йде від близьких нам людей. Одного часу здавалося, що Весті краще; і лікар, і сестра готові були підбадьорити Дженні. Але потім дівчинка почала помітно втрачати сили. Лікар Емрі пояснив, що хвороба дала ускладнення на серце й на нирки.

І ось уже тінь смерті нависла над домом. Обличчя лікаря зробилося зосереджено-серйозним, сестра на все відповідала ухильно. А Дженні молилася — бо що ж тоді назвати молитвою, коли не пристрасне бажання, на якому зосереджені всі помисли, — тільки б Веста видужала! В останні роки дівчинка стала така близька їй; вона любила матір, вона вже догадувалася своїм дитячим розумом, як багато матері довелося вистраждати. А сама Дженні завдяки їй пройнялась дуже глибоким почуттям відповідальності. Вона тепер знала, що значить бути доброю матір’ю. Коли б Лестер захотів, коли б вона була його законною дружиною, як вона рада була б мати від нього дітей. І до того вона завжди відчувала себе в боргу перед Вестою; довге, щасливе життя — ось що вона зобов’язана дати своїй дівчинці, щоб спокутувати ганьбу її народження й раннього дитинства. Дженні з такою радістю спостерігала, як її маленька дочка перетворюється на гарну, граціозну, розумну дівчину. І ось тепер вона вмирає. Лікар Емрі викликав на консиліум знайомого лікаря з Чикаго. Вдумливий, доброзичливий старий тільки похитав головою.

— Лікування було правильним, — сказав він. — Видно, організм не досить міцний. Не всі однаково здатні боротися з цією хворобою.

Лікарі винесли вирок — якщо через три дні не буде зміни на краще, треба чекати кінця.

Від Дженні не вважали за можливе приховати правду; вона сиділа біля ліжка дочки без кровинки в лиці, без думок, заполонена одним почуттям, натягнута, немов струна. Здавалося, що вся її істота відгукується на кожну зміну в стані Вести, вона фізично відчувала найменший приплив сил у дівчинки, найменше погіршення.

Одна з сусідок Дженні, м-с Девіс, повна, немолода жінка, ставилась до неї справді по-материнському ніжно. Глибоко співчуваючи Дженні, вона разом з лікарем і сестрою з самого початку робила все, щоб не дати їй впасти у відчай.

— Ви б пішли до себе й прилягли, місіс Кейн, — говорила вона Дженні, бачачи, що та не зводить очей з Вести або без мети блукає по кімнатах. — Я тут за всім пригляну. Зроблю все не гірше від вас. Ви що ж думаєте, я не зумію? Я сама семеро народила та трьох поховала. Хіба я не розумію?

Одного разу Дженні розплакалася, припавши головою до її м’якого, теплого плеча. М-с Девіс поплакала з нею разом.

— Бідна ви моя, хіба я не розумію. Ну, ходімо зі мною.

І вона повела її до спальні. Але Дженні не могла довго залишатися сама. Через кілька хвилин, зовсім не відпочивши, вона вже повернулася до дочки.

І нарешті, одного разу, опівночі, після того як сестра впевнено сказала, що до ранку нічого трапитись не може, в кімнаті хворої почалась якась метушня. Дженні, яка тільки що прилягла в сусідній кімнаті, почула це і встала. Біля ліжка Вести, тихо перемовляючись, стояли сестра й м-с Девіс.

Дженні все зрозуміла. Підійшовши до дочки, вона впилася довгим поглядом у її воскове обличчя. Дівчинка ледве дихала, очі в неї були заплющені.

— Вона дуже квола, — прошепотіла сестра.

М-с Девіс взяла Дженні за руку.

Минали хвилини, вже годинник у передпокої пробив годину. Час від часу сестра підходила до столика з ліками і, вмочуючи хусточку у воду, змочувала губи Вести. О-пів до другої ослабле тіло ворухнулося. Почулось глибоке зітхання. Дженні жадібно нахилилася вперед, але м-с Девіс потягла її за руку. Сестра зробила їм знак одійти. Дихання припинилося.

М-с Девіс міцно обхопила Дженні за плечі.

— Бідна моя, хороша, — зашепотіла вона, побачивши, що Дженні здригається від ридань. — Ну, не треба плакати, слізьми горю не допоможеш.

Дженні опустилася на коліна біля ліжка й погладила ще теплу руку дочки.

— Веста, — благала вона, — не йди від мене, не йди.

Неначе здалеку до неї долітав ласкавий голос м-с Девіс:

— Не треба так убиватися, мила. Все в руках божих. Що він не робить, все на краще.

Дженні відчувала, що земля розверзнулася під нею. Всі нитки порвані. Ані проблиску світла не залишилось у безмежній темряві, яка огорнула її.