Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ десятий ПЕРШИЙ КРОК

Нарешті Жакові таки пощастило зробити перший крок по шляху, який, як йому здавалося, вів до розгадки таємниці Фірмена.

Пошуки він вирішив почати з будинку на вулиці Томб-Іссуар, де за тридцять п'ять років перед тим жив Фірмен Одрі.

Була сьома година ранку. І дорогою Жакові зустрічалися робітники, що йшли в майстерні і на будови. Вони простували поодинці або групками по три-чотири чоловіки. За спиною або під пахвою вони несли свій немудрий інструмент. Їхні грубі черевики лунко цокали по бруку.

Назустріч їм виходили з будинків жінки з бляшаними глечиками в руках. Тим, хто бажав, вони націджували у череп'яні невеликі кухлики гарячої кави з молоком на два су.

Траплялися Жакові й продавці овочів — хто пішки, а хто й на своїй шкапині. Вони їдуть з ринку, і порожні кошики з лози теліпаються з обох боків і б'ють коняку по ребрах. Та вона не зважає на це і повільно собі ступає, не чекаючи, щоб її підганяли.

А ось і розклеювачі об'яв. На грудях у них висять бляшані номерки, які засвідчують, що вони зареєстровані у префектурі. У руках відерце з клеєм і велика щітка. Вони зривають старі афіші й наліплюють на стіни будинків різні постанови судової палати, оголошення про торги і продаж майна за несплату боргів або у зв'язку із смертю його власника. Але є й веселіші повідомлення:. про всілякі вистави й видовища у театрах і на відкритих майданчиках.

Та що ближче Жак до мети, то рідше траплялися йому перехожі, а вже фіакри й вершники сюди й зовсім не зазирали.

Ось і вулиця Томб-Іссуар. Перехожих мало. Крамниць і майстерень нема, отож вулиця здається вимерлою. Що за чортівня! Будинок номер десять стоїть на місці, далі йде номер одинадцять, за ним тринадцять. А де ж подівся будинок під номером дванадцять? На двадцять другому номері вулиця закінчується — вона виходить на пустир. На місці будинку номер дванадцять подвір'я, поросле травою та будяками. На пустирі мирно пасеться коза, недалечко — друга. Здається, ніби це не Париж, а глухе, занедбане село. Жакові пригадалося рідне Таверні.

Він знову пішов уздовж вулиці аж у самий кінець і переконався, що навпроти будинку номер двадцять стоїть номер перший. Тільки два роки тому в Парижі запроваджено реформу: перенумерували всі будинки — до того їх знали за прізвищами власників; номери парні й непарні ішли підряд. Новим було й те, що раніше назви вулиць прибивали на будинках на окремих табличках, а тепер їх вирізували на стінах двох крайніх будинків.

Поміркувавши, Жак наважився зайти до будинку номер десять, постукав у двері до воротарки і ввічливо запитав:

— Чи не скажете ви мені, пані, де номер дванадцятий на вашій вулиці?

— Та він давно згорів.

— А куди поділися його мешканці?

— Звідки мені знати, молодий чоловіче! Тоді я тут і не жила. Будинок згорів років десять тому… Навряд чи хто з мешканців залишився на нашій вулиці. Розбрелися хто куди… А втім, запитайте в будинку номер тринадцять.

У будинку під цим номером Жак вирішив прямо запитати про Фірмена Одрі. Такого імені ні воротарка, ні жінка, що вийшла з під'їзду, ніколи не чули.

Та Жак все ж таки не хотів відступати. Він вийшов з темного під'їзду, і його засліпили сонячні промені, що вигравали на пустирі. Йому невтримно схотілося побігати босоніж по високій траві, як, бувало, він бігав у себе в селі.

Посеред пустиря був смітник, його давно че чистили, і він здіймався горою над зеленою соковитою травою. Жак ще звіддаля побачив зігнуту чоловічу постать. Чоловік стояв спиною до нього. То був ганчірник. У руках він тримав довгу палицю з гачком на кінці. Він спритно виловлював з купи виварені білі кістки, ганчір'я, шматочки бляхи, драні черевики. Поява Жака налякала чорного кота з худими, запалими боками. Він здригнувся, вигнув спину і дременув геть. А ганчірник був так захоплений своєю справою, що й не помітив, як ззаду до нього підійшов Жак.

— Пробачте, добродію, можу я вас потурбувати?

Чоловік, який, видно, не звик до такого ввічливого поводження, здивовано обернувся. Він мав зів'яле, все в зморшках обличчя, сльозаві очі.

— Ви давно тут працюєте, добродію? — так само ввічливо продовжував Жак.

Чоловік явно занепокоївся.

— Давно, дуже давно, коли ти ще на світ не родився, — прошамкотів він беззубим ротом. — І давно уже ми поділили землю з Одетою Деле. Вона прийшла пізніше, ніж я, і їй залишилася ділянка на початку вулиці. Хоч вона й гірша, але ж я прийшов перший. А тут я сам і нікому нічим не поступлюся!.. — Старий грізно насупив сиві брови.

— Та я не про це, — заквапився Жак запевнити ганчірника.

Але старий не дав йому договорити:

— Я бачу, що одягнутий ти по-панському, а хтозна, що в тебе на думці. На вигляд ти простий, а може, з молодих та ранніх. Ти гадаєш, наша робота легка й кожному під силу?

Жак вирішив заспокоїти старого і розповісти усе щиро.

— Та що ви, добродію, я зовсім не того прийшов, щоб вас позбавити шматка хліба. Я розшукую родича, який колись жив на цій вулиці. І якщо ви й справді давно тут працюєте, то, може, знали мешканців з дванадцятого будинку…

— А чого ти мене питаєш, а не когось іншого? — і досі підозріло запитав гінчірник. Але в його голосі уже не було настороженості.

— Але ж будинок згорів, і нікого з мешканців не залишилося…

— Це справді так! — мовив, заспокоюючись, старий. — Сідай, поговоримо! — І він присів на траву поруч із смердючим звалищем, не звертаючи уваги на великих зелених мух, що злітали з купи бруду.

«Що буде, те й буде!» — подумав Жак і, хоча й шкода йому було добротний дядечків костюм, сів на траву поряд зі старим.

— То як же звати твого родича, молодий чоловіче?

— Фірмен Одрі.

Почувши це ім'я, старий знову насторожився.

— А давно ти його не бачив? — ухильно запитав він.

«Треба говорити щиро! — знову вирішив Жак. — Інакше я нічого не доб'юся».

— Я знаю, що його заарештували й вивезли. Куди — невідомо ні мені, ні іншим родичам. От я й хочу дізнатися, хто навідувався до нього перед тим, як він зник, хто з колишніх сусідів може розповісти про нього і його друзів. Сам я з села і тому не знаю, як до цього підступитися.

Старий запитально подивився на. Жака сльозавими, водянисто-блакитними очима, ніби хотів переконатися, чи правду він каже.

— Добра людина був Фірмен Одрі, — повільно промовив він, — усіх у кварталі лікував задарма, та ще і грошей, бувало, на ліки дасть… Я раніше з покійною дружиною разом працював, ще коли Одета Деле і носа сюди не потикала. То він, траплялось, і дружину мою лікував…

Довго й плутано говорив старий, згадуючи своє минуле життя і не обминаючи нагоди похвалити Фірмена та послати прокляття на голову Одети Деле.

Терпляче слухаючи розповідь старого, Жак час від часу вставляв слово, щоб повернути розмову до теми, яка його цікавила.

— Може, ви знали когось із друзів Фірмена? Може, найближчого його друга?

— Того, хто його зрадив? — пожвавішав старий. — Як же його не знати! Адже я не тільки за оцією ямою наглядав, я і двори підчищав. І завжди вони були разом, нерозлучні…

— А як його звали?

— Дружка себто? Здається, Робером.

— А прізвище як?

— Цього не пригадую, та, здається, і не знав… Був значно гірший від нашого Фірмена, сам товстий, а з обличчя непоказний. Але як сталася біда з Фірменом, кажуть, сватався до його нареченої. І раптом, хтозна-яким побитом, опинилась у нього карета… Він до Фірменової нареченої у тій кареті приїхав руку просити.

— А вона? — із завмиранням серця запитав Жак.

— Вона його й на очі не пустила — вигнала! От яка дівчина була!

— А її як звали? Може, згадаєте? — запитав Жак без будь-якої надії почути відповідь.

— Хоч ніколи її й не бачив, а ім'я пам'ятаю, аякже. Звали її Ежені.

— Ежені! — повторив Жак. — Ну, а прізвище? Було ж у неї прізвище? І що з нею сталося? Де вона?

— Прізвище, здається, Лефлер або, можливо, Лекер, от уже не пригадую, адже давненько це було… А що красуня вона писана була, це всі говорили… Поки будинок не згорів, мешканці довго про це говорили, хоч Одрі не перший і не останній потрапив у тюрму за те, що за бідних душею вболівав. А потім будинок згорів, мешканці роз'їхалися хто куди… А Ежені сюди не ходила. Фірмен сам її навідував. Що сталося з нею, не знаю, не чув, та, певно, й ніхто у нашому кварталі не знає.

— Ну, а Робер? Де він дівся? Що з ним?

— З таким хіба щось станеться! Живе, либонь, як раніше, в достатку, в багатстві. Не одну, мабуть, людину зі світу звів і за кожну згублену душу грошики одержував…

Більше Жакові ні про що не пощастило дізнатися. Прощаючись із старим, він витяг з кишені два су, які Француаза неохоче відлічувала йому раз на тиждень на «кишенькові» витрати.

— Спасибі за те, що ви мені розповіли! А за те, що час згаяли на мене, візьміть оцей дріб'язок.

Старий похитав головою.

— Я бачу, ти добрий хлопець, та це й зрозуміло, коли ти родич панові Фірмену. Але грошей твоїх мені не треба. Ти молодий, вони тобі знадобляться, а мені вистачає й цього… — Старий підняв із землі палицю з гачком і показав нею на смітник.

У його тоні була така рішучість, що Жак не насмілився наполягати. «Усе ж таки перший крок зроблено, — подумав він. — Хоч ім'я її тепер знаю: Ежені. Але як дізнатися, Лекер вона чи Лефлер? «