Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять дев'ятий В'ЯЗНІ БАСТІЛІЇ

Бастілію взято, але переможці не розходилися.

Швидше звільнити в'язнів! Перевірити склади! Захопити архіви!..

— Яка підлість! Поглянь! — Жак схопив Шарля за руку і показав йому на страшну скульптуру, що постійно стовбичила перед очима ув'язнених під час їхніх коротких прогулянок на тюремному дворі. Вона зображала двох рабів, зігнутих під тягарем власних кайданів; кайдани обвивали їм шию, руки й ноги, зміїлися навколо тулубів. На спинах рабів був установлений циферблат великого годинника, ланцюги звивалися навколо всього корпуса, з'єднуючись і утворюючи величезний вузол на передньому плані. Обличчя спотворені муками, на них були жах, безнадія: вони раби і ніколи не позбудуться своїх кайданів.

— Який ненависний був в'язням цей годинник! — прохопилося в Жака. — Ану, друже, дай-но мені свого лома! — звернувся він до каретника, який стояв поряд.

Той поглянув на юнака, що накульгував, зустрівся з його очима, які палали гнівом, і віддав йому лома.

— Рраз! — розмахнувся Жак, і скульптура розкололася пополам.

— Стій!.. — гукнув Шарль і зупинив Жакову руку, коли той знову замахнувся. — Запам'ятайте всі, що на тюремний двір Бастілії ми увійшли рівно о четвертій з половиною годині!.. Бачиш? — І він показав на вцілілий ще циферблат і стрілку, що рухалася по ньому. — А тепер продовжуй!

Під схвальні вигуки інші закінчили почату Жаком справу, і незабаром на землі валялися лише уламки того, що було страшною емблемою Бастілії.

— Знищуйте папери! Ті папери, що ховав комендант! Ось страшні свідки страшних справ!..

Цей голос линув з канцелярії, вікна якої виходили на той самий тюремний двір. І ті, в кого ще не охололо бажання трощити й руйнувати, кинулися в канцелярію.

Тут на полицях були акуратно розставлені ящики, в яких таїлася доля людей, що сиділи в камерах. Десятки рук потяглися до ящиків, почали вивертати їх викидати документи. Шматки паперів і картону закружляли в повітрі, розлетілися по двору фортеці, забіліли у ровах.

— Друзі! Зачекайте! Зупиніться! Нам ще й як знадобляться ці папери! Адже це німі обвинувачі тюремників! — почувся голос Адора. — На жаль, хтось ще до нас намагався знищити частину документів. Зберемо ж ті, що залишилися, і віднесемо їх у Ратушу. Там усе з'ясують!

Жак аж ніяк не здивувався, почувши голос Адора. Він був певний, що адвокат саме тут, біля Бастілії, де вирішувалася доля Парижа, всієї Франції… І дуже зрадів, побачивши його!

Ті, хто тільки-но ладні були нищити й палити, зупинилися, прислухаючись до голосу Адора.

— Ось дивіться! Слухайте! Читайте! — Адора витягнув з купи врятованих паперів аркуш, обгорілий по краях, і оголосив його текст: — «27 травня 1776 року, за повідомленням сищика Реньяра, якийсь Едмонд Прот збирався провезти в Париж цілу паку заборонених книг. Було повідомлено на застави, де його затримали з вантажем. Доставлений у Бастілію». А ось другий документ.

Натовп ущух.

— Тут ось відірвано ріжок, не вистачає числа, коли написано наказ про арешт, нема й початку наказу.

Тепер ви самі бачите, як погано, що ви не зберегли всі папери. І ми таки спробуємо його поновити. Слухайте! «… палітурник, він же книготорговець…» У прізвищі не вистачає двох чи трьох літер. Очевидно, його звали Маріньї. Так-от, він заарештований у Версалі за те що пропонував придворним заборонені видання. Маріньї визнав себе винним, проте заявив, що навіть смерть не примусить його назвати імена тих, хто дав йому розповсюджувати ці листки… А ось лист в'язня, адресований комендантові фортеці. «В ім'я бога прошу вас не про те, аби мене випустили з Бастілії, — я знаю, це неможливо. Не про збереження життя, ні! Що мені життя зараз, коли мене позбавили найдорожчого для людини — волі! Благаю вас — ви теж батько, чоловік, брат, — повідомте, чи жива, чи здорова моя дружина. Адже я п'ять років про неї нічого не знаю. Одне тільки слово, тільки її ім'я, написане власною рукою, і я благословлю на віки вічні вашу великодушність. 7 жовтня 1752 року».

Прочитані документи справили величезне враження на переможців Бастілії.

— Парижани! Він має рацію! Рятуйте папери! — залунали звідусіль голоси. І до Адора потяглися десятки рук зі шматками врятованих від вогню паперів.

Та Жак невідступно думав про своє.

— А ув'язнені? — голосно гукнув він, заглушуючи своїм голосом голоси інших. — Звільнимо швидше в'язнів! Либонь, вони ще й не здогадуються, що настав їхній порятунок!

Жак, а за ним інші кинулися у двір, де в стіни вежі були вмуровані страшні, темні каземати. Шд ломами, сокирами почали тріщати подвійні й потрійні, обковані залізом двері казематів. Важкі замки, що висіли на них, відгукувалися протяжливими, виючими звуками, коли тюремники повертали в них іржаві ключі. Їхнє скреготіння сповіщало в'язнів про час, коли їм приносили їжу. Але як часто сповіщало воно про те, що наставала для них смертна година!

— Сюди тюремників! Тюремників сюди! Де ж це вони поховалися! Ключі! Ключі!

— Де П'єр Круазе? Сюди Круазе! — голосно вимагав Жак.

Але ніхто не відгукнувся. Перелякані, тремтячи перед справедливою розплатою, тюремники поховалися хто де міг.

Та їх таки знайшли. Ось і П'єр Круазе. Жак добре запам'ятав цього чоловіка. Але зараз він не схожий на самого себе. Його очі сповнені тваринного жаху перед неминучою розплатою. Судитиме народ, а це страшний суддя.

Жак схопив Круазе за барки.

— Тепер ти більше не будеш брехати! Кажи, коли помер Фірмен Одрі? Де його поховали?

— Він живий, — пробелькотів Круазе, — він тут.

— Як?! — Рука, що тримала Круазе, розтислася. — Ходімо! Швидше! Де він?

Жакові спало на думку, що Круазе хитрує і хоче завести в глухий кут, коли той повів його звивистими коридорами, темними, вкритими мохом східцями туди, де на дев'ятнадцять футів нижче рівня двору, в підземеллях розташувалися найстрашніші каземати. Неначе на сміх, вежа, в якій вони опинилися, називалася Вежею Свободи. Але Круазе був надто переляканий, щоб не слухатися переможців.

Жака немовби щось підштовхнуло до останніх, наймасивніших дверей.

— Ключі від цієї камери! — зажадав Жак.

— Їх забрали… усю ту в'язку…

— Хто забрав?

— Ті, що першими зайшли у двір.

Це було схоже на правду. Тоді на двері посипалися удари. Не шкодуючи своїх рук, загамселили в двері люди, що прийшли разом з Жаком. Та скрізь було тихо. Раптом зсередини почувся чийсь далекий глухий крик і безсилі удари в двері. Це додало людям нових сил, і вони заходилися виламувати двері. Тільки каретник здогадався, що Круазе бреше, він кинувся до тюремника і витяг у нього з кишені в'язку ключів. Один з них після деяких зусиль каретника повернувся в замку. З рипінням відчинилися важкі двері.

Перед очима визволителів постав білий, як молоко, виснажений дідуган. Побачивши групу людей, він підняв руки, намагаючись закрити ними голову. Висохла шкіра, що обтягувала руки, була схожа на пергамент.

— Хто ви? Як ваше ім'я?

Дідуган безпорадно похитав головою.

— Я людина! — нарешті ледве вимовив він пошепки.

— Фірмен! Фірмен Одрі! — у відчаї покликав його Жак.

Почувши своє ім'я, дідуган випростався, нахилився вперед, ніби на тюремній перекличці. З жахом побачив Жак безтямний вираз спрямованих на нього очей.

— Він уже давно не при розумі… Збожеволів… — почав було Круазе, та Жак щосили відштовхнув його.

Свідомість, що повернулася до Фірмена на якусь мить, коли він почув своє ім'я, знову його залишила. Він не відповів на жодне запитання, безладно бурмотів щось про мадам де Помпадур, Людовіка XV. Оце все, що зберегла його пам'ять.

Каретник, поклавши руку на його плече, ласкаво промовив:

— Отямтеся! Опам'ятайтесь! Царство Людовіка П'ятнадцятого давно закінчилося. Мадам де Помпадур померла. А ви вийдете зараз на волю.

Та ці слова не справили на старого ніякого враження. Він сумно хитав головою і раптом так само безтямно тихо засміявся.

«Так ось на що перетворили людину, яка колись мала мужність виступити проти короля і його фаворитки! Ця нещасна істота, цей виходець з того світу — той самий Фірмен, про якого отець Поль говорив з такою повагою, брати приклад з якого я прагнув! Це той Фірмен, якого любила Ежені Лефлер». У Жака по спині мов снігом сипонули. Може, як у чарівній казці ім'я коханої поверне Фірмена до життя? Якби Жак помирав і при ньому вимовили: «Бабета!» — він здолав би смерть! Жак це напевне знав. І, підійшовши впритул до Фірмена, Жак вимовив:

— Ежені Лефлер прийде сюди за вами!

Знову на мить, лише на мить в очах Фірмена промайнула іскра свідомості, промайнула й згасла…

А в цей час інша група переможців звільнила ще двох в'язнів, замкнених у вежі Бертодьєр.

Налякана сторожа, боючись народного гніву, сама віддала ключі від решти камер.

В'язнів, або, вірніше, тих, хто був ще живий, виявилося значно менше, ніж гадали. Троє з них, як і Фірмен, були божевільні. Їх усіх відправили до лікарні. Та скільки людей знайшли смерть за клятими стінами цієї фортеці?! Про це свідчили кості і черепи, знайдені в підземеллях. Чи вдасться колись дізнатися, кому вони належали?! Переможці вже збиралися розходитись, як раптом хтось голосно вимовив:

— Мене звуть Манюель. Я сам був в'язнем Бастілії. І я один з небагатьох, хто всупереч долі вийшов звідси живий і при повному розумі. Мене звільнили зовсім недавно. Я пишаюся честю, що випала на мою долю: разом з вами я штурмував ненависну Бастілію… Я добре знаю всі переходи й закутки фортеці. Там, нагорі, ще є каземати. Вперед, друзі, за мною!

Юрба кинулася за Манюелем, високим чоловіком із поораним зморшками обличчям. Він привів своїх супутників на другий поверх.

— Виламуйте двері! Тут! Тут! — в якомусь дивному хвилюванні вигукував він і пояснив: — За довгий час мого ув'язнення, якому я не бачив кінця, я видряпав на спинці стільця прокляття Бастілії. Я писав без будь-якої надії на те, що воно збудеться, але ви здійснили сьогодні мої прагнення. А зараз тут, мабуть, мучиться якийсь інший бідолаха. Визволимо ж його!

Коли переможці разом з Манюелем виламали двері, вони побачили, що камера порожня.

— Нікого нема! — розчаровано вимовив Манюель.

Потім він кинувся до стільця, схопив його і повернув спинкою.

— Дивіться! Слухайте! — І він почав вголос читати надряпаний чимось гострим, вицвілий, нерозбірливий напис: — «Бастілія! Тут заковують в ланцюги розум, думки, бажання, волю… Тут люди приречені на повільне вмирання. То хай же народ знищить твої каземати! І якщо самого Парижа буде не досить, щоб роздушити твою зарозумілу твердиню, хай повстане вся Франція! Хай на тебе впадуть твої стіни й пекло розверзнеться під тобою! О, якби я міг побачити твої гармати, перетворені на попіл і порох, зустріти останній подих твого останнього коменданта, о, тоді б я ладен був умерти від щастя!»

Усім хотілося обняти Манюеля, потиснути йому руки.

— Смерть комендантові! — такий був одностайний вирок народу.

Люди, які оволоділи Бастілією, ще не знали про смерть коменданта, але їхні слова були вироком не тільки де Лоне. В них звучала погроза усім тим, з чиєї волі була споруджена Бастілія та інші такі самі страшні тюрми.

Тим часом народ не розходився з майдану Бастілії, вимагаючи негайно зруйнувати фортецю.

— Так, так, геть ці грубі стіни, ці вежі, ці страшні каземати! Ми взяли Бастілію, але цього не досить! Знищимо її дощенту. І хай земля, на якій вона стояла, буде очищена іншим пам'ятником, зведеним на честь народної перемоги і торжества свободи. Національні збори діють у Версалі, вони обговорюють зараз нові закони. Зруйнована Бастілія теж заговорить, і її голос почують у всьому світі!

Ні слова мовив Дантон, один з найулюбленіших ораторів Пале-Рояля. Його відразу оточили з усіх боків.

— Одначе, друзі, ми зробимо це не сьогодні, — вів далі він. — Про зруйнування Бастілії буде видано спеціальний декрет.

Не зважаючи на слова Дантона, до якого усі прислухалися з повагою, люди довго юрмилися на майдані, де скорена Бастілія ще не була стерта з лиця землі. Цієї вікопомної ночі ніхто в Парижі не стулив очей.

У ратуші теж не спали. Під радісні вигуки до зали ратуші народ уніс на руках гвардійця Елі, що став сьогодні героєм дня і був увінчаний лавровим вінком. Про його мужню поведінку говорили всі. Даремно намагався Елі відхилити від себе почесті, марно запевняв, що діяв, як і всі, підкоряючись бажанню бачити Францію щасливою, а Париж — звільненим від привиду Бастілії. Натовп силоміць поставив його на стіл, аби усі мали змогу його бачити. Скуйовджене волосся, розпашіле обличчя, подертий одяг, рушниця в правій руці, закривавлена пов'язка на плечі — усе надавало йому войовничого вигляду.

У лівій руці Елі тримав в'язку ключів від Бастілії. Разом з іншим трофеєм — збитим з вежі Бастілії прапором — їх урочисто вручили виборним. Піднесли їм і взятий у коменданта статут Бастілії, а потім склали до ніг обранців народу срібло, посуд, золотий годинник з діамантами, що належали комендантові. Один з тюремників, що йшов за натовпом, приніс гроші — п'ять тисяч ліврів, які йому вранці віддав на збереження комендант. Ніхто й гадки не мав бодай торкнутися особистих речей коменданта — вся зала була заставлена цінними предметами: свідченням безкорисливості переможців.

Так закінчився в Парижі історичний день 14 липня 1789 року.

У Версалі довідалися про взяття Бастілії лише опівночі.

Король мав усі підстави бути незадоволеним днем 14 липня. Його полювання того дня було таке невдале, що зі злості він записав у своєму мисливському журналі навпроти цієї дати: «Нічого!»

Коли ж новина: «Бастілію взято!» — дійшла до його вух, він вигукнув:

— Та це бунт!

— Ні, государю, — відповів йому герцог де Ліанкур, що доповідав про подію, — це не бунт, а революція!