Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 9 Уламки майбутнього

Ларгус був надто виснажений після боротьби з континтардою, відповідно мав на певний час утриматися від переміщень. Тому пристав на нашу з Карілом пропозицію вирушити до Фетесаріна разом.

На той час, як ми дісталися головного міста магів стихій, від слів «на добраніч» у мене вже смикалося око, бо спалося мені дедалі гірше. Ні, не кошмари, просто було якось не по собі. На мене не нападали ніякі монстри або маніяки з бензопилами; я не падала з висоти пташиного польоту на повну шипів і гострих виступів скелю; не лежала мертвою в труні під час власного похорону... Навколо взагалі нічого не було, просто непроглядна чорнота. Я вирішила б, що мені взагалі нічого не сниться, якби там не було так страшно. Іноді навіть здавалося, ніби з темних глибин долинають якісь звуки, але сказати напевно я не могла. Коли ж поскаржилася на це Ларгусові, він спохмурнів, замислився на кілька секунд, а потім сказав: «Не забувай, це лише сон».

— Не вірю своїм очам, — зітхнув Каріл, коли коні зупинилися біля входу до університету. — Приїхали.

— Чому така сумна? — запитав Ларгус, помітивши мою кислу міну.

— Не бачу, чому радіти, — зітхнула я, піднімаючись сходами на другий поверх. — Здається, дасть мені ректор чортів.

— За що?

— За все хороше. Я користувалася чарами і заступництвом стихій, а це заборонено до початку занять. Схоже, в мене будуть неприємності, — промовила я, коли подивилася на свій амулет: на ньому з’явилося кілька червоних смужок — по одній на кожен раз, коли я використовувала магію від дня, коли стала на облік у Гільдії.

— Не переймайся, не буде, — запевнив крук, коли ми зупинилися біля лакованих дверей ректорату. — Почекаєш тут чи підеш із нами?

Я знизала плечима. Яка, зрештою, різниця? Хоч і цікаво, але сумніваюся, що при мені ректор скаже хоч щось важливе. Імовірно, коли дійде до чогось суттєвого, він все одно делікатно (і то тільки завдяки присутності голови круків) попросить мене вийти.

— Мабуть, тут почекаю, — сказала я, сідаючи на простеньку софу біля дверей.

Коли Ларгус і Каріл зникли в приймальні, мені тільки й залишалося, що сидіти на місці та колупати стінку пальцем, бо всі досі не прочитані підручники, разом з іншими речами, залишилися на спині коня. Але сталося те, порівняно з чим нудьгування здалося мені дуже приємним заняттям: із коридору вийшов Вадим. Схоже, він устиг побрататися майже з усім університетом, тому що практично кожен, хто зустрічався йому, вітався з ним. А дорогий, прикрашений вишивкою камзол прозоро натякав, що прогрес у пошуку корисних та щедрих друзів має досить непоганий темп.

— Кого я бачу, — гмикнув хлопець, підійшовши до мене. Давненько мені так сильно не хотілося дати комусь стусана. Не розумію, чому сам його вигляд так мене дратує? — А я й не чекав на тебе найближчими днями. Що, бомжуєш Ануарою? І як, багато вже милостині назбирала?

— Вадиме, іди ти в... бібліотеку.

— Як ти зі мною розмовляєш? — прошипів хлопець тоном кримінального авторитета, на якого вирішив наїхати сантехнік з районного ЖКГ.

— Очевидно краще, ніж ти на те заслуговуєш.

— Стули пельку, а то організую тобі такі проблеми, що мало не здаватиметься.

— Що? Ти мені вже погрожуєш? — обурилася я, повільно вставши з лави. От вискочка! Та я місила песиголовців, ще коли він під падіком насіння лускав. І ОСЬ ЦЕ вирішило переді мною понти ганяти?

— Ну звісно, ми нічого не боїмося, показуючи всім язика з-за спини голови круків, — саркастично кинув Вадим і скорчив таку огидну пику, що якби я не була зараз під кабінетом ректора... — Я не помилився? Адже ви разом прибули до міста?

— То й що? Я хоч, на відміну від тебе, провела цей час на археологічних розкопках, а не сиділа хробаком у бібліотеці.

— Тепер моя черга казати: «То й що?» Ти тільки подивилася на старий мотлох, а я дізнався багато цікавого і завів важливі знайомства. До речі, не змінюй тему. Зарубай собі на носі: не варто зв’язуватися зі мною. Адже хто знає, що може трапитися.

Усе, з мене годі. Чхати на кабінет ректора, пора познайомити цього вискочку з гречкою та різками.

Я вже занесла кулак для удару, аж раптом двері ректорату відчинилися і вийшли Каріл та Ларгус. Вираз Вадимового обличчя миттєво змінився, тепер на ньому була дратівлива посмішка бувалого підлабузника.

— Вітаю вас, пане Агердон, — чарівно проспівав хлопець, мало не стелячись килимком. Але всі старання, схоже, були марні: Ларгус навіть не подивився в його бік. Отримавши таку саму кількість уваги від Каріла, Вадим ґречно вклонився крукові й поспіхом пішов.

— Ну що там? — запитала я в Ларгуса.

— До післязавтра я буду у Фетесаріні, а потім повернуся до Адамарея, прихопивши із собою знахідки з розкопок. До тебе в ректора жодних претензій.

— Уже радує. А що далі?

— Далі я їду на нові розкопки — ті самі, на які відправили Фамала, — пояснив Каріл. — Скоро починається навчальний рік, тож я повинен його замінити.

— То куди податися мені? Ясно, що тільки я туди приїду, одразу розвернуся і що є духу помчу назад, щоб встигнути до початку занять.

— Не хвилюйся, — всміхнувся Ларгус. — Я домовився з ректором, ти можеш залишитися в університеті.

— Жартуєш?

— Ні. Зараз сходи до приймальної комісії і запишися на обрану спеціальність, а потім тебе поселять у гуртожиток.

Ось тобі й на. Хто б міг подумати, що цей момент настане так скоро? Невже просто зараз я повинна вибрати спеціальність? Чорт, через усе, що сталося, я зовсім забула про це.

— Ларгусе, проведи Алісу до приймальної комісії, а я поки занесу це на кафедру, — попросив Каріл, вказуючи на дзеркальце Теглена.

Крук кивнув, і ми сходами попрямували на четвертий поверх. За кілька хвилин я стояла біля дверей із табличкою, яку ніби навмисне пофарбували в чорний колір. Напис на ній трагічно повідомляв: «Приймальна комісія».

— Хвилюєшся? — запитав Ларгус, помітивши, як у мене тремтять коліна.

— Гірше. Ні в чому не впевнена.

— Не переймайся. Просто подивися на себе зсередини, а потім вибери те, що більше тобі підходить.

— Легко казати, коли все це вже давно позаду.

— Важкий вибір ніколи не буває позаду. Але насправді досить знати, чого ти хочеш, і найголовніше — як сильно ти цього хочеш. Це твоє життя, твоя доля, і тільки тобі вирішувати, як нею розпорядитися. Тому зараз забудь усе, що тобі хто-небудь коли-небудь говорив або радив. Слухай тільки себе. Удачі.

Усміхнувшись, Ларгус ступив крок назад, і я увійшла до кабінету приймальної комісії, де за письмовим столом сиділа секретарка.

— Ти Гайлінова? — запитала вона. — Проходь, мене вже попередили. Розпишися отут, тут, тут... — торохтіла жінка, указуючи на бланки. — А сюди впиши обраний факультет і спеціальність.

Ну от і він, момент істини! Отже, археологія... Археологія ж?

Як і радив Ларгус, я ще раз зазирнула в себе, а заодно згадала своє минуле, останньою сторінкою в якому були розкопки у Волошковому степу.

І все ж, що було б по-справжньому цікаво журналістці, яка працювала в газеті на кшталт «13-й канал»?

Порівнюючи свої інтереси з тим, що було написано в брошурі про кожну зі спеціальностей, я невпевнено стукала ручкою по столу, аж раптом засяяла і написала: «факультет — природознавчий, спеціальність — нежитьознавство».

— Це все? — запитала я, перш ніж віддати секретарці документи.

— Так. Прекрасно, зараз я все оформлю. Ось ключ від твоєї кімнати в студентському гуртожитку, — закінчила жінка і поклала на стіл мідний ключ із номерком-брелоком. — До побачення.

Коли я вийшла з кабінету, поруч із Ларгусом уже стояв Каріл.

— Що ж, вітаю тебе із зарахуванням до лав археологів... — урочисто почав чарівник, потискаючи мені руку.

— Археологів? — здивувався Ларгус. Хоч він і намагався це приховати, вигляд у нього був трохи розчарований.

— Вибач, Каріле, — перебила я. — Але археологія — це не моє.

— Тобто?

— Перед тобою майбутній нежитьознавець.

Схоже, для Каріла це була та ще несподіванка. Він уже, либонь, налаштувався базікати зі мною на історичну тематику довгими зимовими вечорами... А от на обличчі Ларгуса я помітила веселу і, здається, навіть схвальну усмішку.

— То що, проведете мене до гуртожитку? — засміялася я, покрутивши на пальці ключ від кімнати.

— Куди ми подінемося, нежитьознавцю? — усміхнувся Каріл і на пару з Ларгусом підхопив мене під руки.

У шкільні роки я одного разу прийшла в гості до приятельки-студентки, яка жила в гуртожитку. Після цього бажання приходити туди зникло назавжди. Насамперед шокував сам його стан — будівля терміново потребувала капремонту, а ще краще — знесення і зведення нової. Найсильніше враження на мене справила студентська кухня: коли ми готували борщ і відійшли на хвилину, його в нас вкрали разом із каструлею! Що вже казати про нічні гульдебеники, порівняно з якими Содом і Гоморра — «капусник» у дитячому садочку. Тому тваринний жах, який я відчула, наближаючись до гуртожитку, був цілком виправданий.

Хоч як дивно, виявився він настільки ж і безпідставним. Скрізь було чисто й охайно, а кімната (до речі, одномісна) здавалася настільки затишною, що перспектива студентства в іншому світі майже перестала мене лякати.

Уже пізніше, коли Каріл із Ларгусом пішли, а речі були розкладені, я обстежила гуртожиток: чоловіче та жіноче крило з другого до сьомого поверху, на кожному по два десятки житлових кімнат, три просторі кухоньки і стільки ж ванних. На восьмому кілька великих кімнат відпочинку зі зручними диванами, журнальними столиками і різними іграми, з яких знайомою мені здався тільки якийсь місцевий аналог більярду. Схоже, Ларгус говорив правду щодо того, що держава зацікавлена в усіх носіях магічної сили, якщо навіть у студентському гуртожитку такі панські умови.

У будь-якому разі, це було місце, де можна дуже непогано провести ці чотири роки.

Засмучувало лише те, що житиме тут і Вадим.

Суцільний морок. Повсюди лише суцільний морок. Я не бачу навіть своїх рук, чую тільки власне дихання. Неможливо роздивитися хоч щось... або когось. А хтось є, в цьому я не сумніваюся. Постійно відчуваю його присутність, і від того шкіра вкривається краплями поту.

— Хто ти? — кричу я в темряву. — Покажися!

Але відповіді немає. Я тільки відчуваю, як чиїсь губи кривить зла усмішка, і моя кров коле в стінки судин кристаликами льоду. Воно тут, воно сильне... воно чекає, чогось чекає. Але чого?

Раптом серце зупиняється: я відчуваю огидний крижаний дотик до своєї шкіри. Він швидкоплинний, сам по собі непомітний, але відчуття від нього не проходять і породжують паніку. Здається, воно проникає крізь шкіру і м’язи, доходить до кісток.

— А в тебе тут затишно, Центру Тіней...

Скрикнувши, я прокинулася і кілька секунд сиділа нерухомо, а потім змахнула з чола краплі поту.

Знову. Чорт, знову цей сон, ось тільки зараз усе набагато гірше. Той дотик ніяк не йшов у мене з голови. Здавалося, він досі пронизував крижаним болем. Хотілося б мені нарешті зрозуміти, що до чого.

Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. Зараз тут іще порожньо, тільки Вадим іноді шарудить на чоловічій половині гуртожитку та десь повзають двійко студентів, що залишалися тут на літні канікули. Але від сьогодні починався прийом нових студентів і повернення старих, тому вони швидко заповнять ці стіни.

Університет уже видав мені форму, точніше форми. Перший комплект — три зручні брючні костюми — для тренувань. Другий — три довгі, практично однакові мішкуваті сукні з шаллю — для повсякденного носіння, зокрема відвідування лекцій. Обидва комплекти були виконані в трьох варіантах кольору: темно-фіолетовий, темно-зелений і темно-червоний.

Окрім форми я отримала непоганий меч, лук і стріли, два кинджали, наплічну сумку, темно-сірий плащ, купальний костюм, а також стопку зошитів для конспектів, коробку олівців та ручок (слава помідорам — нормальних кулькових, схожих на ті, що були в моєму світі, а не тих середньовічних, з чорнильними перами!).

Приємною несподіванкою виявилася досить непогана стипендія, яку мені видали, не чекаючи початку навчального року.

Швидко поснідавши, я схопила дочитану вчора ввечері книжку та побігла до бібліотеки.

Уже дорогою назад я помітила невелике скупчення абітурієнтів біля приймальної комісії. І треба ж було такому статися, щоб саме в цей момент звідти вийшов Вадим! Схоже, він зміцнював позиції й серед студентів, тому що зустріли його наче свого хлопця.

— Як я і передбачав, — хвалився він. — Мене без зайвих слів зарахували на спеціальність «стратегії ведення війни» військового факультету.

Тяжко зітхнувши, я пішла собі далі, коли просто переді мною вискочила дівчина, обличчя якої здалося знайомим. Попорпавшись у пам’яті, я дійсно пригадала її. Це була Арра, донька шинкаря з селища Духмяне, в якого ми зупинилися першого дня після прибуття до цього світу. Дивно, і як я не помітила на її зап’ясті захисного амулета?

— Добридень, — сором’язливо прощебетала дівчина, підбігши до мене. — Це ж ви та подруга Каріла?

— Так, я.

— Чи не підкажете, де тут приймальна комісія, бо мені треба заповнити якісь документи...

— Прямо по коридору і праворуч, — кивнула я.

— Дякую, — зраділа Арра, ніби я щойно розповіла їй, де печера з піратськими скарбами.

— А куди вирішила записуватися? — поцікавилася я, намагаючись трохи потягнути час. Може, пощастить і Вадим, скориставшись іншими сходами, забереться подалі від приймальної комісії. Не думаю, що Аррі зараз хотілося б з ним зустрічатися.

— Знахарство, це на медичному.

— А я нежитьознавець. Ну гаразд, побачимося в гуртожитку, — дружньо попрощалась я і попрямувала вниз, до виходу з корпусу.

День виявився ясним, літо ще не поступилося осені, тому мені хотілося зловити якомога більше останніх теплих днів, удихаючи запах розігрітої сонцем бруківки.

Та про гарний настрій швидко довелося забути. Я навіть крякнути не встигла, коли на мене, вискочивши з-за фігурно вистрижених кущів, налетів Вадим! Я втратила рівновагу і дивом не впала на сідниці, що, гадаю, тільки повеселило б цю ходячу скалку в дупі.

Вадима наша мила зустріч теж спантеличила. Я навіть помітила, що в нього щось упало, і хлопець миттєво це підібрав. Але краєм ока мені все ж удалося побачити те, що він блискавично сховав у кишеню, тож моя відвисла до землі щелепа потовкла квіточки на клумбі: це був рубін! І судячи з того, як Вадим його тримав, — розміром не менше від середнього курячого яйця. Цікаво, де ж мій любий друг розжився такою цяцькою?

— Дивися куди преш! — зашипів він, дивлячись на мене згори вниз. — Зовсім осліпла?

— Це я осліпла? — скипіла я, з усієї сили стримуючи себе, щоб не кинутися на нього з кулаками.

— Так, ти. Чи, може, я незрозуміло висловився? Не плутайся під ногами.

— Це я, мабуть, незрозуміло висловилася. Послухай мене, вискочко, не забувай, що я не тільки старша за тебе на рік, а й у чарах досвідченіша. І я, щоб ти знав, два роки робила з песиголовців салат, перш ніж...

— Якщо вже на те пішло, вони теж не відставали на... кулінарному фронті, — лукаво посміхнувся Вадим. Посміхнувся так, що я заціпеніла, паралізована холодними голками, які встромилися в нерви. — Я маю рацію? Не лише ти вбивала їхніх родичів, а й вони теж...

— Звідки ти знаєш?.. — прошепотіла я так твердо, як тільки змогла.

— А ти думала, я малолітній олігофрен, який пробухав свої мізки в під’їзді? — глузливо гмикнув Вадим. — Не варто мене недооцінювати. А ще в мене свої джерела інформації, досить надійні. І я знаю таке, про що ти навіть не здогадуєшся. Тому зроби ласку насамперед собі, — прошепотів він, підійшовши до мене впритул, так, що я відчула його подих. — Не переходь мені дорогу.

Я застигла, було несила навіть поворухнутися. Задоволено розтягнувши пухкі губи в посмішці, Вадим пройшов повз мене та зник за поворотом до найближчої алеї.

Дрібна тварюка. Сволота. Виродок! Як він дізнався про мою сім’ю? Звичайно, про цей випадок нібито «влаштованої бандитами кривавої бійні» писали в газетах, але Вадим тоді навряд пресою цікавився. Чого ж тоді...

Зненацька мої роздуми перервала гілляка, через яку я, власне, і перечепилася. Мабуть, зустріч із цією скотинякою надто сильно вибила мене з колії, бо не вдалося втримати рівновагу і, як результат, я проорала носом клумбу з чорнобривцями. Для носа це, звісно, просто так не минуло. На щастя, профілем старої відьми мені ця зустріч із земелькою не загрожувала, але кров все ж таки пішла. Неймовірно зрадівши, я вже зібралася встати, щоб обшукати кишені в надії знайти носовичка, але останній знайшов мене сам. Просто перед моїми очима на охайному газоні лежала червона хусточка. І чомусь вона викликала в мене якісь нехороші передчуття. Цікаво, кого ж тут застрелили, накриваючи обличчя червоною хустиною, га?

Я підібрала знахідку та ретельно її оглянула. Загалом і дивитися не було на що, крім монограми. Але ця монограма пробудила неприємні спогади: на червоному квадратику шовку було золотими нитками вишите «ПГ».

Ні, годі, це лише моя уява. Галдор не єдина людина в Ануарі з ініціалами «ПГ», а червоний колір не обов’язково символізує вогненних магів. До того ж він давно мертвий, звідки тут узятися його хустці? Хіба що хтось її сюди приніс, але навіщо? Щоб загубити? Ні, ця версія абсолютно не витримує критики.

Але я все ж сховала хустку до кишені — можливо, запитаю в Ларгуса, коли знову зустрінемося.

У моїй голові почав вибудовуватися ще один ланцюжок міркувань... який перервав гучний крик. Його джерелом виявився старий ворон, що сидів неподалік на гілці дерева. І тільки тоді я помітила, що сутеніє. Здається, я тут засиділася, пора повертатися до гуртожитку.

Ринкову площу недарма прозвали серцем Фетесаріна. Фонтани, статуї і кав’ярні прекрасно поєднувалися з торговельними рядами та крамничками. Усе бурлило та оберталося величезним виром, ритм якого проймав особливим шармом. Напевно, це було єдине місце, де повсякденні та чарівні речі змішалися настільки рівномірно, що сприймалися як єдине ціле.

— Бути такого не може, — захоплено прошепотіла я, зупинившись, наче заворожена, біля вітрини ювелірного магазину. Ніби магніт, мій погляд притягли виставлені на ній зачаровані коштовності: десятки вигадливих прикрас, пророблених до найдрібніших деталей, рухалися так, ніби були живими істотами. Маленькі пташки літали в прикрашених камінням клітках-сережках, змії-браслети неспішно перепліталися, час від часу повертаючи голови і висовуючи роздвоєні язики, метелики на перснях повільно махали крилами, а фігурки крилатих повітруль на гребінцях кокетливо роздавали повітряні поцілунки.

Захоплена, я вже уявляла сережки-кліточки у своїх вухах... але потім побачила найстрашніше: цінники. Аби придбати найдешевшу з цих коштовностей, потрібно було чотири мої стипендії.

Щоб зайве не краяти собі серце, я відвернулася та пішла до найближчого виходу з площі... Аж раптом відчула, що хтось позаду схопив мене за руку і наполегливо вимагав уваги.

— Чого вам...

Чорт, тільки мені могло так пощастити! В мою руку мертвою хваткою вчепився брудний старий шубін. Низенький, вузлуватий, з довгим гачкуватим носом. Заплутана сива борода з дохлими комахами, розбита верхня губа, з-під якої визирав єдиний зламаний зуб, і ніби довершення картини — одне око було каламутним, а друге з більмом.

— Ніхто не врятується, — плямкаючи, простогнав дід голосом божевільного, якого напоїли, а потім ще й накачали героїном.

Давненько мені такі суб’єкти не зустрічалися.

— Вибачте, відпустіть, будь ласка.

— Вони його пробудять. Він уже тут, прийшов у цей світ. Вони просто чекають. Настане час, він дозріє, і тоді вони його пробудять.

— Вибачте, я повинна йти...

— Ви мені теж не вірите? Ніхто не вірить моїм снам. А мені ж їх надсилає сама Біла Королева, а ніхто не вірить, що я чую її голос. І в неї ніхто не вірить, — скаржачись, похитав головою старий. — А ось побачите, скоро все це зруйнується. Врятуються лише породження темряви. Вони перечекають усе в тіні сонця, сховаються, коли Центр Тіней відкриє шлях. Центр Тіней легко може це зробити, тому що вона — ворота. Абсолютні ворота. Породження темряви пробудять його і просто перейдуть у якийсь інший світ, де тієї самої миті також буде затемнення. Сонячне затемнення — це тобі не місячне — для тих, хто народжений темрявою, через тінь можна перенести не тільки душу уві сні, а й тіло. І для нього не потрібні ніякі дірки між світами. Тінь на сонці — і так ворота, просто ключ потрібен. А ключ уже тут, просто вони ще його не пробудили. Ось. Що я кажу...

— Вибачте, панно, — схвильовано промовив лісовик у формі вартового, появи якого я анітрохи не помітила. — Тут такий натовп, ми й не побачили, що цей старий знову до перехожих чіпляється. Сподіваюся, він не завдав вам клопоту?

— Що... ні...

— От і добре. Ще раз вибачте, — вклонився вартовий, разом із напарником тягнучи кудись шубіна.

— А-а-а-а... Це ви... — видихнув старий. Коли він подивився на лісовика, його очі округлилися, і він, мабуть, навіть спробував би вирватися, якби не був таким слабким. — Я знав, давно пора...

Я ще кілька хвилин нерухомо стояла на місці.

Що це, чорт забирай, таке було?

Так, я знаю, що це схоже на марення божевільного. Але, щоб його тричі за ногу, він сказав «Центр Тіней»?

Сумка, яку я тримала в руках, сильно тремтіла. Мені дуже хотілося побігти за вартою і розшукати того старого, але вони безслідно розчинилися у вирі ринкової площі.

Останні дні літа швидко минали. Студенти університету магії з усієї Ануари повернулися або ж уперше приїхали сюди, і в гуртожитку закипіло життя.

Сьогодні ввечері мало відбутися посвячення в студенти. Завтра розпочнуться заняття, тому відтепер мені треба носити цю дурнувату форму. Але всі приємні сюрпризи були попереду: як виявилося, настільки ідіотським дизайном могла похвалитися лише форма першокурсниць! І носити потрібно саме її, тому що форми тут шили з особливої тканини, яка полегшувала засвоєння чарівних навичок. На додачу, для кожного курсу форма відрізнялася не тільки фасоном та відтінком, а й заклинаннями, вшитими в тканину.

Звичайно, я ніколи не вважала свою фігуру ідеалом, але й не думала, що її можна настільки спотворити. Одягнувшись у це платтячко, я стала схожою на широку квадратну шафу, стінки якої вигнулись через купу напханих у неї речей.

І, ніби на підтвердження всієї безнадійності мого становища, коридором прокрокував Вадим, який пропалив мене, без перебільшення, нищівним поглядом. Погіршувало ситуацію те, що саме цей хлопець відучора був причиною мого паршивого настрою. Саме тоді я дізналася, що мізків у мене немає.

Поки я подорожувала Ануарою та прохолоджувалася на Стіні Санкора, Вадим прийшов до «Гондівер» — першого в країні товариства, яке створювало чарівні технології. Підписавши низку договорів, він розповів усе, що знав про технології нашого рідного світу. І, спираючись на надані Вадимом ідеї, «Гондівер» розпочали розробку аналогічних технологій, які працюватимуть на основі магічної енергії. За це все хлопець отримав чималий аванс. Крім того, товариство платитиме йому кругленьку суму з випуском на ринок кожного нового продукту, а також виплачуватиме відсоток від грошей, виручених з продажу.

Дізнавшись про це, я вбралася в траур. Адже зробити те саме була можливість і в мене, але я її проґавила. Так, я могла б навіть зараз піти в «Гондівер» і пошукати там щастя. Але сумніваюся, що я, клінічний гуманітарій, знаю про технології більше за цього хлопця.

Отже, я залишилася з носом, натомість Вадим забезпечив собі безбідне життя до кінця днів.

Зажурившись, я вирушила до саду, де трохи загубилася в часі, спостерігаючи за природою, і лише ближче до вечора згадала, що пора б уже йти на церемонію посвячення в студенти. Тож зірвалася з місця та побігла до університетського двору.

Майже три десятки студентів-першокурсників зібралися перед головним корпусом, чекаючи на початок церемонії, коли ректор і керівництво університету, урочисто усміхаючись, вийшли до народу.

— А тепер слухайте уважно, — промовив ректор, виблискуючи на сонці залисиною. — Зараз вас розділять на дві групи, після чого куратори поведуть своїх студентів до аудиторій на організаційну лекцію.

Коли зачитали прізвища, я не повірила своєму щастю: нас із Вадимом розподілили в різні групи. Із радощів я навіть підскочила, потім швидко підійшла до своєї нової кураторки. Завдяки коротким ногам, широким плечам, вузлуватим пальцям із темно-червоними нігтями та багряним візерункам на зворотному боці долоней я впізнала в жінці з пишними формами яскраву представницю раси рубінів. На перший погляд їй можна було дати років так тридцять п’ять. Як на шубіна, вона була дуже висока — майже мого зросту. На овальному обличчі красувалися пухкенькі щоки, кирпатий ніс і невеликі, але дуже жваві карі очі. Чорне волосся було коротко підстрижене.

— Кроком руш за мною, студенти, — добродушно скомандувала куратор, жестом наказавши слідувати за нею.

Минуло кілька хвилин, перш ніж я, разом з одногрупниками, опинилася в охайній аудиторії.

— Ну що ж, дітки, вітаю вас із тим, що ви влипли, — засміялася шубінка, присівши на край викладацького столу. — За наступні чотири роки ваші пальці вкриються величезними мозолями від ручок, якими ви будете писати конспекти. А голова затріщить по швах після безсонних ночей, проведених за написанням самостійних робіт, які ви будете відкладати до останнього. Бо магія — це не забобони і не абстрактні казкові дива. Магія — це наука зі своїми правилами та законами, теоріями та доказами теорій, різні галузі якої тісно співпрацюють з іншими науками. Головною метою магії є керування енергетичними хвилями, за допомогою яких можна досягати найрізноманітнішого впливу фактично на будь-які матерії нашої реальності. Дар керувати цими хвилями і впливати на матерію мають лише обрані стихіями, але, щоб опанувати навіть його частину в певних галузях, потрібно чимало зусиль, досвіду та теоретичних знань. Але не бійтеся, пережити це можна.

А тепер, коли я заспокоїла вас, залякавши, будемо знайомитися. Я Феланна Маногра, ваш куратор. Ви запитаєте, що таке куратор? Ну, дехто пояснює таке явище, як куратор, аналогією з класним керівником. Насправді це не зовсім так: в обов’язки куратора не входить стежити за студентами, приводити їх за ручку на пари, коли ті вирішують замість занять відіспатися в гуртожитку, і вимолювати вашого помилування в ректораті, якщо вам раптом захочеться влаштувати «темну» викладачеві теорії мистецтв.

Дехто трактує куратора як маму студентів. Ось що я вам на це скажу: я вам не мама, я ваша совість. У самих студентів совісті немає, тому їм і надали кураторів. Коли ви щось напартачите або захочете напартачити, завжди можете прийти до куратора з нещасними очима. І гарантую вам: я, наче дорогий психолог, збережу все в таємниці (якщо ви, звичайно, не захочете підірвати університет до упиревого діда). Ну от наче і все!

Аж раптом сталося те, що змусило мене втомлено заскавчати: двері аудиторії відчинилися і в них, кланяючись немов дід, якого схопив радикуліт, увійшов Вадим.

— Мої вітання, вельмишановна пані Маногра, — солодко проспівав Вадим, демонструючи свою коронну лисячу пику. — Ректор просить вас зайти до нього, щойно ви закінчите зі студентами. До речі, не можу не відзначити, що багато чув про ваші наукові досягнення і вони мене щиро вразили...

— Сонечку, — глузливо кинула жінка, — це підлабузництво дуже, ну дуже дешеве. Настільки дешеве, що кожен, у кого мозок хоч трохи більший, ніж у курки, просто зобов’язаний розцінювати такий фарс як особисту образу. Тому, будь добрий, перетягни свою матерію кудись подалі.

Група задоволено загиготіла, а Вадим набундючився ніби дикобраз, по мордочці якого постукали колючим дротом, і тихенько вислизнув з аудиторії, безшумно зачинивши за собою двері.

Мені дедалі більше подобалося студентство!

— Ще один аспект, на який я б хотіла звернути увагу, — це ваші стипендії, — продовжувала шубінка. — Звичайно, ці гроші належать вам і у вас є повне право програти в карти все до копієчки. Але хочу вас попередити: не менше ніж половину краще відкладати, можна навіть покласти на депозит у банку... якщо, звичайно, ви не мрієте пізнати значення слова «позорище». Розумієте, чарівники не живуть відлюдниками в печерах. Ми дуже часто буваємо на урочистих прийомах, і кожен повинен мати власний, як повсякденний, так і парадний гардероб. Тож половину стипендій бажано витрачати саме на гардероб. Починати раджу негайно, тому що наприкінці грудня в нашому університеті відбувається традиційний Зимовий бал, на який запрошують усіх магів Ануари. Підкреслюю, там зобов’язані бути всі студенти. Попереджаю на майбутнє: щось подібне відбувається і наприкінці червня — випускний бал, на якому також обов’язкова присутність навіть тих студентів, яким ще вчитися і вчитися. Тож не поспішайте тринькати стипендію.

От тобі й на. Я так і знала, стипендія не просто так настільки щедра.

— До Зимового балу ви повинні навчитися хоч якось танцювати. Але про це не турбуйтеся, в нас є танцювальний клас, де вами опікуватимуться наші хореографи.

Згадавши свою танцювальну майстерність, я іронічно гмикнула. Корова на льоду, й та граційніша.

— А тепер, любі друзі, останній шок на сьогодні, — продовжила Феланна. — Оскільки ви тут, як і більшість першокурсників, почуваєтеся трохи... та що там трохи, добряче не в своїй тарілці, до вас буде приставлено по координатору. Це третьокурсники, які від сьогодні наступні два роки будуть для вас чимось на кшталт старших братів і сестер, хіба що не стануть по шиї так часто давати. До їхніх обов’язків входить допомогти вам пристосуватися до нових життєвих умов. Коли ви доживете до третього курсу, то майже всі самі станете координаторами новоприбулих першокурсників. А комусь, може, навіть по два «подаруночки» дістанеться — якщо новачків того року буде більше за третьокурсників. Тоді ви на власній шкурі відчуєте, що це таке.

— Пані Маногра, — несміливо промовила Арра. — А коли ми познайомимося з координаторами?

— За кілька хвилин. Вони чекатимуть на вас біля ваших кімнат у гуртожитку. Ну, можете вже до них і бігти, а я пішла до ректора. Усім до зустрічі, побачимося завтра на парах.

Покинувши аудиторію, я швиденько попрямувала до гуртожитку. Мені знову пощастило: дорогою я не зустріла Вадима, тому, піднімаючись сходами, була в доброму гуморі. Нарешті дійшла до дверей своєї кімнати... де, спираючись на стінку, стояв Фамал!

— Привіт, підопічна, — усміхнувся хлопець, побачивши мене.

— Привіт, — здивовано промовила я. — Ти що, мій координатор?

— Еге.

— Та невже?

— Уяви собі. Я на хорошому рахунку в ректора. І коли прийшов час призначати координаторів, попросив, щоб мене приставили саме до тебе. Ну то що, ходімо, покажу тобі свою кімнату, щоб ти знала, куди бігати по психологічну допомогу. Я вже поставив чайник і купив печива. Гадаю треба відсвяткувати твоє посвячення в студенти. До речі, Каріл уже розповів мені, що ти пішла на нежитьознавця. Це правда чи він мені локшини навішав?

— Чистісінька правда.

— Чому ж ти не вибрала археологію?

— Внутрішній голос підказав, — підморгнула я.