Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 17 Тривога в пітьмі

Ми знову йшли темними коридорами покинутих катакомб Фетесаріна, але цього разу з нами не було Арри. Коли ми вранці спробували покликати її, сподіваючись, що вона передумає чи хоча б захоче з нами поговорити, дівчина так і не відчинила двері. Навіть голосу не подала. Тому о першій дня ми зібрались в парку, але вже без неї.

Нас дуже стурбувало те, що вхід у підземелля був відкритий та замаскований ілюзією. Схоже, той, хто вчора був тут перед нашим приходом, зараз також у тих самих коридорах і, ймовірно, піде туди ж, куди й ми.

З усіх міст Ануари, що нині існують, Фетесарін — найстарше, йому понад п’ятнадцять тисячоліть (Адамарею близько десяти, а Еданору всього три тисячі років). Важко сказати, що з’явилося спочатку — підземелля чи місто над ним. І ще важче уявити, що може тут ховатися.

Дурість — іти підземеллям у напрямку Гільдії після всього, що сталося. І найбільшою дурістю це стає тому, що ми йдемо туди без конкретної мети. Не знаємо, яку саме доповідь хочемо почути; у нас немає жодного плану дій; єдина наша мотивація — звичайна цікавість, і ми коримося їй з упертістю добірних баранів замість готувати самостійні роботи з нежитьознавства. Можна, звісно, назвати це інтуїцією, внутрішнім голосом, що направляє нас... але це були б занадто гучні слова.

Тунелі вели ближче до Гільдії, і на білому камені дедалі частіше можна було помітити майже стерті малюнки. Значна частина сюжетів була присвячена саме трьом жінкам з лівого боку фрески, що вчора мало не осліпила нас своїм сяйвом. Малюнки траплялися як досить детальні, так і загальні, грубі, потьмянілі. Але саме ця трійця добре вгадувалася завдяки крилам за спиною або кігтястій лапі замість руки.

Усе, що сталося вчора після того, як ми її знайшли, настільки затягло нас і вибило з колії, що ми не обговорили побаченого. І я не здивуюся, якщо ніхто з нас, повернувшись до своїх кімнат, навіть не роздумував про це, перш ніж стомлено впасти в ліжко і провалитися в глибокий сон.

Будь-який шум, віднесений луною коридорами, міг стати для нас фатальним, привернувши увагу тієї потвори. Але мені дуже не хотілося, щоб після того, що станеться з нами сьогодні, ми знову забули про це. Тому все ж почала розмову, але пошепки:

— Слухайте, щодо вчорашнього малюнку...

— Чи не знаємо ми щось про те, що на ньому було зображено? — уточнила Ламіра.

— Власне, гак, — кивнула я. — Після прибуття до цього світу мені довелося прочитати кілька книжок з історії, але мої знання поверхневі.

— Тут радше не історія, а міфологія, — всміхнулася Малісса. — Четверо чоловіків — це, очевидно, Стихії.

— Чому ж вони тягнулись до троянди?

— Бо, напевно, недаремно в Епоху Троянди жінку, слово якої було священним для правителів Імперій, звали Трояндою, — знизала плечима Малісса. — Вона завжди була священною: єдиною квіткою, що мала абсолютну невразливість до магії. Але варто було Троянді торкнутися квітки, іменем якої названо її титул, і пелюстки сяяли, немов усипані коштовностями. Тому вважали, що вустами жінок із роду Емалій Стихії висловлюють свою волю. Той малюнок, імовірно, намальовано задовго до Епохи Троянди. Тож можна припустити, що до цих квітів уже давно було особливе ставлення.

— А жінки в трьох частинах малюнку?

— Тут узагалі темно, наче всередині третього ока летючого крота, якого зжер вовкулака, — зітхнула Малісса. — Про дівчинку в чорному та жінок у чорній та білій сукнях я нічого й не чула.

— А інші три? — насупила брови я.

— Вони були поряд із печатками перевертнів. Можливо, це Праматері, — тихенько засміялася Ламіра.

— Хто вони такі? — вирвалося з моїх грудей одним важким подихом.

— Персонажі казочок, — недбало всміхнулася Малісса. — Нібито це вони, Королеви трьох родів перевертнів, створили за своїм образом та подобою драконів, феніксів та тигрів, що могли обертатися в одну з чотирьох рас. Але Праматері — то радше міф. Навіть могутні роди перевертнів зникли багато тисячоліть тому, та, якби не кістки драконів, тигрів та рухів, ми б напевне вважали казочками і їх.

— А кістки феніксів? — спантеличено поцікавилася я.

— Після феніксів не залишилося кісток, — зітхнула Малісса. — Кажуть, після смерті вони оберталися на попіл, який розвіював вітер, аби душа могла знову народитися.

Отже, Праматері перевертнів. А якщо вірити моєму сну — іще й підструктурні ядра світу живих. Хвилиночку, що там казала та дівчина з сяючою трояндою у волоссі... первинна оболонка цього світу — чотири Стихії. Вторинна — це світ живих, світ мертвих та світ снів. Отже, можна припустити, що дівчинка в чорному в правій частині малюнка — то Смерть, ядро світу мертвих. Тоді дівчина в білому у верхній частині, імовірно, Королева снів... а її чорне відображення — Королева кошмарів?

Але якщо це так, то виходить, що той сон, який я тоді бачила... був чимось на кшталт відголоску минулого цього світу? Коли так, то чи може бути, що й інші сни, пов’язані з гіллям того білого дерева, також... не зовсім звичайні? Очевидно, якщо я розкажу комусь про це, мені недовго чекати на сестер психіатричної лікарні, що на морському узбережжі неподалік Фетесаріна.

Ламіру й Маліссу вочевидь зацікавили моє мовчання та вираз обличчя, який його супроводжував. Але необхідність якось пояснювати ситуацію чи ставити нові запитання зникла, коли коридором долетів далекий, але дуже лютий рик.

Чорт забирай, от знала ж я, що краще помовчати!

Певно, я не помилюся, сказавши, що в усіх нас серце застрягло в горлянці, перш ніж ми щодуху побігли коридором. Залишалося сподіватися тільки на те, що дорогою нам знову трапляться гвинтові сходи, які виведуть до будинку, де можна буде сховатися.

Проте, як на зло, ми вже давненько їх не зустрічали, і зараз, скільки не бігли, світлові пульсари вихоплювали з темряви лише білі стіни коридорів. Воно й не дивно, зараз ми якщо ще не під Гільдією, то вже десь поряд. Однак найгіршим для мене виявилася втома, яку я з жахом помітила. Я й так бігла останньою. Ще трохи, й ноги почнуть заплітатися... і тоді мені кінець.

Новий рев страховиська — уже значно ближчий за попередній — заморозив кров у моїх жилах, і я відчула, ніби під ногами в мене нічого немає... а ще за мить проїхалась похилою стіною та впала на твердий камінь.

Я підвела погляд. Кроки страховиська наближалися, Ламіри та Малісси більше не чути. Чи побачу я їх іще колись? Вони виживуть?.. І чи виживу я? Мій світловий пульсар згас, але камені пастки, до якої я потрапила, легенько підсвічували, перетворюючи суцільний морок на півтемряву.

Озирнулася. Дно ями було приблизно метр на метр... а в протилежному від мене кутку стояв, склавши руки на грудях, високий хлопець і з коротким чорним волоссям та великими вухами.

— Несподівана зустріч, Гайлінова, — цинічно гмикнув Вадим.

Усе, що я змогла, — це ступити півкроку назад, впершись спиною в холодну стіну. В мене відняло мову.

Глибина ями, на дні якої я перебувала в компанії єдиного в цьому світі свого співвітчизника, нараховувала три з лишком метри. Стіни похилі, тож, падаючи з такої висоти, потенційна жертва мала б проїхатись по ним і в результаті обійтися майже без травм. Це наштовхувало на думку про те, що той, хто створив цю пастку, хотів мати того, хто в неї потрапить, живим. Не дивно, якщо згадати, що ця яма в підземеллі під самою Гільдією.

Через те що стіни пастки становили специфічну гірку, краї її розширювалися на два метри. Просто диво, що Ламіра й Малісса сюди теж не втрапили (до речі, як і та потвора, що нас переслідувала). Опинившись тут, я ще з півхвилини бачила світло їхніх пульсарів. Хоч коли бігла коридором, то ніякої дірки в підлозі не помічала. Крім того, я чула рев та важкі кроки істоти, що згодом пробігла поряд. Але вона не звернула жодної уваги на те, як я, падаючи, верещала. Отже, на цю пастку очевидно накладено односторонню ілюзію, яка ховає яму зовні, але дозволяє бачити те, що відбувається, зсередини. При цьому, схоже, пропускає звук ззовні, але зсередини, кричи не кричи, ніхто тебе не почує.

Ситуація вже безнадійна. І лише така абсолютна невдаха, як я, могла опинитися в цьому місці сам на сам із людиною, яка ненавидить її, певно, найбільше за всіх у цьому світі.

Кілька разів я пробувала начарувати виступи, якими можна було б піднятися; мотузку, що звисала б з краю ями; драбину... але хоч би яке закляття я творила, нічого не відбувалося.

— Даремно стараєшся, — глузливо кинув Вадим після моєї чергової невдалої спроби. — Я тут уже четверту годину і за цей час перепробував усе. Зсередини звідси не вибратись. Чари в цій ямі повністю блокуються. Так, кожен камінчик я тут уже облапав, і жоден з них не відкриває потаємного ходу. І ні, не все можливо і не має бути ніякого способу. Це пастка під Гільдією, тож вона розрахована на чарівників. Віддаю належне тому, хто її поставив: закляття, схоже, тримаються вже не одну тисячу років.

— Добре, добре, зрозуміла, — насупилася я. — Не треба так нервувати...

— Звісно, навіщо нервувати? Ми ж тут всього-на-всього помремо.

— Ти тут кістяки бачиш? — огризнулася я. — Цю пастку побудували для того, щоб ловити живими і потім, найімовірніше, допитувати.

— Але, вірогідно, її не використовували вже не одне століття. Гадаю, чарівники знають про неї, як і про підземелля під Гільдією. Та ніхто не спускається сюди, щоб перевіряти пастку раз на добу. Ці катакомби давно покинуті, а якщо хтось сюди й забирався, то назад навряд чи виходив: занадто надійні павучки тут повзають.

— Ламіра й Малісса обов’язково знайдуть мене і...

— Подивися правді в очі, Гайлінова. Я щиро здивуюся, якщо вони досі живі. Мабуть, та потвора вже обсмоктує їхні кістки.

— Зуби обламає, — тільки й змогла випалити я у відповідь на цю нахабну, самовпевнену посмішку.

— Гайлінова, ти жалюгідна, — сказав Вадим, зверхньо дивлячись мені в очі.

— А ти тварюка, виродок! — не витерпівши, прогарчала я.

— Справді? Хіба? Я лише людина, що прагне чогось і збирається цього досягти. А методи — це вже деталі.

— Яка чудова деталь — напасти на беззахисну дівчину в її власному домі, коли її батько дав тобі їжу та притулок.

— Це не деталь, просто нерви, — знизав плечима хлопець. — Сама подумай, у якому я був стані. Останні дні виявилися надзвичайно напруженими та закінчились тим, що я опинився в іншому світі. Маю ж я якось знімати стрес. А та кралечка сама на мене заглядалася, навіть підморгнула, сподобався я їй. А той селюк, її батько-бик, сам винен, що не пояснив дочці різницю між казковими лицарями та шістнадцятирічними хлопцями, які навіть певний жест сприймають як сигнал до діла. Я завжди сміявся з малолітніх дуреп, що спочатку вдягаються та фарбуються наче повії, відповідно поводяться, а потім плачуться, жаліючись на тварин-хлопців, які притисли їх до стінки найближчого під’їзду.

— По-перше, годі звинувачувати жінок у тому, що вони нібито «якось отак» одягаються та поводяться, коли самі чоловіки просто не вміють тримати себе в руках. Просто навчіться чути, коли вам кажуть «відвали», а не сприймайте «ні» як «це вона собі ціну набиває, коли сама не проти». А по-друге, Арра так не поводилася!

— Дійсно, так вона не поводилася. Але й того, як вона поводилася, мені в моєму тодішньому стані було достатньо. Тому хай не пхикає, тим паче що в результаті я їй нічого не зробив, зате сам дістав на горіхи (чого, до речі, досі не забув).

— Ну ти й худоба. — Яких нелюдських зусиль коштувало мені не плюнути йому в обличчя... — Звісно, що можна сказати про бідну беззахисну дівчину, якщо ти навіть на свою матір наплював.

— А отут уже замовкни, — холодно зауважив Вадим, прибивши мене поглядом до холодного каменю. — Це точно не твоє діло.

— Але того, що ти покидьок, це не відміняє. Ти ж, покидаючи рідний світ, навіть записки їй не залишив про те, що з тобою все гаразд, просто їдеш назавжди. Тільки справжній покидьок міг так вчинити зі своєю матір’ю, яка його щиро любила, піклувалася про нього попри всі труднощі. Намагалася дати йому все найкраще...

— Замовкни, корово! — загорлав Вадим.

За єдину мить його обличчя скривилося від люті. Немов звір, він одним стрибком опинився біля мене, схопив горлянку залізною п’ятірнею та втиснув мене в стіну. Його широко розплющені очі, здавалось, ладні були налитися кров’ю.

— Яка ж ти розумна, дівчинко з благополучної родини, де всі одне одного люблять, одне про одного дбають і зроблять одне заради одного що завгодно. Кляті лицеміри, що живуть у своєму фальшивому, штучному світі вічної любові та добра. Тебе з дитинства пестили та давали все, щоб ти не почувалася нещасною. І тому ти така тупа худоба. Я ніколи не був потрібен своїй матері. Але, на відміну від твого лицемірного татка, вона одразу дала мені це зрозуміти. Не забувай, я безбатченко, а моя мати — колишня повія. У вісімнадцять років вона вкрала з дому всі коштовності та гроші, які лише знайшла, й утекла до якогось свого хахаля. За ті три роки до мого народження вона змінила кількох мужиків, і останній був моїм татусем. Вона продовжувала гуляти з усіма підряд, він весь час бив її за це, і, врешті-решт, вона пішла від нього. Але, о диво, ніхто з її коханців не хотів селити у свою квартиру шльондру з чужою дитиною. І тоді вона приповзла назад до своєї родини, до батьків та старшого братика. Матір ридала, повзала на колінах і тицяла мене їм у носа, благаючи взяти її назад. Знаєш, що відповів мій дідусь? «Дарино, ти повнолітня і сама обрала собі життя. Я ж маю сина, у якого жінка скоро вдруге народить. І не збираюся забирати в них щось, аби віддати це тобі. Ти вже своє забрала три роки тому». Рідні батьки прогнали свою «блудну доньку» на вулицю, бо вона заважала їхньому ідеальному життю!

Тоді мати стала проституткою. Поки вона ловила перших клієнтів, я лежав у кущах — на щастя, тоді було літо. Якась подружка-повія ненадовго пустила її до себе. Коли ж мати назбирала грошей, то винайняла ту задрипану квартиру. Як ти зрозуміла, на мене вона не зважала. Я ріс сам по собі, міг цілий день пролежати в смердючих пелюшках, бо вона поїхала на корпоратив у сауну. Але найгірше було, коли мати водила клієнтів з вулиці додому. Мене вона тоді зачиняла у ванній з кляпом у роті, щоб своїми криками та плачем не докучав клієнтам. Як підріс і навчився витягувати кляп, вона змінила тактику на слова: «Сиди тут і мовчи. Почую хоч один звук — ночуватимеш у під’їзді». І, коли я шумів, вона дійсно викидала мене за двері, мов паршиве кошеня! А як вона почала виглядати наче задрипана кляча і вже не знаходилося тих, хто хотів би поїздити на ній та ще й заплатити за це гроші — пішла зранку мити під’їзди, удень скребти туалети, а ввечері прибирати офіси. Але грошей все одно не вистачало, тому що вона не могла позбавитися звички наряджатись так, ніби досі в ділі. Постійно скуповувала гори косметики, босоніжок на шпильках, кофтинок та коротеньких спідниць. У той час як я ходив до школи в тій самій футболці, аж доки вона не розлазилася на мені! Лише завдяки дівчатам, які на уроках праці бралися штопати мій одяг, я не світив дірками на штанях. Ну і, звісно, вона приділяла більше уваги тому, щоб догоджати чоловікам, тому не знайшла часу навчитися готувати щось складніше за варені соєві сосиски з горілою кашею, що смерділа, мов помиї. Я завжди був останнім, про що вона думала. І єдина причина, з якої вона пускала мене до квартири, — це щоб я підріс та почав нарешті заробляти для неї, аби вона могла спокійно сидіти й цілодобово витріщатися в телевізор. Я ледве дочекався шістнадцятиріччя, щоб змінити прізвище та не називатися більше так, як вона та її клята родина!

Тому вже пробач, але я не можу зрозуміти, чому ти дивуєшся моїй зневазі до матері. Не захотів навіть записки їй залишити про те, що зникаю з її життя, але при цьому живий-здоровий і вона за мене може не переживати? Боже, яка ж трагедія!

— Але вона дала тобі життя, виростила тебе...

— Ростила-ростила дійну корову, вже скоро мала на її молоко пересісти, і тут такий облом — корівка пропала, — невротично засміявся Вадим, важко видихаючи повітря. — На щастя, я виявився не такою тупою коровою, як ти, Гайлінова. Вулиця навчила мене, що треба робити, аби чогось досягти. Усе вирішують можливості людей, із якими спілкуєшся, взаємодієш і яких можеш використати. Там у мене вибір був невеликий — вуличні хулігани, через яких можна було вийти на більш серйозних людей. Але тут я, як чарівник та прибулець з іншого світу, отримав змогу стати ким завгодно, вчасно використавши можливість примкнути до найвищих кіл. Той королівський прийом став для мене справжнім золотим квитком! За єдиний вечір я вже мав зв’язки з половиною найвпливовіших родин, але не зупинився на цьому і зупинятись не збираюсь. Я отримаю те, що хочу.

— І чого ж ти хочеш? — прошепотіла я, наскільки дозволяло стиснуте холодними пальцями горло.

— Усе, — жовчно прошипів хлопець.

— Чи не забагато?

— Це я ще скромно, — пихато посміхнувся Вадим.

— Нічого в тебе не вийде.

— Хіба? — прошипів він, сильніше стискаючи пальці на моєму горлі. — І хто ж мені завадить? Ти? Сумніваюся. Мене ніколи не здолати такій тупій, як пробка, тепличній ослиці, яка не вміє ні мислити холоднокровно, ні планувати своїх дій; яка діє, керуючись тільки імпульсом, а не розрахунком; ніколи не ставить собі запитання: «Навіщо я це роблю? Що це мені дасть?» Узяти той самий випадок з упирями під університетським гуртожитком. Нащо тобі здалося туди лізти, коли можна було поділитися своїми здогадками з куратором і передати цю справу професіоналам? Але ні, ти полізла сама, ти ж герой. Це нічого не дало, лише створило купу проблем, і не тільки тобі. Та що там, ось зараз, цієї миті. Що ти тут робиш, га? Яку доповідь хотіла підслухати й навіщо, пішовши на такий шалений ризик? Ніяку? Просто кудись залізти? Так?

— А сам? — прохрипіла я. Шия страшенно боліла, а голова крутилась від браку кисню. — Що ти тут робиш?

— Я тут, бо мене цікавила одна конкретна доповідь — мав дещо перевірити. Але зараз уже не важливо, через цю дурнувату яму я не встиг на неї, і тепер не дізнаюсь про те, що хотів.

— От і прекрасно, — зухвало посміхнулась я, не зважаючи на біль...

А наступної миті дихати стало просто неможливо. Пальці безжально стискали горло, а обличчя горіло такою ненавистю, що достатньо було лише погляду, аби спопелити мене.

— Знаєш, я ж міг би вбити тебе просто зараз, — проговорив Вадим з холодним гнівом. — Це було б так легко, і ніхто потім мене б не вирахував, навіть якби твоє тіло раптом знайшли. Але я не буду цього робити. І навіть певного мірою радий, що в нас із Галдором нічого не вийшло з продажем тебе в рабство. Тому що... — обличчя Вадима було зовсім поряд з моїм і мені здалося, ніби він розмазує мене по стінці, — ...моя помста буде значно страшнішою.

Нарешті він відпустив мою шию. Тримаючись за горло, я закашлялася та повільно сіла на підлогу. Вадим тим часом повернувся у свій кінець ями.

Помста? Яка, до біса, помста? За що?

— От завжди було мені цікаво, — сказав Вадим, знову невимушено схрестивши руки на грудях. — Ким ти хочеш стати? Чого прагнеш досягти у цьому світі?

Я не знала, що відповісти. Кілька разів відкрила рота, але так нічого й не сказала.

— Так я і думав, — насміхався хлопець. — Тоді й будеш ніким, і зватимуть тебе ніяк.

Вадим нерухомо, з упевненою посмішкою стояв, спираючись спиною на стіну. Цікаво-цікаво! Він, схоже, звернувся до стоматологів-магів, бо колись криві зуби йому ідеально вирівняли. Волосся він трохи відпустив, тож тепер дійсно був схожий на поважного пана, синка якогось лорда. Підлітково-великі вуха скоро виглядатимуть пропорційно з головою, тіло він, очевидно, тренує, та й обличчя незабаром буде дуже симпатичним, а потім він, можливо, навіть стане знаменитим красунчиком, і затьмарити комусь розум буде значно легше.

Проте найбільше мене лякало те, що він уже не малолітній хуліган. Тепер переді мною стояв страшний, сильний, по-справжньому небезпечний звір. Звір, який чомусь люто мене ненавидів.

Кілька годин ми провели, не спускаючи жорстких поглядів. Згодом Вадим теж сів, і ми ворожо дивилися одне на одного, аж поки я не відчула, як провалилася в сон.

— Де ти? Я так довго чекала, а ти не приходив. І зараз чомусь не йдеш, — відлунюючи, дзвенів мелодійний жіночий голос, разом з яким холодним повітрям розлітався страх.

Суцільний морок, посеред якого стояв юнак. У темряві неможливо розгледіти обличчя, але без того зрозуміло, що кожна клітина його тіла напружена.

— Але ж тепер ми будемо разом, правда? Я скучила за тобою, страшенно скучила, — продовжував голос; хлопця зі спини обвили тендітні жіночі руки. Коли вони торкнулись його, юнак здригнувся, але одразу зібрався та й далі незворушно стояв.

— Мені було так погано... я почувалась мертвою, просто незворушно сиділа, навіть не в змозі заплакати. А потім я зрозуміла, що більше не можу сидіти склавши руки. І тоді я закричала. Я знала, що цей крик досягне всіх людей на світі, розірве будь-які перешкоди, і приведе тебе до мене. Я знала, що ти чекатимеш. Я знала! Знала! Знала! — шепотіла жінка, пестячи смаглявими руками хлопцеві груди. — Здавалося, що я забула геть усе... але не забула твого обличчя. Прийди до мене, забери мене, обійми, будь зі мною. Я більше не можу, — вимовила жінка і схлипнула. — Скажи мені його, розвій цю хмару та звільни мене, перенеси через ворота, що я створила для нас. Дай мені повітря, щоб дихати ним разом із тобою. Це єдине, чого я хочу. Скажи мені його. Будь ласка, скажи.

Чуттєві губи наблизились до вуха юнака, коли на плечі йому впав водоспад чорного, мов ніч, волосся.

— Я буду слухняною, обіцяю!

Я різко розплющила очі та зрозуміла, що важко дихаю, а тіло вкрите краплями холодного поту. Першим, що потрапило в поле зору, був Вадим у протилежній частині камери, і його стан анітрохи не відрізнявся від мого. Проте я не наважилася щось у нього запитати. Якщо мені судилося померти тут — від голоду чи від страховиськ, що нишпорили цим підземеллям, — нехай уже краще я помру, не чуючи його голосу.

Час від часу я поглядала на годинник. Ось уже минуло вісім годин. Десять. П’ятнадцять. Коли ноги зовсім затерпли, я вставала та ступала кілька кроків своєю половиною камери, а потім знову сідала на підлогу й намагалася не дивитися Вадиму в очі.

— Так ми ні до чого не дійдемо, — раптом сказав хлопець, коли я знову мало не задрімала. — Треба вибиратися звідси.

— Несподівано це чути, — насупилася я. — Чи не ти казав, що звідси не вибратися?

— Можливо, один спосіб таки є, — задумливо проговорив він. — Глибина цієї ями метри три, коли врахувати схил — менш ніж три з половиною. Твій зріст — десь метр сімдесят, мій — метр вісімдесят сім. Якщо скласти, вийде понад три з половиною метри. Достатньо, щоб підповзти до краю ями, зачепитися пальцями за її краї та вибратися з пастки.

— Ти маєш на увазі...

— Так, Гайлінова. Я пропоную одному з нас стати на плечі другому, вибратися й начарувати мотузку, щоб потім скинути її другому. Не знаю, чи вийде, але це єдине, на що ми можемо сподіватися. І успіх можливий, лише якщо ми працюватимемо в парі.

— Гаразд, — погодилася я, піднімаючись на ноги.

— Тоді ставай до стінки, — скомандував Вадим.

— Що?

— Ставай до стінки, присядь, щоб я заліз тобі на плечі, а потім, спираючись на стіну, підіймайся.

— Чому це ти залазитимеш мені на плечі, а не навпаки? — обурилася я. — Хто тут з нас слабка дівчина?

— Можливо, пані слабка дівчина забула, що вона важить, коли не помиляюсь, кілограмів вісімдесят?

Хамло! Лише сімдесят три. Ну, може сімдесят чотири.

— Я ж, попри свій зріст, важу тільки шістдесят кіло, тому тобі мене витримати буде значно легше, ніж мені тебе. Особливо тут, де ми не можемо застосувати заступництво стихій.

Чорт забирай, він має рацію, але мені все одно не по собі. Після всього, що сталося в цій ямі, останнім почуттям, яке він у мене викликав, була довіра.

— Вирішуй швидше: будемо вибиратися звідси, чи ти віддаєш перевагу повільній болісній смерті? — різко поцікавився Вадим. — До того ж раптом твої подружки досі живі, але, наприклад, серйозно поранені та потребують допомоги? Утім, тоді на твоїй совісті всього-на всього буде ще двійко смертей дорогих тобі людей. Цікаво, яким дивом ти знайшла нових добровольців на дружбу з собою? Будь-який дурень мав би зрозуміти, що від тебе краще триматися на безпечній відстані — адже раз по раз це підтверджуєш. І як у тебе виходить? Поводишся так, ніби сама померти хочеш, а на той світ вирушають інші. Утім, як хочеш. Давай, продовжуй насторожено бурдючитися й далі. Трупом більше — трупом менше... гадаю, після загибелі твоєї сімейки ти на це вже й уваги не надто звертаєш.

— Добре, давай уже! — знервовано крикнула я, намагаючись стримати сльози. — Тільки спробуй вибратися швидше, я тобі не бик, — огризнулася я й присіла, підставивши йому свої плечі.

Я все ж спробувала потроїти силу, але невтішний результат був передбачуваний. І Вадим, і я повністю налягали на похилу стінку, та я все одно ледь трималася на ногах. Коли його пальці вчепились у край ями і він, підтягнувшись, виліз, я безсило впала, не відчуваючи плечей.

— Тобі зараз, мабуть, не дуже весело, — засміявся Вадим, нависнувши над ямою.

Я хотіла нагадати йому, щоб не барився і спускав мотузку, але згадала, що він все одно мене не почує.

— Ти диви, тут справді ілюзія, яку не відрізниш від справжньої підлоги. Розумна пастка: той, хто про неї не знає, ніколи й не зможе знайти.

Ну-бо, спускай уже мотузку!

— Знаєш, дорогою до виходу з катакомб я ще подумаю: залишити тебе тут вмирати повільною смертю чи якось натякнути кому треба, що в підземеллях під Гільдією в стару пастку потрапила підозріла особа, яка напевне хотіла зробити щось погане? У першому випадку на тебе чекатиме страшна смерть, у другому — сором, тортури і або ув’язнення, або страта. Вибір дійсно не з легких, — самовдоволено посміхався Вадим, у той час коли я фізично відчувала, як по моїх венах тече замерзла кров. Не може бути, тільки не це... Я пропала. — Прощавай, дурепо.

Він не сміявся надто голосно — напевне, боявся привернути увагу потвор. Сама я дуже сильно хотіла закричати на нього, але прекрасно розуміла: закляття не випустить з ями жодного звуку.

Коли кроки Вадима стихли, я сіла назад у свій куточок ями та скрутилася калачиком.