Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 25 Тихий грім

Якось незручно вийшло з Фамалом: за весь час мого лікування я жодного разу не згадала про нього. А він, як виявилося, мало не жив під дверима лікарні, де моє тіло очищали від крові перелесника.

Коли мене виписали і я повернулася до занять, з’явилося бажання заритися в глибоку яму, де мене ніхто не знайде. Тепер я почувалася не просто чужою. Здавалося, для всіх я перетворилася на найлютішого ворога. Мене цуралися. В очах студентів я бачила не тільки злість, а й страх. Навіть добра половина однокурсників намагалися триматися від мене подалі. У бібліотеці в радіусі двох столів навколо мене утворилася мертва зона, у якій з’являлися лише Фамал, Ламіра, Малісса й Арра.

Що стосується Фамала, то він, ніби прочитавши мої думки, був зі мною щирим, справжнім другом. За весь тиждень жодного разу не заводив романтичних балачок, тільки підтримував мене і стояв пліч-о-пліч, за що я йому була щиро вдячна.

Перехоплюючи час від часу уривки розмов викладачів, я зрозуміла, що круки роз’їхалися всією Ануарою, аби зібрати якнайбільше останніх подихів. А означати це могло тільки одне: вони поповнюють втрачені під час тієї ночі сили і накопичують нові, щоб закрити проріху між світами. Кілька днів тому, під час останньої розмови, Ларгус зізнався мені, що з нею ще багато чого залишається невідомо і ліквідовувати її зараз дуже ризиковано. Але виходу немає, потрібно поквапитися. Тому зшивання матерії офіційно призначили на перше травня.

Тим часом, наприкінці години куратора, Феланна повідомила нам «приємну» новину.

— Ну, студенти, слухайте уважно, тому що справа серйозна, — промовила шубінка. — Скориставшись недавнім погромом, до Фетесаріна прослизнула якась банда, і тепер вона тероризує місто. На їхньому рахунку вже троє вбитих, на додачу ще й шість пограбованих квартир. Із правопорядком у нас усе серйозно, тож затримання банди — питання лічених днів. Але ці кілька днів ми просимо вас без крайньої потреби не залишати територію університету, надто коли почне сутеніти.

Закінчивши, Феланна покинула аудиторію з незвичною для неї серйозністю.

У всій цій божевільні радувало одне: відсутність Вадима, який до від’їзду професійно підливав бензин у вулкан цькування «демониці Аліси Гайлінової». Його, як першого підлабузника ректора, в складі групи з двох чарівників і п’яти супроводжувачів відправили кудись із дуже важливим завданням. У цій групі була також Фандора, тому я знала, що поїхали вони до Даратера — великого міста на краю Чертерських гір. Мета ж поїздки — укладання серії контрактів з місцевими шубінами на постачання обладнання та будівельних матеріалів... для відновлення Фетесаріна. Тож мені залишалося зітхнути з полегшенням хоча б через те, що найближчі двійко тижнів Вадима я не побачу.

Щоправда, була ще одна обставина, яка просто не могла не пригнічувати, — Арра. Бідолаха у свої вісімнадцять виглядала на всі сорок, навіть у білявому волоссі можна було розгледіти сивину.

— Я не можу так жити, — втомлено прошепотіла вона, коли я знайшла її, всю в сльозах, посеред темного безлюдного коридору. — Це просто нестерпно.

— Арро, заспокойся, — зітхнула я, обіймаючи подругу за плечі. — Не можна так себе мучити. Спробуй якось відволіктися.

— Я пробую, і вдень це навіть іноді виходить. Але вночі не можу заснути, бо зсередини мене ніби гризе якась порожнеча. Вона перевертає все на свій лад, і їй це вдається. Раніше моє життя мало сенс, у ньому було світло. А тепер нічого, крім прісної сірості. Здається, що всі навколо мене — вороги, які тільки й мріють впорснути мені в кров іще більше отрути.

— Розумію, мені теж несолодко. А на твоїй совісті хоча б немає напівзруйнованого Фетесаріна, — зітхнула я.

— Навіть не нагадуй про це, — схлипнула Арра. — Який, напевно, це був жах для тебе... Але не ти винна в усьому цьому.

— Схоже, більшість вважає інакше. Тоді я була не собою, а страшним кровожерливим монстром. І все одно це була я.

— Але зараз ти це знову ти — така, яка є. А я, схоже, ніколи не стану такою, як раніше. І це мене вбиває, буквально вбиває. Я не відчуваю в собі ні сил, ні бажання жити. Ніщо мене не радує. Більше того, я взагалі тепер не маю будь-яких емоцій. Ось зараз я сиджу поряд із тобою і плачу, а всередині порожньо. Я не можу, Алісо, я не можу жити так, ніби я порожня коробка!

Арра знову заплакала. І коли я зазирнула в її очі, вони нагадали мені скло.

Це був один з небагатьох вечорів, які можна назвати спокійними. Ми з Ламірою, Фамалом і Маліссою вирішили провести його в басейні. Власне, Ламіра й Фамал плавали, я сиділа на «березі», звісивши ноги у воду. А Малісса протерла окуляри, сіла на плетеному кріслі біля басейну і з моторошним блиском в очах читала стару книжку, обкладинка якої була загорнута в газетну сторінку. Крім нас, там відпочивало ще кілька студентів, але жодного з нашої групи.

Фамал та Ламіра не мали наміру припиняти сперечатися ні на хвилину й улаштували цілу баталію в басейні, під час якої активно бризкали одне в одного водою. Що найцікавіше — я помітила, як їм обом це подобається.

Я всміхнулася, опустила погляд на воду, яка заспокоїлась на мить... і мигцем побачила в ній відображення Арри. Обличчя дівчини було холодним і млявим.

Що за чортівня?

— Припиніть, — втомлено пробурчала Раманна, підбігши до краю басейну. Цікаво, коли вона прийшла? Раніше я її тут не помічала. — Ви заляпали мене з ніг до голови, хоч я і сиджу в протилежному кінці зали.

— Тобі це корисно, — гмикнула Ламіра. — Зазвичай люди ходять у басейн, щоб купатися, а на пляж — щоб засмагнути. А ти в басейні боїшся води, ніби це кислота, а на пляжі ховаєшся під парасолькою.

— То й що? Не всі люблять плавати і смажитися на сонці. Я просто прийшла сюди разом із подругами і спокійно сиділа в кріслі, читаючи книжку, поки мене не облили. А тобі я порадила б узяти з мене приклад і поводитися спокійніше.

— Не дай Стихії Ламірі брати з тебе приклад, — голосно промовив Фамал, викликавши в усіх присутніх здавлені смішки на адресу Раманни. — Не розумію, чому ти завжди сидиш у темних кутках? Невже, як нежить, боїшся сонця?

— Дуже смішно, — фиркнула дівчина, намагаючись приховати пригніченість. Схоже, для всіх вона так і залишиться манірною багатою красунею. — Але, щоб ви знали, бліда шкіра — ознака аристократа.

— І упиря, — додала Ламіра, давши п’ять Фамалу.

Розбита, як орки під Гондором, Раманна засичала й роздратовано покрокувала до виходу... де наштовхнулася на якусь дівчину.

— Чому сьогодні ніхто не дивиться, куди йде? — не витримала вона.

— Стули пельку, нежить! — гаркнула студентка.

Бідолашна Раманна тільки й змогла, що безсило хапати ротом повітря, не знаходячи слів.

— Чого ви тут сидите? — крикнула вона, вже звертаючись до всіх. — Хіба не чули, що там якусь першокурсницю вбили?

Усі, хто перебував у басейні, вражено застигли на місці.

— Як? Де?.. — спантеличено забурмотіла я.

— Сама нічого не знаю. Чула тільки, та дівчина гуляла містом пізно ввечері, коли на неї напала та сама банда. Вона зараз наче в університетському медпункті.

Продовжувати їй не довелося. Я немов ошпарена побігла в роздягальню і, швидко переодягнувшись, щодуху помчала до будівлі університету. Хоч би я помилялася, хоч би все це виявилося лише плодом моєї уяви...

За кілька місяців я трохи обстежила університет і встигла розвідати чимало прихованих ходів. Один із них вів до таємної кімнати, що прилягала до медпункту. Більше того — дзеркало, яке висіло в медпункті, з іншого боку було прозорим, і можна було роздивитися все, що там відбувалося.

— Не можу повірити, — зітхнула... Феланна! Вигляд у неї був убитий. Моєю шкірою знову сипнув мороз, хоча за натовпом і не було видно тіла. — Я їх попереджала, просила... чому вона мене не послухала?

— Не звинувачуйте себе, пані Маногра, — спробував її втішити чоловік у формі міської варти. — Так, ми знаємо, що дівчинку вже не повернеш, але та банда більше нікому не зашкодить. Коли мої люди випадково проходили поруч і побачили в провулку цих тварюк, які злетілися до тіла бідолахи, то стріляли з арбалетів, навіть не думаючи, що їх можна взяти живцем. До речі, найбільше їх здивувало саме те, що дівчина не здійняла галасу. Мабуть, у неї просто був шок і вона не могла вимовити жодного слова, коли на неї напали з ножами.

Постоявши ще трохи біля тіла, викладачі та ректор розійшлися. Коли ж відійшла і медсестра, обличчя загиблої більше ніхто не загороджував...

Як же я хотіла, щоб це все було не більше ніж плодом моєї уяви. Але тепер побачила стомлене обличчя, слабке худорляве тіло, світле волосся з сивиною. Сумнівів бути не могло: на кушетці лежала Арра.

Коли я увійшла до своєї кімнати, там уже сиділи Ламіра, Фамал і Малісса. Всі спрямували на мене стурбовані погляди.

— Алісо, що...

— Арра мертва, — схлипнула я. — Це її вбили. Я сама бачила тіло...

Я не витримала і заплакала. Фамал одразу обійняв мене і підставив плече... плече друга. Господи, як же добре, що саме цей Фамал зараз поруч зі мною!

— Не може бути, — шоковано промовила Ламіра. — Арра ж чарівниця. Чому її так легко вбили? Чому вона не змогла захиститися?

— Здається, вона не хотіла захищатися, — прошепотіла я.

— Що? — не повірила Малісса.

— Останнім часом вона говорила, що не хоче жити, бо після того випадку з мелюзинами її життя стало нестерпним, порожнім... Схоже, вона навмисне ходила темними провулками так пізно, а коли напала банда — не захищалася.

— Я в це не вірю! — закричала Ламіра, схопившись на ноги. — Як вона могла бути такою слабкою?

— Ламіро... — прошепотів Фамал.

— Не можна здаватися, ніколи! Навіть якщо думаєш, що виходу немає і бути не може, треба боротися, хоч би як важко було, тому що тільки тоді є шанс вистояти. А вона просто похнюпила носа й вирішила спокійно померти. У той час як мусила бути бійцем. Як сталося, що Арра обрала шлях боягуза?

— Ламіро, заспокойся... — промовив хлопець, кладучи руку їй на плече.

— Чому вона не боролася? — заридала мавка і з усієї сили вдарила кулаком по стіні.

Ні слова не сказавши, Фамал обійняв Ламіру, і вона сховала обличчя в його сорочці. Її тендітні плечі тремтіли від плачу, коліна підкошувалися, тому Фамал узяв її на руки і посадив на ліжко поруч із собою.

— Спокійно, Ламіро, спокійно, — шепотів він їй на вухо.

За кілька хвилин знесилена мавка заснула. Ми не хотіли будити подругу, тож я пішла спати до її кімнати. Але Фамал залишився з нею. І коли я повернулася вранці, він так само сидів біля ліжка і не зводив з дівчини почервонілих очей.

Сонце заливало землю теплими променями. Останні дерева доцвітали, а на решті вже зеленіли молоді листочки. Клумби рясніли ранніми квітами.

Просто не вірилося, що такого чудового весняного дня могло відбуватися щось настільки жахливе, як похорон молодої дівчини. Навіть зараз, стоячи посеред кладовища Духмяного біля труни Арри, я не могла усвідомити реальність.

Поруч зі мною були Малісса й Ламіра, яку Фамал тримав за руку. Трохи лівіше — Каріл, а за ним натовп жителів села. Батьки Арри ні на хвилину не відходили від труни, у якій лежала дівчина, одягнена у весільну сукню, із золотими сережками у формі ромашок із пелюстками-самоцвітами. Навіть зараз сповнений страждань вираз не покидав її обличчя.

От і все. Труну опустили в могилу, і кожен із присутніх кинув до ями по чотири жмені землі. Потім трунарі взялися до роботи, і за кілька хвилин замість ями в три метри завглибшки з’явилася купка землі, біля якої встановили могильну плиту.

Усі потягнулися з кладовища до постоялого двору Дейка, де мали відбутися поминки. Я йшла останньою, на мить озирнулася... і зблідла: хмари затягнули небо над цвинтарем і почали обертатися вихором. Зненацька блакить ніби змило водою і в ній, немов діра, засвітилося вкрите зорями небо в оправі з купчастих хмар. Усе це тривало мить, і, перш ніж я встигла хоч оком змигнути, «дірка» знову затягнулася, не залишивши й сліду від щойно побаченого.

Здається, крім мене, ніхто нічого не помітив.

Я одразу зловила першу-ліпшу пташку. На знайденому в кишені пожмаканому клаптику паперу поспіхом написала:

Прив’язавши записку до ноги пташки, я зарядила її чарами та підкинула вгору. Хоч би встигнути...

Заламуючи руки, я рушила до постоялого двору Дейка, де, ймовірно, вже зібралися всі, хто був на похороні.

Після двох днів скаженого галопу я дісталася Фетесаріна. І хоч їхала верхи конем, який був із народження спеціально підготовлений для чар, що підвищували витривалість, тварина ледве витримала такий шалений темп.

Через смерть Арри в університеті вирував справжній хаос, тож мені залишалося тільки сидіти у своїй кімнаті та кусати лікті. Невже все дійсно так, як я думаю? Я б із більшою радістю дізналася, що помилилася, просто підняла бурю в склянці води, і опісля дістала б по шиї.

Але кожен наступний день розвіював цю надію. Не розумію, невже ніхто, крім мене, не помічає, що все навкруги не таке, яким було раніше? Невже ніхто не бачить, що перелякані тварини забилися в нори? Що вода, постоявши трохи в глечику, починає слабко крутитися виром, а згодом, якщо її випити, — сушить у горлі? Що свіжі квіти в’януть у вазі протягом години, а їжа за лічені хвилини втрачає смак? Кінець близько, от тільки чи буде він щасливим? Хоч би Ларгусові все вдалося...

Я помітила, що інстинктивно жмакаю аркуш паперу, і поклала його на стіл... а він на моїх очах розрівнявся так, немов його взагалі ніхто ніколи не брав до рук.

У паніці я схопилася та вибігла з кімнати. А за хвилину вже сиділа на лавці в університетському дворі та дивилася на небо, з жахом чекаючи появи чогось схожого на те, що бачила на похороні Арри. Але цього разу мені довелося спостерігати іншу картину: до двору верхом заїхав Вадим. Його одяг був порваний та брудний, шкіра подряпана, а кінь — із повним ротом піни.

— Допоможіть! — прокричав він на все горло.

Я навіть не встигла зрозуміти, що до чого, а біля хлопця вже крутилася зграя медиків, які його оглядали. Чарівників збиралося дедалі більше. От уже серед них з’явився і Каріл.

Ректор підбіг до Вадима і стурбовано закричав:

— Що трапилося?

— На нас напали, — видихнув він.

— Як? Хто? І що з...

— Якась банда, вони влаштували засідку. Ми просто їхали в горах, аж раптом невідомо звідки вилетіло кілька стріл. Випустили їх дуже влучно — вцілили точно в серця та голови. Я запанікував і, напевно, перемістився інтуїтивно, зі мною таке раніше траплялося. Здалеку я бачив, як усі тіла обшукують...

— Що з Фандорою?! — закричав Каріл так, що мене затрусисло.

— Вона також. Їй влучили просто в серце, а потім я бачив, як її тіло скинули в якусь гірську річку...

— Ти брешеш! — несамовито закричав Каріл. — Брешеш, паскудо! Кажеш, ОТАК їхав кілька сотень свагів? Напряму, від Ерзаських гір? Цікаво, чому ж ти не заїхав до найближчого міста просити допомоги? І чому не надіслав листа? Натомість подолав таку відстань галопом, підживлюючи коня чарами, та прибіг просто сюди.

Знадобилися зусилля кількох чарівників, щоб відтягнути оскаженілого Каріла від Вадима. Не знаю, куди його повели. Я й сама не могла повірити в почуте. У моїй голові якось не могла прижитися думка, що Фандора мертва: настільки далеким, нереальним це здавалося. Що, чорт забирай, відбувається?

Ніби в трансі, я попленталася до входу в головний корпус університету, але випадково, лише на мить, мій погляд напоровся на погляд Вадима, і я жахнулася: в його очах не було ні краплі співчуття, жалю, печалі. Тільки диявольський блиск.

Я блукала добре знайомими коридорами, але ніби не розуміла, де перебуваю. Усе здавалося чужим, божевільним, холодним. Із кожним кроком у голові наростав вир голосів, емоцій, спогадів. Погано орієнтуючись у просторі, я пірнула в один із таємних ходів, пройшла ще кілька кроків... а потім упала долу й заридала.