Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 4 Роздоріжжя

Коли я прокинулася, сонце вже підіймалося над обрієм. Позіхаючи, потягнулася, озирнулася й тільки тоді зрозуміла, що сперлася на очільника круків, наче на спинку крісла.

— Доброго ранку, — привітався він з легкою усмішкою.

— Доброго.

— Ми майже доїхали до табору. До речі, там уже, мабуть, помітили, що ми десь поділися.

Скориставшись заступництвом стихій, я звузила зіниці, зібравши навколо них повітря — так, щоб воно стало чимось на кшталт лінз бінокля. І, поглянувши вдалину, побачила знайомі мені вози, біля яких мурашками метушилися люди.

— Котра година?

— Десь сьома ранку. Гадаю, краще поквапитись, а то ще без нас поїдуть.

Не сказавши більше ні слова, Ларгус пришпорив коня. За кілька хвилин ми опинилися біля табору, де на нас усі здивовано повитріщалися.

— Алісо! — суворо крикнув Каріл, підбігши до коня. — Пане Агердон, де ви були? Ми вже думали, вас обох немає серед живих. Та й не тільки вас, Галдор теж кудись зник...

— Тут ви праві, Каріл, — іронічно зітхнув Ларгус. — Нашого милого Галдора дійсно немає серед живих.

— Як? Що з ним сталося?

— Він сволота, ось що. Галдор виявився работорговцем і мало не викрав Алісу. Та дихайте глибше! Ось вона, жива-здорова. Тільки ви вже дбайте про неї краще, — всміхнувся Ларгус і потиснув Карілові руку, після чого спустив мене з коня.

— Ларгусе! — долинуло до мене вже здалеку, коли крук запрягав свого жеребця назад до воза. Ну от я і почула голос зазвичай німого наче риба учня. — Чому ти не розбудив мене?

— Сам знаєш, — відмахнувся чарівник. — Не було часу, тебе ж снодійним нагодували.

— Але ти не повинен був так ризикувати без учня.

— Якби я чекав, поки учень проспиться, щоб ризикувати разом з ним... то вже можна було і до ранку похропіти.

— Ти що взагалі несеш, га? Я тебе не впізнаю. Хто мені сам в голову вбивав, що кодекс створили не просто так? Що до війни Магії та Вогню ні про які правила ніхто не думав і в результаті від ордену круків майже нічого не залишилося? І з якого ж приводу такі несподівані зміни світогляду?

— Ох, Тейне, зрозумій нарешті, жодне правило не варте чийогось покаліченого життя, — розгублено пробурмотів крук, з нездоровим інтересом розглядаючи пташку, що пролітала по небу. А потім, ніби навмисне додавши дешевого пафосу шкільного драмгуртка, продовжив: — Яка користь з нашої сили, якщо ми трясемося над нею, наче старий скнара над копійчиною? Крук ходить по краю і не може сліпо йти стежкою, якою його ведуть. Він повинен вміти думати, діяти відповідно до обставин. Так, я ризикував силою, але цей ризик був виправданий. Я вже казав тобі... Як щось трапиться з нею, у нас можуть бути значно серйозніші проблеми. Тому припини паніку і стрибай до воза, караван скоро вирушає.

«...Але цей ризик був виправданий», і ще це «можуть бути значно серйозніші проблеми...» Цікаво, що він мав на увазі? Та й чому попросив мене звертатися до нього на ти? Якось дивно це все, особливо коли зважити на його чин.

Ну ось, лише кілька годин у компанії Ларгуса Агердона, і я здивована як ніколи раніше. Може, просто не звикла до ввічливих чоловіків і надумала казна-що?

— Алісо, — видихнув лісовик, сівши поруч на возі, — я в шоці. Негайно розказуй мені все. Навіть не знаю, що й думати.

— А що думати мені? — обурено насупилась я. — Каріл, чому ти нічого не говорив про круків?

— Не хотів тебе шокувати, — зам’явся той, почухавши потилицю. — В університеті ти б усе дізналася від кваліфікованих викладачів, і на той час була б обізнана в нашій історії. То, може, розкажеш, що сталося?

— Добре, вважай, відмазався, — зітхнула я і розповіла все від самого початку. Щоправда, сама не знаю чому, я промовчала про свою слізну істерику та розмову з Ларгусом.

Час пролетів швидко. Здавалося, ми зовсім нещодавно вирушили караваном з Еданора, а сьогодні вже остання ночівля. Завтра до вечора я опинюся у Фетесаріні, і, що буде зі мною далі, уявляла дуже приблизно.

Не знаю чому, але за ці кілька днів ми з Ларгусом навіть не розмовляли, майже не бачилися. Та й що я могла йому сказати? Підбігти електровіником та відзвітувати, як мені у возі цілий день їхалося? Кілька разів я хотіла підійти до нього, але не могла придумати теми для розмови... та й просто не наважувалася. Крім того, Тейн не залишав його навіть на хвилину, а говорити щось, коли він був поряд, я соромилася ще більше.

Вадим, щоправда, пробував набитися в приятелі до голови круків, але в нього нічого не вийшло. Схоже, Ларгус мав імунітет до підлабузництва.

— Привіт. Як життя? — несподівано почула я, озирнулася й побачила Ларгуса, який сів поруч зі мною.

— Нормально, — зітхнула я і подумки дала собі потиличник за «красномовність».

— Ти вже визначилася зі спеціальністю?

— Якою спеціальністю?

— Тією, за якою будеш навчатися в університеті.

Я здивовано закліпала.

— Ясно, — зітхнув чоловік. — І чому Каріл мовчить, наче риба? Звісно, ти маєш іще місяць до початку навчального року, щоб визначитися з факультетом і спеціальністю. Але це має бути зважене рішення.

— Блін, і як я про це раніше не подумала? А скільки там всього факультетів і спеціальностей?

— Факультетів шість: історичний, природничий, медичний, факультет мистецтв, військовий і факультет точних наук. На кожному з них по кілька спеціальностей. І, знаєш, моя тобі порада: якщо немає великого потягу до кабінетних спеціальностей, то навіть не підходь до істфаку, точних наук і мистецтв. Раджу тобі щось активне, щоб можна було на повну використовувати магію. У тебе потенціал, сила дісталася добряча, енергетичні перспективи непогані, та й шило в гузні наче є.

— Дякую, я подумаю, — почервоніла я. — І жодного вступного іспиту?

— Ні, до навчання допущені всі, хто народився з печаткою стихій. Щоб перевірити її наявність, використовують стихійний вівтар, який є в усіх містах і селах. Магічний дар дуже рідкісний, держава цінує його й зацікавлена в усіх носіях. Тому в університет зараховують і навчають буквально всіх, кого позначили стихії. З одного боку це добре, а з іншого — з’являються такі от Галдори.

Наступна хвилина минула в тиші. Здається, тема вичерпалася, тому ми просто дивилися на полум’я. І хоч моє обличчя зовні здавалося спокійним, думки ні на мить не припиняли метушитися, немов налякана пташка в тісній клітці. Про що б іще поговорити? Розпитати, чому він їде до Фетесаріна? То ж не моє діло. І, гадаю, щось подібне він мені й скаже, тільки тактовніше. Опускатися ж до банальностей на кшталт розмов про погоду було б на рівні повної ідіотки. Але треба щось придумати, а то він зараз встане і піде...

А чому, власне, я так сильно не хочу, щоб він ішов?

— Гарна цієї ночі погода, — зітхнула я, подумки давши собі чергового потиличника. — Повітря таке свіже, але й не прохолодно, як кілька днів тому.

— Так, на рідкість тепла для початку серпня ніч. Утім, ми ж у Південній Ануарі. Дивись, іще й Чумацький Шлях як видно...

— Чумацький Шлях? — здивовано вигукнула я. — Хіба в цьому світі він теж є? Та й сузір’я... не може бути, як на наші схожі... Великий Ківш просто як у нас, тільки тут в «держаку» на одну зірочку більше, — говорила я з виразом обличчя настільки розумним, аби не видати, що окрім Великого та Малого Ковша я, в принципі, ніяких сузір’їв і не знаю. — І кратери на Місяці майже такі самі.

— Напевно, це тому, що наші світи, попри всі відмінності, дуже близькі. Можливо, якби не втручання в просторово-часову матерію, то вони зараз могли б бути до біса схожими. У такому разі не дивно, що сила з нашого світу пробила проріху саме до вашого. Знаєш, як зустрінемося найближчим часом, треба буде розпитати тебе про ваш світ. Раптом це допоможе мені із закриттям проріхи?

— То це ти будеш її закривати?

— А хто ж іще? Але перш ніж братися до зшивання матерії, мені потрібно зібрати якнайбільше теоретичного матеріалу для розробки заклинань. Значно сильніше мене хвилює, чи не станеться те, що проб’є нову діру між світами або просто відкриє стару. Нам поки невідомі причини, з яких це сталося.

— І коли ми зустрінемося?

— Не знаю. Може, я влаштую до тебе офіційний візит під час навчання. До речі, можу зробити це в день контрольної з ненависного предмету, ти лишень свисни, — підморгнув чарівник.

— А від Фетесаріна далеко до Адамарея?

— Понад вісімсот сватів на північний захід, — пояснив чарівник, а я подумки підрахувала: один сваг дорівнює приблизно 1,6 кілометра. Отже... майже тисяча триста кілометрів, якщо брати за нашою метричною системою. — Він під лісом Канірел, біля річки Ванагра. Красиве місце, мені воно подобається значно більше, ніж степовий Фетесарін. У столиці стихійників улітку парко, хоч вішайся, навіть Уравське море під боком не рятує. А взимку багнюки більше, ніж снігу. Знаєш, якщо зможеш колись вирватися...

— Алісо! — гукнув Каріл. Коли це він так непомітно підійшов? Точно як малим був, бавився в партизанів. — Ти не повіриш. Виявляється, Мараг, власник шостого воза, везе в себе шкільні підручники. Я купив у нього ті, що тобі знадобляться, щоб ти трохи вивчила наші загальноосвітні предмети.

— Дякую, Каріле, — спокійно зітхнула я, подумки заскреготівши зубами.

— Ти б бачила, які там три підручники з історії. Звісно, деякі факти випущено, але який же я археолог, якщо не поясню їх тобі?

— До речі, — звернувся до нього Ларгус. — Я чув, зараз ви розкопуєте одне цікаве стародавнє поселення?

— Так, і ми знайшли його на території Волошкового степу, де досі не було зроблено жодного значного відкриття. Із того, що відомо на сьогодні, можна виснувати, що цьому місту понад десять тисяч років. Ймовірно, воно мало контактувало з іншими культурами, про що свідчить своєрідність орнаментів на знайдених фрагментах глиняного посуду.

Наступну годину Каріл і Ларгус провели за товариськими теревеньками на тему розкопок. Я ж гадки не мала про історію цього світу, тому про більшість термінів я практично нічого не второпала. Що ж, схоже, нашу з Ларгусом розмову можна вважати закінченою.

Я сховалася у возі, підклала під голову подушку, вкрилася ковдрою з головою, залишивши тільки щілину для очей, і все дивилася на Ларгуса. Крук не припиняв розмовляти з лісовиком, і я не зводила з нього погляду, поки не заснула.

Знімки повільно переповзали з флеш-пам’яті фотоапарата на комп’ютер. Три з половиною гігабайти — пам’ять про поїздку на море. Багато усмішок, сонця і блакитних хвиль; зуби сестри, яка задоволено вгризлася в пиріжок; намисто з морських камінців на маминій шиї. А ще — кадр, на якому я в паніці затуляю вуха і тікаю пірнати в хвилі, коли на весь пляж врубили нову пісню поп-ідола Сладіка Попкіна.

Фотографії змінювали одна одну на екрані монітора.

Я спробувала сфотографувати сонце. Тато мені пояснив, що так робити неможна: камера зіпсується. Пощастило — з камерою все гаразд. Але замість сонця на фото залишилася прірва чорного диску — немов діра в небі.

Прокинувшись, я не підводилася, просто розплющила очі. Той день повернення з останньої сімейної поїздки на море встиг забутися. Коли бути чесною, то я намагалася забути все, що відбувалося зі мною до загибелі рідних, — так було легше жити. Тільки забувши все. До дрібниць, до найменшого слова і навіть погляду. У мене не залишалося іншого виходу, крім як вирвати це з пам’яті, — така собі штучна амнезія... інакше після всього, що сталося, я просто збожеволіла б.

Чесно, не знаю, яка сила змусила мене тоді відгородитися від емоцій та спробувати просто вижити. І заради чого? Невже десь у глибині душі я, після всього пережитого, ще здатна була вірити, ніби коли-небудь зможу стати щасливою?

Довелося швидко опанувати себе і крадькома витерти сльози — ще бракувало, аби хтось тут побачив, як я рюмсаю.

Я ковзала поглядом по цупкому полотну, натягнутому над возом. Але перед очима досі був монітор, на якому застигла фотографія з чорною плямою замість сонця.

Стрілки годинника підповзали до дванадцятої, коли караван в’їхав у Фетесарін.

Не поступаючись величчю і красою Еданору, головне місто чарівників стихій різко з ним контрастувало.

Фортечні укріплення складалися лише з двох товстих стін. Уздовж них, на рівній відстані одна від одної, розташувалися сторожові вежі з суворими бійницями.

Висота будинків не перевищувала шести-семи поверхів. Лише кілька будівель у центрі міста вибивалися вгору, були вдвічі вищими. Усі вони видавалися надзвичайно пишними, багато які з них прикрашали золотаві куполи. Даруючи оку нескінченну кількість статуй і барельєфів у вигляді драконів, феніксів, тигрів, шляхетних міфічних тварин і хитромудрих завитків, стиль архітектури ніби сповіщав: тут господарюють чарівники. Скрізь були чаклунські крамнички, навіть на ринку весь час спалахували та свистіли чарівні іграшки, з якими бавилися діти. У самому центрі міста розташовувалася кругла будівля, увінчана золотим куполом з драконом, феніксом і тигром на верхівці. Навколо неї до небес тягнулися чотири подібні до хмарочосів вежі. Схоже, це і є Гільдія магів стихій. Якщо не помиляюся, недалеко від неї має бути університет.

У найдальшому кутку великої бухти, шумів порт. Здавалося, життя там не завмирало ні на хвилину! Кораблі прибували і відправлялися, матроси сходили на берег і залишали його, розвантажували та завантажували найрізноманітніші вітрильні кораблі.

Захопившись видовищем, я не помітила, як караван зупинився, купці розпрягли коней і почали розносити товар по крамничках, або віддавати його торговцям, які підходили за ним із паперами, що підтверджували замовлення.

— Алісо, чого спиш? — гукнув Каріл, коли закінчив сідлати останнього коня. — Нам вже час до Гільдії.

Мені залишилося тільки вилізти з воза, заскочити в сідло та поїхати слідом за Карілом і Вадимом. Уже повертаючи за ріг, я обернулася та спіймала на собі останній погляд Ларгуса.

День промайнув у шаленому ритмі. Спочатку мені довелося дати офіційні свідчення в справі смерті Галдора, підтвердивши показання голови круків. Ну а потім ні на хвилину не припинялися виснажлива біганина коридорами, заповнення паперів, складання заяв тощо. Нарешті о четвертій годині вечора ми з Карілом, втомлені наче рабчики на плантаціях, сиділи на стільцях біля дверей приймальної комісії ануарського університету магії. Мене вже зареєстрували в Гільдії, заяву на вступ було написано, тому залишалося чекати.

Вадима, схоже, вся ця біганина анітрохи не втомила. Щойно з документами було покінчено, він швидко знайшов університетську бібліотеку, де й оселився.

Незабаром я залишилася абсолютно сама, тому що Каріла викликали до кабінету з табличкою, на якій було написано «Ланор Карнесс. Ректор». Там на нього чекав і голова Гільдії стихій.

Не знаю, що вони там робили, але близько восьмої години вечора до мене вийшла секретарка, яка наказала розшукати Вадима і разом із ним зайти до голови приймальної комісії.

Неймовірно зрадівши перспективі шукати Вадима, я підвелася з крісла і зібралася була до бібліотеки, аж раптом побачила його. Поруч із ним стояв древній дідок, із яким він саме закінчив теревенити і, ні слова не сказавши, пройшов до потрібного кабінету. Мені нічого не залишалося, окрім як рушити слідом.

— Отже, — почав голова приймальної комісії. — Вас обох зараховано до магічного університету Ануари. Заняття починаються першого вересня. Із двадцять дев’ятого до тридцять першого серпня ви повинні прибути до приймальної комісії і повідомити її членам про спеціальність, яку оберете з перелічених тут, — сказав він, простягнувши нам із Вадимом по брошурці. — Опісля вас поселять у гуртожитку. Тоді залишиться дочекатися першого вересня. Питання є?

— Так, — спантеличилася я. — А що нам робити до двадцять дев’ятого серпня? У мене в цьому світі немає дому, родичів або друзів, у яких я могла б пожити доти.

— Це ваші особисті проблеми, панно Гайлінова, — відрізав голова приймальної комісії. — Будьте тут у призначений час, а доти ходіть на всі чотири боки. До побачення.

Із тону я зрозуміла, що розмову закінчено. Здається, керівництву на студентів щиро начхати.

Тільки-но ми вийшли з кабінету, Вадим знову кудись утік. А Каріл посадив мене обідати (точніше — вже вечеряти) в затишній кав’ярні з назвою «Деканат», яка розташувалася поряд з університетом. Опісля пішов кудись — імовірно, шукати Вадима.

— Ні, Алісо, ти уявляєш? — пробурчав лісовик, коли повернувся хвилин за двадцять. Я на ту мить саме допивала каву зі спеціями.

— Що трапилося? — запитала, ставлячи на стіл порожню філіжанку.

— Наш підлабузник побратався з головним бібліотекарем, і той узяв його своїм заступником на час відпустки.

— Не може бути. Тобто ти хочеш сказати, що тепер Вадим...

— Так. Здобув не тільки хорошу роботу з харчуванням тричі на день, а ще й службове місце проживання у вигляді однокімнатної квартирки біля університету, допоки головний бібліотекар грітиме булки на пляжі свого санаторію.

— Дідько, влаштувався ж. А мені що робити?

— Ой, навіть не знаю, куди тебе подіти, — зітхнув чарівник. — З тебе ж очей не можна спускати. А мені треба терміново їхати на ті розкопки, я й так надовго їх залишив...

— Слухай, Каріле, а може, ти мене туди з собою візьмеш?

— Куди? До Волошкового степу?

— Так. Запиши мене як свого помічника, чи щось таке.

— Навіть не знаю, що тобі сказати...

— Скажи, що згоден.

— Але це ж справжні розкопки безцінної археологічної знахідки, туди усіх підряд не пускають.

— Каріле, прошу тебе. Ну будь другом!

— Будь другом? Цікава пропозиція. А знаєш що? Гадаю, я на неї пристану! — несподівано всміхнувся лісовик і потиснув мою руку.